І тихо, тихо упустила 6 страница

Фотографію Щепкіна, подаровану артистом, Шевченко беріг, як зіницю ока. В списку «Фотографій з натури» Григорія Честахівського, що залишилися після поетової смерті, читаємо: «Малоросійський актор Михайло Семенович Щепкін, друг задушевний Кобзаря Шевченка. Подарував Кобзарю сам Щепкін».

Для Шевченка дні, проведені з Щепкіним, були суціль щасливими, наповненими бесідами і грою геніального артиста в п’єсах Миколи Гоголя, Івана Котляревського, Олександра Островського, Т.-М.-Ф. Соважона й Ж.-Ж.-Г. Делюр’є: «Я все ещё не могу прийти в нормальное состояние от волшебного, очаровательного видения. У меня все еще стоит перед глазами городничий, Матрос, Михайло Чупрун и Любим Торцов».

 

«У мене все ще стоять перед очима…»

 

Зупинимося коротко на тих спектаклях, які бачив Тарас Шевченко в Нижньому Новгороді. Найперший із них за часом постановки — «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, в якому Щепкін грав роль Михайла Чупруна з 1819 по 1863 рр. — чотири з половиною десятиліття (!). Цей спектакль з’явився на світ в один рік із «Наталкою Полтавкою» Котляревського, що стала першою ластівкою української національної драматургії й була показана на сцені Полтавського театру. 1819 р. по праву вважається роком народження українського театру, родоначальниками якого були Котляревський і Щепкін¹.

«Москаля-чарівника» наближувало до «Наталки Полтавки» не лише те, що обидва твори Котляревський назвав «малоросійськими операми», а, передусім, талановите розкриття в обох п’єсах переваги народної моралі над мораллю панів і чиновників, тим більше, що герої Михайла Щепкіна були живими й напрочуд переконливими. Своїм життєво-правдивим виконанням ролей сільського виборного Макогоненка в «Наталці Полтавці» й поселянина Чупруна в «Москалі-чарівнику» Щепкін «не тільки забезпечував небувалий успіх на театральній сцені цим першим творам української національної драматургії, а й допомагав російському глядачеві глибше пізнати Україну, її народ, побут, її зви-

___________________________

¹ В цьому контексті нагадаю, як Іван Франко в статті «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894) цитував статтю театрознавця Мизко про актора Карпа Соленика (в «Основі», 1861): «Український театр був би тепер дуже до речі. Розумію не тільки п'єси на українській мові і з українського побуту, але й те, щоб грали їх артисти, виплекані на укр. грунті, знайомі з мовою і звичаями народу, а може, навіть вийшовші з-поміж того народу, так як знаменитий артист, котрого й називати не треба, бо його всі знають (Щепкін)».

 

чаї»¹.

Окремо хотілося б акцентувати толерантне й глибоко продумане розкриття Котляревським особливо делікатної теми, яку пізніше коротко сформулював Шевченко: «А на москалів не вважайте… У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Нагадаю сцену з спектаклю. Солдат-москаль попросив аби господарка подала на стіл «лавреничків», а Михайло Чупрун їдко відповідав: «Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик луб’яний! Скільки меж нами вештаєтесь, а і досі не вимовиш: вареників». Але солдат не вгамувався й наполягав, що може навіть заспівати українську пісню й таки заспівав її… російською мовою. Михайло Чупрун і його дружина Тетяна щиро реготали з того кострубатого виконання: «Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється). Тетяна. Аж пальці знати² (Сміється)».

Затим Чупрун попросив свою дружину заспівати «по-своєму ту пісню, що москаль співав», і в спектаклі лунала чарівна українська пісня, яку так любив Тарас Григорович:

Дівчино моя, Переяслівко,

Дай мені вечеряти, моя ластівко!

 

Та, найголовніше, прислухаємося до діалогу, що відбувся відразу після цього між Чупруном і солдатом:

«Михайло. А що? Яково?

Солдат. Ну, што й говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

__________________________

¹ Є.Шабліовський, Б.Деркач. І.П. Котляревський — корифей української літератури. В кн.: Іван Петрович Котляревський. Повне зібрання творів. — К.: Наукова думка, 1969. С. 35-36.

