Лярной звезды»1 о записях Дашковой2, в 11 часов я отправился в Кремль»3.Йшлося про статтю Герцена «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» в третій книжці «Полярной звезды» за 1857 рік, в якій той викладав «превосходные записки Дашковой»: «Цель наша будет вполне достигнута, если беглый отчёт наш об их содержании заставит читателей взять в руки самую книгу». Нічого дивного немає в тому, що в сім’ї Щепкіна Шевченко знайшов «Полярную звезду». Ще в 1853 р. Михайло Семенович із Лондона після зустрічі з Герценом привіз нелегальну літературу, в тому числі книгу лондонського революціонера «О развитии революционных идей в России» (1850), з якою ознайомився, хоча був далекий від того, щоб однозначно підтримати політичну позицію Герцена, та й взагалі він був далекий від політики, особливо в 40 рр. У 1848 р. писав сину в Берлін щодо революційних подій у Франції: «Да, смутное время на западе, но мы с тобой не политики, а потому всё это в
____________________ 1 «Полярная звезда» — альманах Олександра Герцена і Миколи Огарьова (№ 1—7, Лондон, 1855-1862 рр.; № 8, Женева, 1868 р.). Названий в пам’ять декабристського альманаха, що виходив під тією ж назвою у 1823-1825 рр. Програмою герценівської «Полярной звезды» було звільнення селян із землею, відміна цензури. Альманах друкував загальнополітичні статті, кореспонденції з Росії, історичні матеріали. Відіграв важливу роль у вихованні революційної молоді, користувався популярністю серед прогресивної інтелігенції в Росії. 2 Дашкова Катерина Романівна (1744-1810) — княгиня, учасниця державного перевороту 1762 року, внаслідок якого на царський престол прийшла Катерина ІІ. Відома діячка періоду царювання Катерини ІІ, перший президент Російської Академії наук. «Записки» Дашкової були опубліковані в 1840 р. англійською мовою. 3 Ще одне свідчення дивовижної точності Шевченка в московському щоденнику: саме об 11 годині вечора всі москвичі відправлялися до церкви. Та пасхальна ніч у Москві була нехолодною — близько + 1° за шкалою Реомюра, було тихо й зоряно.
сторону». Тоді в Лондоні Михайло Семенович відмовляв Олександра Івановича закрити друкарню, створену 1853 р. з Огарьовим, та припинити видання нелегальної літератури, спрямованої проти царизму. Сам Герцен розповідав це так: «— А.И., — сказал Щепкин, вставая и прохаживаясь с волнением по комнате, — вы знаете, как я вас люблю и как все наши вас любят… Я вот на старости лет, не говоря ни слова по-английски, приехал посмотреть на вас в Лондон; я стал бы на свои старые колена пред тобой, стал бы просить тебя остановиться, пока есть время. — Что же вы, Михаил Семенович, и ваши друзья1 хотите от меня? _______________________ 1 Герцену було ясно, що за приїздом Щепкіна в Лондон стоять їх спільні друзі, чимало з яких, скажімо, Микола Кетчер, Олександр Афанасьєв та ін., які засуджували його від’їзд із Росії за кордон. Особливо добре відчувається ця атмосфера з розповіді Олександри Щепкіної (Станкевич) про спільний обід Щепкінових друзів у його сина Миколи Михайловича наприкінці 1849 року: «Кем-то был предложен тост за Герцена, тогда только что выбывшего из кружка и уехавшего с семьей за границу. Друзья его знали, что он не намерен был вернуться в Россию, и в кружке друзей возникали несогласия во взгляде на эмиграцию Герцена. Одни признавали такой отъезд необходимым, другие находили в этом отъезде малодушие. Особенно жалели об отъезде его юные посетители М. С. Щепкина, жалели о потере такого голоса в русской литературе. Они находили, что Герцен должен был работать на родине, несмотря на все препятствия и опасности, которые могли ожидать его в будущем. “Да, оставаться и работать, хотя под ножом!” — воскликнул один из них, очень горячий и еще мало испытавший тогда юноша, позднее известный собиратель русских сказок Ал. Н. Афанасьев. Кетчер, безгранично привязавшийся к семье Герцена, не мог примириться с его «бегством от друзей», как