По покойном поэте»1.

Ця панахида, організована, звичайно, Бодянським, який довго жив у

Газетному провулку й знав священиків церкви Успіння Божої Матері² (у ній він навіть вінчався), з усією переконливістю показує справді благоговійне ставлення московських друзів і знайомих Шевченка до пам’яті про нього³. Вона пройшла за 20 днів до того, як домовину з прахом Шевченка привезли в Москву по дорозі з Петербурга в Україну і встановили в храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі.

Якщо москвичі зібралися на панахиду в церкві Успіння Божої Матері коли труна з тілом поета ще лежала в холодній петербурзькій землі, то вони ніяк не могли пропустити панахиду над прахом Шевченка в арбатській церкві святого Тихона⁴.

___________________________

¹ Вперше опубліковано мною в газеті «Голос Просвіти» (№ 15, 12-18 квітня 2007 р.).

² Будинок Софії Ігнатьєвої, в якому жив Бодянський, в «Алфавитном указателе к плану Тверской части» числився під № 288, а церква Успіння — під № 282, тобто знаходилася поруч. Саме в цій церкві влітку 1857 року відбулося вінчання Бодянського з Марфою Артем’євою.

³ Так само можна сказати й про петербурзьких друзів і знайомих поета, в тому числі, тих, які в той час знаходилися за межами Росії. Скажімо, сім’я Толстих — Федора Петровича, Анастасії Іванівни та їх доньки Катерини (Юнге) — перебували за кордоном, і Катерина Федорівна згадувала: «Як громом вразила нас неждана звістка про смерть Шевченка. На чужині відслужили ми по ньому панахиду,але в думці були разом з друзями, біля його домовини…» (Виділено мною. — В.М.).

⁴ Зазирнувши в історію церкви в Газетному провулку, побачимо, що в сиву давнину між вулицями Нікітською і Тверською пролягав глибокий і довгий яр, над яким здавна височів храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Це сусідство дало назву місцевості — Успенський вражек. Церква впродовж століть називалася Успіння Божої Матері на Успенському вражку. В XVII — на початку XVIII століть і провулок називався Успенським і Успенським вражком.

Дослідники вважають, що церква існувала вже в 1531 р., бо в Никоновському літописі під цим роком згадується Успенський вражек. Вона була дерев’яною, однопрестольною. Кам’яний храм з вівтарями Миколи Чудотворця та Іоанна Предтечі побудував у 1647 р. Григорій Горихвостів. 1775 р. замість першого вівтаря була побудована церква Миколи Чудотворця. Наприкінці ХVІІІ століття храм обновили.

 

Ще один дорогоцінний факт, який мені вдалося встановити, вперше тепер оприлюднюю. В тих же «Московских ведомостях» за 28 лютого 1862 року знайшов я таку замітку: «Панахида по Т.Г. Шевченке. 26-го февраля исполнился год со дня смерти народного поэта Украины. В этот день небольшое число (40 чел.) поклонников и почитателей таланта Малорусского поэта собрались в церкве Тихона Чудотворца, что на Арбате, и отслужили панахиду скромно и без всяких речей, как это обыкновенно полагается. В этой самой церкви стоял гроб покойного при перевозе тела Шевченка из Петербурга на Украину».

Таким чином, ставлення до поетових панахид у Шевченковій Москві було святим, а згадка про 40 учасників панахиди в лютому 1862 року, як про «невелике число», напевне, ще раз опосередковано свідчить, що в квітні 1861 року людей було значно більше.

До речі, в лютому 1862-го Щепкін був у Москві (з 17 лютого театри були закриті на час Поста й Пасхи), і його участь у згаданій панахиді цілком вірогідна.

Повертаючись до квітня 1861 року, зазначу, що є всі підстави розглядати інформацію про присутність тоді в храмі святого Тихона Бодянського, Тихонравова і Шугурова, як одинокий, але щасливий документальний знак того, що в тій панахиді над прахом поета взяли

________________________

В 1857-1860 рр., тобто в часи приїздів Шевченка в Москву, храм був увесь перебудований заново на кошти купця Сергія Живаго (на жаль, була зламана огорожа з написом про Горихвостова). У церкві три престоли — Успіння, преподобного Сергія та Усікновення голови Іоанна Предтечі.

Церква була закрита в 1924 р. Община зареєстрована в 1992 р., з 2000 р. в основному храмі відбуваються богослужіння. Настоятель храму (з 1996 р.) — священик Володимир Лапшин.