² Цікаво, що Шевченко в листі до Максимовича в січні 1858 року, захоплюючись Щепкіним, писав: «Завдав він мені свято. Так учистив, що аж пальці знать» (Виділено мною. — В.М.).

 

Михайло. Нікуда не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуда тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу: тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь в столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тогді і говори — чи годяться наші куди, чи ні?»

Це знаменний момент, який недооцінювався. В «коротеньких» словах Михайла фактично закодовано важливу історичну інформацію, що й нагадувала не лише про велику кількість українців у владних коридорах імперії, але й про те, що з середини ХVІІ століття почалося перенесення в Москву, так би мовити, київської вченості. Михайло Грушевський підкреслював те важливе значення, яке «українська наука ХVІІ в. мала для розвою письменства й культури московської». Відомо, що в Москву прибули вчені мужі з Києво-Могилянської академії, ось що, наприклад, писав історик Олексій Малиновський ще тоді, коли Щепкін ледве прибув у Москву, про одне з московських духовних училищ — у Чудовому монастирі: «Приехавшие 1649 года в Москву Киевобратского Богоявленского монастыря иноки Арсений и Епифаний не только поддерживали сие училище, но исправили Библию и перевели много богословских книг. В 1651 году царь Алексей Михайлович присоединил к сим ученым другого из Киева иеромонаха Дамаскина Птицкого»¹. В Московській Слов’яно-греко-латинській академії (створена в 1687 році), яку очолював київський учений Стефан Яворський, а потім Іван Козлович з Переяслава, та інших російських «вузах» того часу працювали київські професори Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишнев-

 

_______________________

¹ Малиновський А.Ф. Историческое обозрение Москвы. — М.: Вече, 2007. С. 224.

 

 

ський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Павло Конюскевич, Георгій Щербацький, Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський, Володимир Каліграф (друг Григорія Сковороди) та ін.

В Росію було перенесено український церковний спів; серйозно вплинуло на російську духовну культуру українське книгодрукування. Неабияке значення мало те, про що писав знайомий Михайла Щепкіна і колега Осипа Бодянського, професор Московського університету Федір Буслаєв: «Как литература московская во второй половине ХVІІ века была под сильнейшим влиянием южно-русской, из которой она вносила в северо-восточную Русь западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги». Досліджуючи всі ці питання, професор Іван Огієнко дійшов висновку, що «українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті»¹.

Пам’ятаймо, що театральним носієм і цього феномену виступав геніальний Щепкін, який заворожив Шевченка в ролі українця Михайла Чупруна. Очевидець писав: «В “Москале-чаривнике” М.С. Щепкин беспрекословно не Щепкин, а малороссийский казак Чупрун в полном типе этого лица,с его говором, поговорками, ужимками, ухватками, движениями, осанкою и бытом. Знаешь, наверное, что на сцене Щепкин — и невольно сомневаешься, не Чупрун ли это в самом деле?» Збереглися й інші свідчення людей, які бачили Щепкіна в ролі Михайла Чупруна. Серед них я виокремлюю спогади драматурга Миколи

________________________

¹ Див. докладніше: Мельниченко В. Арбат очима українця. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006. С. 36-47. Мельниченко В. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». С. 178-184; Мельниченко В. Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп. — М.: Олма-Медіа Групп, 2009. С. 12-102.

 

Чаєва: «…Первый раз на сцене я увидел Михаила Семёновича в 44-м году в “Москале-чаривнике”… Щепкин в запачканных дёгтем холщовых широчайших шароварах, в широкополой шляпе, с длинным погонялой бичом, с расплывшимся от блаженства загорелым лицом, с подбритою до оселедца головою, точно сейчас прилетел на ковре-самолёте из Украины… Степью, свежим, здоровым воздухом, с благоуханием полевых цветов и трав, смешанным с запахом дегтя и дымком теплины, тянуло со сцены в освещенную a giorno¹ зрительную залу. Театр дрожал от хохота, рукоплесканий, восторженных кликов… Все было схвачено живьем, списано с натуры, а вместе с тем изящно-обаятельно, красиво; даже пропитанный смолой и дегтем наряд гуртовщика-хохла просился на картину: до того он был красив и живописен на Михайле Семеновиче» (Виділено мною. — В.М.).