он говорил… За упомянутым обедом снова коснулись этого вопроса, и Кетчер громко порицал отъезд Герцена из России. Мало-помалу все перестали ему возражать, потому что убедить или переспорить Кетчера еще никому не удавалось. Обед кончился, все встали из-за стола; Грановский отошел от Кетчера на другой конец залы с печальным выражением лица… и, заметив меня, обратился ко мне со словами: — Кетчер не может простить Герцену его отъезд; он обвиняет его... Да что же было ему делать?.. — А что будет с Россией, если все хорошие люди начнут оставлять ее? — ответила я на его слова. Помню, что Грановский взглянул на меня мельком, все с тем же задумчивым лицом, и отошел в сторону. Вероятно, ему часто приходилось слышать этот довод против отъезда Герцена; часто повторяли его и в кругу молодых людей, посещавших Михаила Семеновича, от которых усвоила его и я. С мнением этим Грановский не соглашался и мог бы возразить многое…» — Я говорю за одного себя и прямо скажу: по-моему, поезжай в Америку, ничего не пиши, дай себя забыть, и тогда года через два-три мы начнем работать, чтоб тебе разрешили въезд в Россию. Мне было бесконечно грустно, я старался скрыть боль, которую производили на меня эти слова, жалея старика, у которого были слезы на глазах. Он продолжал развивать заманчивую картину счастья — снова жить под умилостивленным скипетром Николая, но, видя, что я не отвечаю, спросил: — Не так ли, А.И.? — Не так, Михаил Семенович. Я знаю, что вы меня любите и желаете мне добра. Мне больно вас огорчить, но обманывать я вас не могу: пусть говорят наши друзья что хотят, я типографию не закрою… Я буду печатать, беспрестанно печатать…» Зустріч із Щепкіним ще довго відлунювала в душі Герцена. 26 серпня 1853 року він писав своєму другу Марії Рейхель: «…Михаила Семёновича проводил, — и как пошёл один… так стало сиротливо страшно… Мне кажется, я в лице его простился с Русью». Наступного дня знову повернувся до зустрічі з Щепкіним: «Я многое принял из того, что он говорил, но это болезненное сложа руки я не могу ни похвалить, ни принять». Цікаво, що саме в тихій і доброзичливій полеміці з Герценом виявилися принципова громадянська й філософська позиція Щепкіна і його погляди на розвиток людства. В листі до Герцена у вересні 1853 року читаємо: «Истории не подвинешь, она идёт по своим неведомым человеку законам… Что же касается до равенства, то на это может тебе служить ответом вся природа: в ней нет ни в чём равенства, а между тем всё в полной гармонии. Оставьте мир расти по своим естественным законам и помогайте его росту развитием в человеке нравственного чувства, сейте мысль, но не поливайте кровью»1 (Виділено мною. — В.М.). Прочитавши цей лист Олександр Герцен написав Марії Рейхель про Щепкіна: «…Это благородная, тёплая, но надломленная рабством натура». Біограф артиста Юрій Соболєв в умовах жорсткої і жорстокої «класової боротьби» початку 30-х рр. минулого століття назвав Щепкінові слова «наївним лепетанням». І нині знайдеться немало тих, які не погодяться з мудрим артистом, але ж якби до нього та таких, як він, історія дозволила прислухатися. Щепкін по-своєму переконував Герцена: «Представьте, что вопросы ваши есть следствие заблуждения, и поверьте, что у многих (я тебя исключаю) человечество только предлог, а всё дело в своих убеждениях, для которых вы готовы это любимое человечество облить кровью и предать огню и мечу…» (Виділено мною. — В.М.). Щодо російського суспільства, то Щепкін багато що сприймав у ньому критично, але був патріотом Росії, сподіваючися, що вона переросте всіх завдяки науці та моралі: «И как я ни люблю матушку Россию и русского человека, но всё мне кажется, он не дорос ещё до того, чтобы так воспользоваться всем, что дала природа, как немцы: честь и слава им. Но погоди, немчура. Мы дорастём и перерастём тебя, лишь бы развивалась на нашей матушке России ученье. Ученье и ученье. По словам Гоголя, вперёд! вперёд!»