В квітні 2007, 2008 і 2009 рр. в московській церкві Успіння Божої Матері на Успенському вражку, що в Газетному провулку, 15 на сороковини після дня смерті Тараса Шевченка відбулися молебні, організовані Культурним центром України в Москві. Започатковано нову традицію, яку треба продовжувати.

 

участь, по-перше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський, по-друге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як Микола Тихонравов, і, нарешті, молоді люди, як Микола Шугуров. Тобто, вони втрьох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом.

Після царського маніфесту про відміну кріпосного права студентство захвилювалося, і це серйозно стурбувало московські власті. Професор Осип Бодянський писав невдовзі після панахиди над прахом Шевченка в церкві святого Тихона: «В университете нашем дивная совершается. Кажется, последняя кончина ему приходит. Странные пророчества ходят насчёт его. Горе ему, если десятая часть сбудется».

 

«Ми плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть»

 

Хто ж міг усе бачити й знати про панахиду над прахом Шевченка? Студенти Московського університету(тоді в ньому навчалося понад 2 тис. чоловік), передусім, із українців, яких було чимало на панахиді.

Відомо, що в університеті діяли підпільні суспільно-політичні гуртки, до яких входили українські студенти. Члени цих гуртків, як правило, були знайомі з безцензурною поезією Шевченка. Скажімо, в гурток «Вертеп» (1856-1859) входили О.Котляревський, М.Свириденко, П.Єфименко. На рубежі 50-60-х рр. в університеті існував гурток І.Аргіропуполо — П.Зайчневського, який видавав літографованим способом і поширював твори Шевченка. У висновках згаданої університетської комісії зазначалося, що «литография лекций послужила поводом к распространению недозволенных сочинений». Навіть заклик Зайчневського «до сокири», кинутий в суспільну думку, певно, взятий із поезії Шевченка. Один із активних учасників цього гуртка Л.Ященко листувався з «вертепником» Єфименком. При арешті Ященка й Аргіропуполо в них було знайдено твори Шевченка¹.

Важливо пам’ятати, що наприкінці 1850-х рр. у Московському університеті склалася Українська студентська громада, в якій нараховувалося близько 30 осіб², що ставила за мету, за словами Марка Вовчка, «працювати для України». Серед головних членів громади назвемо Фелікса Волховського³, Івана Силича, Миколу Шугурова, Валеріяна Родзянка, Івана та Михайла Роговичів, Павла Капніста⁴, Миколу Калениченка, Василя Гука, Володимира Тхоржевського, Іллю Деркача. Членами Громади можливо також були Ананій Брежинський, Семен Гирчич, Микола Динник, Михайло Максимович, Олександр Милорадович, Павло Прокопенко, Іван Самойлович, Віктор Скипський⁵.

Бібліотекар Української громади Микола Шугуров свідчив: «Ми знали напам’ять численні вірші Шевченка і плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть» (Виділено мною. — В.М.). Безперечно, що члени Громади взяли участь у зустрічі труни з поетовим прахом у Москві й у панахиді в храмі Тихона Амафунтського. Можна також із великою впевненістю стверджувати, що на панахиді було чимало студентів Московського університету з росіян, поляків та інших національностей.

_____________________________

¹ Карабутенко И.Ф., Марусич А.Г., Новохатский М.И. Шевченко в Москве. С. 98, 100-103.

² В 1865 р. кількість членів становила 63 особи. Українська громада була ліквідована властями в 1866 р.

³ Волховський Фелікс Вадимович (1846-1914) — поет, письменник і перекладач. На деяких його творах позначився вплив Шевченка. Пропагував поетичну спадщину Кобзаря в еміграції в Лондоні.

⁴ Капніст Павло Олексійович (1842-1904) — син декабриста Олексія Капніста, з яким Шевченко познайомився в 1843 р. в селі Мойсівці. Олексій Капніст познайомив Шевченка в Яготині з Варварою Рєпніною.

⁵ Докладніше див.: Стовба Олександр. Українська студентська громада в Москві 1860-х років. — Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. — Нью-Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1977. С. 411-453.