Взагалі, говорячи словами Максимовича, Щепкін «близько знав тодішнє життя України, простонародної і панської».

Відомо, що Шевченко віддав перевагу Карпу Соленику в ролі Чупруна («Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина»), і відомий радянський щепкінознавець Абрам Дерман пояснив це геніальною чутливістю поета: «Шевченко був, в самій генезі своєї поетичної творчості, бездоганно народним поетом, жоден атом його душі не був засмічений і отруєний хибнокласичною традицією,.. і він з особливою чутливістю і сприйнятливістю повинен був реагувати навіть на найменше відхилення від простоти й природності»².

Але ж ми знаємо, що для Тараса Григоровича Щепкін у ролі Михайла Чупруна залишився «неподражаемым». В образі Чупруна, як і в

_______________________

¹ Як вдень (італ).

² Дерман А. Московского Малого театра актёр Щепкин. — М.: Московский рабочий, 1954. С. 223.

 

ролі Макогоненка в «Наталці Полтавці», створеними ще в полтавський період творчості, Щепкін уособлював український характер, здається, на генному рівні. Переконливо сказав про геніальну гру Щепкіна Сергій Аксаков: «…Щепкин перенес на русскую сцену настоящую малороссийскую народность, со всем ее юмором и комизмом. До него мы видели на театре только грубые фарсы, карикатуру на певучую, поэтическую Малороссию, Малороссию, которая дала нам Гоголя! Щепкин потому мог это сделать, что провел детство и молодость свою на Украине, сроднился с ее обычаями и языком. Можно ли забыть Щепкина в “Москале-чаривнике”, в “Наталке-Полтавке”?» Цікаво, що в 1844 р., після того як на гастролях у Петербурзі Щепкін упродовж півтора місяці тринадцять разів зіграв Чупруна, було навіть видано літографічний портрет артиста в цій ролі.

У водевілі «Матрос» французьких авторів Соважона і Делюр’є Михайло Семенович виконував одну з найулюбленіших своїх ролей — матроса Симона. Він не розлучався з нею понад 25 років (1835-1860). «Матрос» був пересічною мелодрамою, але геній Щепкіна підняв сценічну драматургію спектаклю й особливо свого героя до шекспірівських висот. Бєлінський писав, що мистецтво Майстра «состоит не только в том, что в одно и то же время умеет возбуждать и смех, и слезы, но в том, что он умеет заинтересовать зрителей судьбой простого человека и заставить их рыдать и трепетать от страданий какого-нибудь Матроса¹, как Мочалов заставлял их рыдать и трепетать от страданий принца Гамлета или полководца Отелло».

______________________

¹ У п’єсі матрос Симон, розлучений з сім’єю багатьма роками мандрів і походів, нарешті повертається в рідні місця і, опинившись у власному домі, де його не пізнають і не ждуть, бо вважають загиблим, розуміє, що він тут зайвий, і, не наважуючись потривожити налагоджене, спокійне життя своїх рідних, залишає, тепер уже назавжди, свою дружину, доньку й старого друга, який став їм чоловіком і батьком.

Мелодраматичний герой у виконанні Щепкіна виростав до героя трагічного, підкоряючи глядачів своєю мужністю, благородством, людяністю. Сучасники писали, що зал ридав «світлими сльозами», але не стільки від співчуття й жалості, а, передусім, від потрясіння жертовністю Симона¹. Піднявши й укрупнивши його образ, артист підняв і укрупнив переживання глядачів.

Театрознавець Микола Ефрос спостеріг: «Иногда, вместо ролей водевильных, рассчитанных на пустой, но зычный смех, ему доводилось играть и роли, рассчитанные на трогательность. И тут Щепкин также достигал полноты эффекта, умел заставить слушать себя с затаенным дыханием и обливаться горячими слезами. Самый яркий пример тому — исполнение Щепкиным пьесы “Матрос”. И опять Щепкин творил тут, как правдолюб и реалист, не позволял своей игре быть сентиментальной, хотя сам Щепкин по натуре был несколько склонен к сентиментальности.