_____________________ 1 Подібної точки зору дотримувався Іван Аксаков: «Я убеждён, что насилие порождает насилие, нарушает нравственную чистоту людей и никогда не приводит к добру…»
Якби уявити Шевченка на місці Щепкіна, то він обов’язково підтримав би Герцена, передусім його антицаристські публікації. Втім, якраз незадовго до зустрічі з Шевченком, і Щепкін особливо відчув духовну опору в Герцені. Наприкінці 1857 року він особисто зітнувся зі всесильним директором петербурзьких і московських театрів Олександром Гедеоновим на грунті захисту матеріальних інтересів московських акторів1. Вичерпавши всі аргументи, Щепкін заявив бездушному начальникові: «Мне остаётся одно средство: я передам всё дело в “Колокол”»2. І Гедеонов здався! Іван Тургенєв писав Герценові 26 грудня 1857 року: «Гедеонов вспыхнул — и кончил тем, что деньги возвратил актёрам. Вот, брат, какие штуки выкидывает твой “Колокол”». Цікаво, що 1858 року пильний московський генерал-губернатор Арсеній Закревський інформував Третє відділення: «Актёр Щепкин на одном из своих вечеров подал мысль, чтобы авторы писали пьесы, заимствуя сюжеты из сочинений Герцена». Не випадково російська поетеса — графиня Євдокія Ростопчина якраз у той час причислила Михайла Щепкіна до прихильників Олександ ра Герцена, зобразивши його з простертими руками «за моря» і волаючим: «Герцен наш! Искандер-бог!»:
__________________________ 1 Щепкін відчув на собі всі труднощі й незгоди, в яких існував російський театр. Він знав залежність кріпосного актора від примхи пана, підлеглого актора — від чиновників усіх рангів, особливо високих. Як людина глибоко порядна й совісна, він не міг беззаперечно підкорятися несправедливим розпорядженням чиновників, які управляли театром, але не смів і розірвати з ними. Олександра Шуберт згадувала: «Хотя был известный артист, хорошо понимал, что находится в крепости у чиновников, в их руках были и благосостояние и талант его». Досить сказати, що, незважаючи на згадану зутичку з Олександром Гедеоновим, Щепкін через кілька місяців — у травні 1858 року — покірно прибув у Петербург аби привітати поважного чиновника з 25-річним ювілеєм його перебування на посаді директора імператорських театрів. 2 Перша російська позацензурна газета, що з 1857 р. видавалася в Лондоні Герценом і Огарьовим. Шут, не шут, а в этом роде, — Громче всех кричит старик… (О хохлацкой в нем породе Нам донес его язык!) Сыплет фразы заказные, Приправляет их слезой, Часто промахи смешные Отпускает с чепухой1.
В цих рядках особливо цікаво зустріти спостереження про «хохлацьку породу» великого артиста, що, здається, стало неминучим в інтелектуальних колах Москви. Втім, український патріотизм Щепкіна, як і Бодянського, спокійно поєднувався з імперсько-російською ідентичністю, і Шевченко знав про це. Та в нашій пам’яті хай залишиться те, що професор Бодянський, який присягнув царю і служив йому, затамувавши подих, власноручно переписував і поширював антицаристські, антимосковські поетичні рядки великого українця Тараса Шевченка, а великий артист імперського Малого театру Щепкін захоплено читав поезію Кобзаря серед «освічених москвичів». Це був тихий і високий духовний подвиг двох підданих Російської імперії, українських патріотів, які заслуговують на нашу шану й пам’ять. Щодо щепкінської революційності «перетворювача», то маємо справу з явним перебільшенням. Можна говорити про внутрішню духовну порядність, прогресивність і чесність артиста та про його тяжіння до людської справедливості2. Втім, ще маємо пояснення наявності у Михайла ________________________ 1 В примітці до цієї строфи Ростопчина в’їдливо зазначила: «М.С. Щепкин — артист, пошедший в преобразователи». 2 Цікаво й влучно писав про це Микола Ефрос: «Смехотворно это причисление мирного, старого актера к опасным для государственного благополучия революционерам. Но оно и характерно, как свидетельство, хоть и до крайности преувеличенной, но несомненной оппозиционной и прогрессивной настроенности Щепкина. Ни на какого другого актера той поры доносническая фантазия не посягала». Семеновича «Полярной звезды», якою зацікавився Шевченко.
«Світла мало, дзвону багато...»
Не було нічого незвичайного в тому, що Шевченко відвідав пасхальну службу в Кремлі, на неї прагнули потрапити тисячі москвичів і гостей міста. В тодішньому «Путеводителе по Москве» зазначалося: «Чуден, прекрасен святой наш Кремль, особенно в ночь на светлое Христово Воскресение, когда многие тысячи благочестивых стекаются в него… Итак, входя в Кремль, снимите вашу шляпу, кто бы вы ни были, поклонитесь ему и благоговейте перед святынею его». Та Шевченко не благоговів. Прочитаємо у нього про враження від нічної великодньої служби в Кремлі: Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?
|