 

Якраз тоді університет у зв’язку з відміною кріпосного права переживав переломний час і піднесення волелюбності, до нього потягнулася нова молодь з провінції. Студентство захвилювалося, і це серйозно стурбувало московські власті. Професор Осип Бодянський писав невдовзі після панахиди над прахом Шевченка в церкві святого Тихона: «В университете нашем дивная совершается. Кажется, последняя кончина ему приходит. Странные пророчества ходят насчёт его. Горе ему, если десятая часть сбудется». Молода актриса Олександра Шуберт у своїх спогадах згадувала, як Щепкін відволік її від участі в студентських сходках: «В Москве начались студенческие волнения… Кто-то из знакомых сказал М.С. Щепкину, что я хожу на сходку. В день катастрофы, когда били студентов, я по обыкновению отправилась на сходку. На Моховой встречается Михаил Семёнович на извозчике: “Иди назад, я еду к тебе чай пить”».

В університеті відмінили навіть традиційну форму одягу, що було серйозною ознакою демократизації студентського життя, адже впродовж багатьох років студенти мали суворо додержувати форми. Не випадково Лев Толстой писав: «вступая в Университет, я уже не думал о поприще науки,.. а о мундире с синим воротником...» У травні 1861 року вступні екзамени в університет проходили більш демократично, екзаменаторами виступали вчителі гімназій під головуванням когось із університетських професорів, вони доброзичливіше ставилися до вихідців із простого люду. Водночас, намагаючись вгамувати студентські пристрасті, університетське начальство ввело нові правила, що звужували права студентів і перешкоджали доступ в університет демократичним елементам.

 

 

Не сумніваюся в тому, що студенти Московського університету запримітили на панахиді значно більше відомих у Москві облич, ніж Олександр Лазаревський, і пропустити улюбленого артиста Михайла Щепкіна вони ніяк не могли. Але, скоріше за все, не здогадалися чи не мали змоги відразу розповісти про це в пресі. Тим паче, що називати публічно прізвища учасників панахиди не було безпечно. Та й у майбутньому, на жаль, ніхто не залишив про цей печальний день спогадів.

Як ми вже знаємо, Лазаревський особливо наголосив, що разом із ним про панахиду в храмі святого Тихона «добре пам’ятає і М.В. Шугуров». Немає сумніву: тоді, на самому кінці Шевченкового століття, вже літні люди говорили між собою про перебування домовини Шевченка на Старому Арбаті! Лазаревський розумів, що для більшої достовірності й вагомості треба назвати ще одного живого свідка цієї події¹. Шугуров якраз і був таким очевидцем. Якби він у 1861 р. відправив у часопис «Основа» розповідь про панахиду над тілом Шевченка на Арбаті, то її, безперечно, було б опубліковано. Проте студент з України, мабуть, і помислити не міг тоді про виступ у пресі. Але чому він не зробив цього пізніше, коли вже займався шевченкознавством і співробітничав у «Киевской старине»?! Принаймні, через десятки років привід однозначно був, адже Лазаревський звернувся до нього — очевидця! — за підтвердженням своїх спогадів. А Шугуров, можливо, вже не пам’ятав конкретних людей, які були в церкві Тихона. Чи він таки не мав чого додати? А може Шугуров вважав, що досить буде свідчення людини, яка разом з Честахівським супроводжувала труну?

_____________________

¹ Микола Шугуров помер у 1901 р., а Олександр Лазаревський у 1902 р.

 

Я довго шукав відповідь на ці питання і нарешті знайшов її у свідченні людей, які добре знали Миколу Васильовича, — у співробітників «Киевской старины». Вже після смерті Шугурова журнал писав про свого автора: «К сожалению, сравнительно редко Н.В. Шугуров брался за перо, да и то в большинстве случаев А.М. Лазаревский побуждал его поделиться с читателями богатыми сведениями, которыми, несомненно, обладал Н.В. Шугуров и которые он, к сожалению, совсем неиспользованными унёс с собой в могилу» (Виділено мною. — В.М.).

У неопублікованому щоденнику Шугурова зустрів запис: «Теперь, перенесшись в прошлое, я как будто опять переживаю и то, что меня когда-то радовало, и то, что меня потом мучило». В іншому місці щоденника обпекли слова: «Трудно всё записать…»

Серед відомостей, які забрав з собою в могилу скромний і мовчазний від природи Шугуров, я поставив би на перше місце дорогоцінну в наш час інформацію про перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві. Дуже шкода, що Шугуров не залишив спогадів про 27-28 квітня 1861 року... Так, так, я добре знаю, що історія не терпить умовного способу, але ж як шкода!