В игре его звучал голос трезвой правды, но внутренняя прочув-ствованность, искреннее проникновение, в изображаемое, в психику играемого лица давали полноту эффекта» (Виділено мною. — В.М.).

Тепер — про «Ревізора» Миколи Гоголя. Його постановці в Малому театрі в Москві передувала прем’єра в Александринському театрі в Санкт-Петербурзі, що була сприйнята неоднозначно. Пригнічений Гоголь з цього приводу писав Щепкіну 29 квітня 1836 року: «Посылаю вам “Ревизора”. Может быть, до вас уже дошли слухи о нем. Мочи нет. Делайте, что хотите с моей пьесой, но я не стану хлопотать о ней. Мне она сама надоела так же, как хлопоты о ней. Действие, произведенное ею, было большое и шумное. Все против меня. Чиновники пожилые и

__________________________

¹ Микола Огарьов, уперше побачивши Щепкіна в «Матросі», зізнавався: «Я плакал, как безумный. Я рад был плакать… Это одна из лучших минут, проведённых в Москве».

почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях. Полицейские против меня, купцы против меня, литераторы против меня... Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем».

В цей час Гоголь зрозумів, що тільки постановка «Ревізора» в Малому театрі може виправити ситуацію, а московська доля п’єси, на його думку, залежала від участі в ній геніального Щепкіна. Драматург писав артистові: «…Вы должны непременно из дружбы ко мне, взять на себя все дело постановки ее. Я не знаю никого из актеров ваших, какой и в чем каждый из них хорош, но вы это можете знать лучше, нежели кто другой. Сами вы, без сомнения, должны взять роль городничего: иначе она без вас пропадет. Есть еще труднейшая роль во всей пьесе — роль Хлестакова. Я не знаю, выберете ли вы для нее артиста. Боже сохрани, если ее будут играть с обыкновенными фарсами, как играют хвастунов и повес театральных!.. Жаль, очень жаль, что я никак не мог быть у вас: многие из ролей могли быть совершенно понятны только тогда, когда бы я прочел их»¹ (Виділено мною. — В.М.).

Безутішний Гоголь скаржився й Пушкіну: «Я такое получил отвращение к театру, что одна мысль о тех неприятностях, которые готовятся для меня еще на московском театре, в силу удержать поездку в Москву и попытку хлопотать о чем-либо… У меня недостает боле сил хлопотать и спорить. Я устал и душою, и телом. Клянусь, никто не знает и не слышит моих страданий. Бог с ними со всеми! Мне опротивела моя пьеса. Я хотел бы убежать теперь бог знает куда!!»

 

______________________

¹ Гоголь читав «Ревізора» в присутності Михайла Щепкіна, Прова Садовського, Сергія Шумського, а також Сергія і Івана Аксакових, Івана Тургенєва, Степана Шевирьова та інших аж у листопаді 1851 р.

 

Тим часом Михайло Семенович прочитав «Ревізора» і з захопленням прийняв його. Це було зумовлено розчаруванням артиста в тодішньому театральному репертуарі і внутрішньою готовністю Щепкіна до сприйняття принципово нової драматургії Гоголя. Цікаво, як 8 січня 1836 року Михайло Погодін записав у щоденнику суть розмови з артистом: «…Вечером Щепкин. Об упадке театра и комедии. — Комедии Гоголя должны сделать эпоху в истории театра русского и восстановить его».

7 травня 1836 року Щепкін відповів Гоголю, який збирався в Італію:

«Благодарю вас от души за «Ревизора», не как за книгу, а как за комедию, которая, так сказать, осуществила все мои надежды, и я совершенно ожил. Давно уже я не чувствовал такой радости, ибо, к несчастью, мои все радости сосредоточены в одной сцене. Знаю, что это почти сумасшествие, но что ж делать? Я, право, не виноват. Порядочные люди смеются надо мной и почитают глупостью, но я за усовершенствования этой глупости отдал бы остаток моей жизни. Ну, все это в сторону, а теперь просто об «Ревизоре»; не грех ли вам оставлять его на произвол судьбы, и где же? в Москве, которая так радушно ждет вас… Спасибо вам за подарок пьесы для бенефиса, верьте, что такое одолжение никогда не выйдет из моей старой головы, в которой теперь одно желание видеть вас, поцеловать. Чтобы это исполнить, я привел бы всю Москву в движение. Прощайте. Простите, что оканчиваю без чинов. Ваш М.Щепкин» (Виділено мною. — В.М.).

Михайло Погодін яскраво свідчив про тодішній душевний стан артиста в листі до Гоголя: «Щепкин плачет. Ты сделал с ним чудо. При первом слухе о твоей комедии на сцене он оживился, расцвёл, вновь сделался весёлым, всюду ездил, рассказывал…»

У нас немає можливості та й потреби розповідати непросту історію постановки «Ревізора» в Малому театрі, зазначимо тільки, що це сталося значною мірою завдяки Михайлу Щепкіну та Сергію Аксакову. Прем’єра відбулася 25 травня 1836 року, цікаву рецензію невдовзі було опубліковано в журналі «Молва». В ній, зокрема, гра Щепкіна оцінювалася досить критично: «Первую роль занимал г. Щепкин, и выполнял её по средствам своим хорошо. Он не усиливал, не пародировал нигде, но всё-таки, он, представляя городничего, не был им, не превратился в него, а этого должно от него требовать, потому что он один из тех людей, которые действуют с знанием… Мы должны упрекать г.Щепкина, а вместе с ним и всех артистов без исключения за эту болтовню, скороговорку, вовсю не согласную с духом пьесы…»

Після прем’єри спектакль пройшов у Москві відразу 26 і 29 травня, 2, 9, 12, 22 і 26 червня і т.д. Отже, провалу, якого так боявся Гоголь, не було, втім і повним успіхом спочатку не хвалилися. З цього приводу один із Щепкінових знайомих прорік: «Помилуйте, как можно было её лучше принять, когда половина публики берущей, а половина дающей».

Повний успіх прийшов пізніше, завдяки саме Щепкіну, який швидко досяг вершини в новій ролі. Власне, нас і цікавить лише констатація того, що Щепкін геніально грав Городничого. Це засвідчили його сучасники. Скажімо, Бєлінський з часом писав: «Он всегда играл роль городничего превосходно, но теперь становится хозяином в этой роли и играет её с большею и большею свободою». Сам Гоголь зізнавався артисту в грудні 1842 року: «Теперь вы стали в несколько раз выше того Щепкина, которого я видел прежде. У вас теперь есть то высокое спокойствие которого прежде не было. Вы теперь можете царствовать в вашей роли…» Гоголь цілком погоджувався з тими критиками, які стверджували, що роль Городничого, зіграна артистом у «Ревізорі», стала в один рівень з творінням драматурга: «Он не помощник автора, но соперник его в создании роли». Гоголь сам засвідчив це: «В таком совершенстве, в такой окончательности, так сознательно и в таком соображенье всего исполнить роль свою — нет, это что-то выше обыкновенной передачи. Это второе созданье, творчество!..»

Цікаву замальовку про цю роль артиста залишила невістка Михайла Семеновича Олександра Щепкіна: «В “Ревизоре” в роли городничего, живая, но не суетливая игра М.С. рисовала вам человека, глубоко уверенного в себе и своей смышлённости, опытного и спокойного, привыкшего властвовать в своём мирочке. В конце пьесы вы видите его обманутым, но не разбитым: он снова является старшим в семье и, презрительно упоминая о случайной ошибке, о пустом фанфароне, смеётся только над легкомыслием женщин. Всё это ясно выражалось в походке, в движениях и интонациях М.С. в этой роли».

Михайло Щепкін грав Городничого понад 27 літ і востаннє вийшов з ним на сцену в 1863 р., в Керчі, за місяць до смерті. Скільки городничих пройшло за цей час перед різними глядачами і в різних куточках країни! Кожний новий спектакль з Щепкіним не був схожий на попередній, артист вносив все нові й нові кольори й нюанси в образ, який, дякуючи йому, став еталонним і хрестоматійним. «Ревізор» продовжив театральне життя самого Щепкіна, і Шевченко переконався в цьому в Нижньому Новгороді¹: «Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист…»

 

__________________________

¹ З «Репертуару М.С. Щепкіна», складеного Теодором Гріцем, видно, що в 1857 р. Городничого Щепкін грав дев’ять разів, у тому числі в Нижньому Новгороді між 25 і 29 грудня.

 

Щепкін до кінця свого життя був вдячний Гоголю за роль Городничого. Письменник Іван Панаєв згадував: «После “Ревизора” любовь к Гоголю превратилась в благоговейное чувство. Когда он говорил о нем или читал отрывки из его писем к нему, лицо его сияло и на глазах показывались слезы… Он передавал каждое самое простое и незамечательное слово Гоголя с несказанным умилением и, улыбаясь сквозь слезы, восклицал: “Каков! Каков!” И в эти минуты голос и щеки его дрожали».

Це дуже схоже на те, як артист сприймав поетичні твори ще одного свого великого земляка — Тараса Шевченка. До речі, в згаданому листі до Щепкіна від 29 квітня 1836 року Гоголь підписався: «От души обнимаю вас и прошу не забывать вашего старого земляка,много, много, любящего вас» (Виділено мною. — В.М.).

Нарешті, кілька слів про роль Любима Торцова в спектаклі «Бідність не порок» Олександра Островського, яку Щепкін грав, починаючи з серпня 1855 року до початку червня 1858 року менше 10 разів (після Нижнього Новгорода, коли його бачив Шевченко, артист вийшов на сцену в цій ролі лише двічі). В серпні 1855 року в листі до сина Олександра Михайловича Щепкін так пояснював перший вихід на сцену в цій ролі в Нижньому Новгороді: «Живя на даче нынешнее лето, я от скуки выучил роль Любима Торцова из комедии “Бедность не порок”, в которой Садовский так хорош, но сама по себе роль при его игре грязна; чем более я вникал в оную, тем более убеждался, что в ней можно отыскать чисто человеческую сторону, и тогда самая грязь не будет так отвратительна, но как я не слишком доверяю моей старой голове, то мне нужно было для полного убеждения ее сыграть где-нибудь,— в Москве играть ее было неловко: первое, что я получаю большую поспектакльную плату, и просить роль все равно, что просить 40 р. серебром, и в отношении товарищества было неловко,— я как будто из зависти к Садовскому решился показать его слабую сторону в этой роли. Все это не в моей натуре. Мое поприще уже оканчивается, а он еще не получает и полного оклада жалованья. А сыграть мне было нужно эту роль. Это была потребность души…»

Так що не «от скуки» вивчив цю роль Щепкін, а того вимагала душа художника, яка прагнула сценічного втілення принципово нового людського типу. Характерно, що в цій ролі артист зробив пролом у своєму негативному ставленні до драматурга Островського. Можливо, Щепкін і не був упевнений в успіху нової для нього ролі, тому й не ризикнув виступити з нею на московській сцені, де її грав успішно Пров Садовський.

Критики й через кілька років писали про «неудавшуюся ему, во времена оны, известную роль Любима Торцова». Збереглися живі свідчення Євгена Якушкіна, який у листі до дружини в серпні 1855 року писав про свої враження від згаданого спектаклю в Нижньому Новгороді: «Михаил Семёнович должен был играть роль пьяницы в комедии “Бедность не порок” и чрезвычайно был доволен, что ему представился случай попробовать силы в этой роли… Игра Щепкина была, по моему мнению, слаба… он с самого начала расчувствовался и беспрестанно плакал…» Але найцікавіше те, що Якушкін після спектаклю сказав артисту, що, так би мовити, негативною роллю п’яниці Любима Торцова «нічого не можна зробити», а Щепкін відповів: «Нет, роль прекрасная, но её трудно выполнить, надо показать, что под этой грязной оболочкой скрываются такое благородство и доброта, какие редко встречаются».

Садовський у ролі Торцова повністю відповідав задуму та настроям Островського, які спонукали його написати п’єсу «Бідність не порок», але не вичерпував усього життєвого матеріалу, що стояв за постаттю Торцова¹.

На жаль, дехто не розуміє цього й досі. В одній сучасній публікації про Садовського прочитав легковажну заяву про те, що «спробував було великий комік Михайло Щепкін помірятися силами з молодим даруванням у ролі Любима Торцова, та не мав ніякого успіху». Насправді Щепкін протиставляв грі Садовського глибшу й більшу визначеність соціальної й психологічної характеристики і будував роль так, щоб «из-за горького пьяницы виден был страдающий человек» і його «внутренняя борьба с самим собою» (Олександр Афанасьєв). Певно, що Тарас Шевченко зрозумів і оцінив задум Михайла Щепкіна в ролі Любима Торцова.

В ті щасливі для обох зимові дні, наприкінці 1857 року (між 25 і 29 грудня) Михайла Щепкіна чекав у залі на кожному спектаклі найдобріший і найвимогливіший, а головне — найдорожчий глядач — Тарас Шевченко. Артист буквально відчував на собі його захоплений погляд і могутню теплу енергетику, в якій його талант розкривався з особливою силою. Зі свого боку, Тарас Григорович не відривав очей від геніального Майстра й найдорожчого друга і після від’їзду увічнив його гру в щоденнику.

 

«Пошли старому Щепкіну»

 

Повторю радісний, поетів вигук у день приїзду Щепкіна — 24 грудня — «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств!».

________________________

¹ Щепкін із задоволенням зазначав: «Анненков, издатель Пушкина, хотел написать об этом статью, которая расшевелила бы Садовского и подвинула его вперед, а то он, бедный, успокаивается уже на лаврах, думая, что искусство дальше идти не может, а это грустно, больно грустно; дай Бог, чтобы он двинулся с этой мысли и при его таланте он подвинулся в искусстве».

 

Отже, того дня Шевченкові було не до записів (у щоденнику вони відновилися аж 29 грудня, коли Щепкін поїхав), але присвяту «Неофітів» артистові він зробив: «М.С. Щепкину. На память 24 декабря 1857.»¹ Це було задумано ще на початку місяця, коли протягом 5—8 грудня поет написав «Неофітів», і 8 грудня занотував у щоденнику:

«В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее «Неофиты, или первые христиане». Хорошо, если бы не обманул меня Щепкин², я ему посвящаю это произведение и мне бы ужасно хотелося ему прочитать и услышать его верные дружеские замечания» (Виділено мною. — В.М.).

л^ \ М,],

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.

 

Іван Дзюба зазначає, що вкрай важливий для Шевченка і постійний мотив «передачі» його поетичної думи починається від раннього романтичного напучення дум на дорогу в Україну і вивершується саме в «Неофітах» у тоні вельми сумовитому. Поет страждав від того, що був непочутим³, і звернення до Щепкіна на самому початку обнадійливого життя на свободі мало для нього важливе духовне значення.

Не заглиблюючись в аналіз «Неофітів», відзначимо лише, що, передаючи свою «думу скорбную» Щепкіну-другові («твоїй душі передаю») Шевченко не сумнівався в суголосності їх світосприйняття, в

______________________

¹ Шевченко також подарував Щепкіну свій автопортрет з дарчим написом: «Михайлу Семёновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченка».

² Йшлося про приїзд Щепкіна в Нижній Новгород.

³ В поемі «Осика» («Відьма» (1847) читаємо:

Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

 

єдності душ, в однаковості моральних камертонів.

Привітай же благодушне

Мою сиротину

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

 

Посвята першого твору, написаного Шевченком після заслання саме Щепкіну — красномовний акт високої поваги і щирої дружби з боку поета.

4 січня 1858 року, пам’ятаючи про присвяту «Неофітів» Щепкіну, поет надіслав автограф поеми Кулішеві, зазначивши: «Тепер посилаю тобі... свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли... старому Щепкіну» (Виділено мною. — В.М.). 17—18 січня Шевченко повідомив і Щепкіна: «Незабаром получиш ти од Куліша мої “Неофіти”. Тілько се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить». Але Куліш, побоюючись будь-яких ремінісценцій з Миколою І і маючи ілюзії щодо нового царя Олександра ІІ, у листі від 20 січня навчав Шевченка: «Твої “Неофіти”, брате Тарасе, гарна штука, та не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька (тобто Олександрові ІІ про Миколу І — В.М.), ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків — то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі — ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю».