Вони відправили панахиду над Шевченком
Хто ж відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві? Хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27-28 квітня 1861 року? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через майже півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона, залишити їх у нашій пам’яті. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але все-таки збереглися справи деяких московських храмів — церковні книги, переписка шести сороков2, у тому _________________ 1 Копійок. 2 Сóрок — чотири десятка. У Володимира Даля читаємо, що в старовину рахували сорокáми: перший сорок, другий сорок і т.д. За переказами, в Москві нараховувалося 40 сороков церков (тобто 1 тис. 600), хоча насправді їх було значно менше. Вже згаданий нами німецький мандрівник Іоганн Георг Коль писав стосовно московських церков кінця 30-початку 40-х рр.: «Загальну кількість їх встановити дуже важко, і різні автори дають про це різні відомості. В той час, як одні говорять про півтори тисячі московських храмів, інші визначають їх загальну кількість в п’ятсот, а треті скорочують цю цифру до двохсотшістдесяти. Все залежить, звичайно, від того, як проводити підрахунок і що розуміти під церквою». Скажімо, якби коли-небудь порахували всі церковні вівтарі, то цифра перевалила б за сóрок. Москвознавець ХІХ століття Іван Слонов писав, що в 70-х рр. нараховувалося 329 православних храмів, а Петро Ситін зазначав, посилаючись на дослідника московських храмів М.І. Александрівського, що число їх ніколи не перевищувало 500 одиниць разом з домовими і монастирськими церквами. Сучасні дослідники вважають, що кількість храмів у Москві наближалася до тисячі. Як би там не було, до сóрока, як об’єднання храмів, частіше всього, входило менше чотирьох десятків цер- числі Пречистенського, до якого і входив храм Тихона Амафунтського. В «Списке церквей Московской епархии» церква «Тихоновская у Арбатских ворот» стоїть під № 27 у 1-му відділенні Пречистенського сорока. В архівному путівнику довідався про наявність «Метрики церкви Тихона Чудотворца возле Арбатских ворот»1. Зажевріла надія, адже метричні книги традиційно складалися з трьох частин: про тих, які народилися, тих, які вступили в шлюб і тих, які померли. Можливо, в останній — третій — частині метрики храму залишилася хоча б якась інформація про панахиду над тілом Шевченка? Проте в отриманих в архіві матеріалах навіть згадки про храм Тихона Амафунтського не знайшов і, здавалося, що тепер уже втоплюся в архівному морі безнадійно. Час ішов, а результатів не було. В ті дні гортав якось Шевченкові поезії, й в очі впали рядки: На батька бісового я трачу І дні, і пера, і папір!
Допомогли досвідчені архівісти, і врешті-решт у справі «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год» таки знайшлася «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, чтовозле Арбатских ворот». В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. То була перемога! Подумалося, що так само як не горять рукописи, не зникають безслідно й архівні документи. Тепер ми можемо назвати цих людей. Священик Левітський Микола Сергійович, 32 роки, народився в Московській єпархії, син священика, навчався у Віфанській семінарії, ______________________ ков. У документах, які мені довелося вивчати, сорока нараховували від 14 до 35 храмів. Вони були розділені на староства і благочинія (відділення). Словосполучення «сорок сороков» міцно ввійшло як у церковний ужиток, так і в світське життя. Скажімо, в поезії Марини Цвєтаєвої читаємо про кількість московських храмів: «Всех счетом: сорок сороков...» Історія всіх московських храмів, видана в Москві на початку ХХІ століття, називається «Сорок сороков». 1 Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201-205. яку закінчив у вересні 1850 року з атестатом 1-го розряду. В листопаді того ж року призначений дияконом Георгіївської церкви в Єндові. З 2 лютого 1860 року — священник церкви Тихона біля Арбатських воріт1. У Миколи Левітського була дружина і троє синів. Диякон2 Фівейський Павло Васильович, 37 років, народився в Московській єпархії, син паламара, навчався в Московській семінарії, яку закінчив у 1844 р. з атестатом 2-го розряду. З серпня 1848 року до травня 1863 року — диякон церкви Тихонівської біля Арбатських воріт. Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Жив у Афанасьєвському провулку, неподалік від території, де тепер знаходиться Культурний центр України. Паламар3 Бєляєв Петро Васильович, 29 років, народився в Московській єпархії4, син священика, навчався в Московській семінарії. З жовтня 1853 року до листопада 1864 року — паламар церкви Тихонівської біля Арбатських воріт. Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Проскурниця5 Соловйова Євдокія Микитівна, 63 роки, в церкві свя- ________________________ 1 Є дані про те, що Левітський був священиком у церкві Тихона і через десять років. У той час його старший син Сергій уже навчався в духовному училищі. 18 жовтня 1870 року Левітського було нагороджено набедреником (парчевий прямокутник із зображенням хреста, що його священики одержують як першу нагороду і носять з правого боку нижче пояса). 2 Помічник священика у відправі церковної служби, нижчий духовний чин. 3 Служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; дячок, псаломщик, причетник. 4 Як бачимо, всі три служителі церкви Тихона на Арбаті народилися в Московській єпархії, тому відпадає припущення деяких авторів, що священик цього храму був вихідцем із України. 5 Жінка, що випікає проскуру — білий прісний хлібець особливої форми, що використовується в православному богослужінні. Проскурницями часто були вдови священиків. Цікаво, що Пушкін згадував про проскурниць у зв’язку з його роздумами про мову: «Не худо нам иногда прислушиваться к московским просвирням, они говорят удивительно чистым и правильным языком».
того Тихона з жовтня 1840 року, тобто задовго до того, як у Москву вперше приїхав Шевченко. «Читати і писати вміє». Жила з донькою. Працювала в храмі до старості1. Ці люди так чи інакше причетні до вшанування пам’яті про Тараса Шевченка в храмі святого Тихона на Старому Арбаті, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять і на те, щоб їх імена й прізвища віднині згадувалися у відповідних працях про Кобзаря. «Не втирайте ж мої сльози...»
Чи згадував Михайло Семенович свого друга Тараса Григоровича після його смерті? Певно, що так! Незаперечним свідченням є, зокрема, те, що невдовзі після смерті Шевченка Щепкін передав у журнал «Основа» чотири поетові листи до нього: від 12 листопада і 4-5 грудня 1857 року та від 3 лютого і 13 листопада 1858 року. Вони були опубліковані в № 10 журналу за 1861 р. Михайло Семенович з душевною біллю прочитав у номері п’ятому пронизливо-пророчий Шевченків вірш «Минули літа молодії» (18 жовтня 1860 року), надрукований під рубрикою «Предсмертні думи»: Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє… Морозом очі окує, А дуже гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! Сиди ж один собі в кутку. Не жди весни — святої долі! Вона не зійде вже ніколи… ______________________ 1 Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181-190; ф. 2125, оп. 1, спр. 1595, арк. 1-4. Поет знав, що не дочекається весни й кращої долі! У Щепкіна хололо серце від усвідомлення Шевченкового одиноцтва. Його самого, старого і хворого, зігрівала й рятувала велика сім’я… Кожна згадка про Шевченка в добрій Щепкіновій душі солодко й боляче асоціювалася з Україною та навпаки, і ці спомини відвідували Михайла Семеновича все частіше. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні, який якраз у 1861 р. переїхав у Москву з Петербурга, згадував: «…Он был неистощим в воспоминаниях и рассказах о своём прошлом, в особенности о далёком прошлом, мысль о котором переносила его в родную Украину» (Виділено мною. — В.М.). Після цього Щепкін, обливаючись сльозами, читав Шевченкові поезії… Михайло Лентовський, який провів перші місяці 1863 року з Щепкіним, свідчив, що Михайло Семенович знав увесь «Кобзар» Шевченка напам’ять. Чим далі від смерті друга, тим частіше рядки з «Кобзаря» тривожили й хвилювали старого Майстра. Очевидці свідчили, що в останні роки життя Михайло Семенович частенько зупинявся перед портретами Гоголя1 та Шевченка і довго стояв мовчки, глибоко задумавшись, а іноді ворушачи губами, ніби читав вірші... Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас — Де ж мені вас діти?.. В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я тут загину. _________________ 1 Авраам Щепкін згадував про свого брата: «Когда Н.В. Гоголь скончался, он совсем опустился и оставил уже все свои надежды на будущность». Це — значне перебільшення, зокрема, Михайло Семенович знайшов сили включитися в турботи про видання літературної спадщини Гоголя, а, головне, активно працював до початку 60-х рр. Проте, безперечно, що Щепкін тяжко пережив смерть свого друга Миколи Гоголя і ніс хрест утрати до кінця життя. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Щепкін проніс цей Шевченків вірш у душі через усе життя. Як і багато інших. У спогадах Анатолія Коні привертає увагу фраза: «Я несколько раз был у него — старого приятеля моего отца — на 3-й Мещанской улице и слушал его исполненные интереса и глубоких артистических замечаний рассказы, воспоминания и чтение стихотворений Шевченко» (Виділено мною. — В.М.). Спогади рідних і друзів артиста свідчать, що після поетової смерті Михайло Семенович особливо часто й натхненно читав присвячений йому вірш «Заворожи мені, волхве...», який називав «Пусткою». Газети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 року виступав на літературному вечорі в Московському університеті: «Стихотворение Шевченко „Пустка”... было прочитано им не только с воодушевлением, но даже с жаром, особенно последние стихи, в которых поэт надеется, что солнце правды, может быть, хоть сквозь сон посветит». Згаданий Анатолій Коні, який зустрічав Щепкіна наприкінці 1861 року, згадував: «...Заливаясь слезами, говорил он по-малороссийски при мне не раз любимое стихотворение „Пустка”... и продиктовал его мне». Олександр Афанасьєв залишив дорогоцінне свідчення: Это прекрасное стихотворение… он любил повторять в своих беседах до самого последнего времени» (Виділено мною — В.М.).Тобто Щепкін жив із Шевченковим віршем у серці, поет уже не залишав артиста, і той невтішно плакав щоразу, коли вголос читав його вірші. Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються, Чуже поле поливають
Щодня і щоночі, Поки, поки... не засиплють Чужим піском очі... Гадаю, що Шевченкова смерть вкоротила вік Щепкінові. Він пережив свого друга лише на два роки: «В последнее время он беспрерывно хандрил, тосковал, одним словом, выказывал все свое душевное изнеможение, к которому мало-помалу стало присоединяться и физическое расстройство организма» (Авраам Щепкін). В липні 1863 року вже хворий Щепкін приїхав у Ялту, зупинився в готелі, де 26 липня до нього приходив лікар Степан Руданський (1834-1873) і «виписав рецепт на ліки». Він виявився останнім із українців, які зустрічалися з артистом на його життєвому шляху. Символічно, що відомий український поет Степан Руданський відчув на собі значний вплив Шевченкових поезій. У 1869 р. він організував у Ялті збирання грошей на пам’ятник поетові на його могилі. У розповіді слуги Щепкіна Олександра Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який вже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: «И шептали непрестанно много». Що шепотів умираючий Щепкін? Може то були поезії Шевченка, які він так любив, або тексти гоголівських персонажів? Цілком ймовірно. Принаймні, відомо, що незадовго до смерті Михайло Семенович раптом підкликав свого слугу Олександра і запитав: «А куди Гоголь пішов?» — «Який Гоголь?» — «Та Микола Васильович». — «Він уже помер». — «Як помер! Давно?» — «Давно». — «Нічого, нічого не пам’ятаю». Це були останні слова Щепкіна. З ними він відійшов у Вічність, де тільки й міг зустрітися з Гоголем і Шевченком...
Михайло Максимович: «Сповіщайте мене про Москву»
«Прощай, славний наш Тарасе!»
На початку жовтня 1859 року Максимович у листі до Шевченка написав знакові слова стосовно поетового перебування в Україні, зокрема на Михайловій горі, влітку того року: «…В окрестностях Михайловой горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания. А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды наравне с преданиями старых времён»1 (Виділено мною. — В.М.). Не випадково, що ці слова Максим Рильський у 1943 р. наводив на доказ того, що «виняткове значення Шевченка для рідної країни розуміли Шевченкові сучасники ще за його життя»2. Максимович був одним із перших серед них, і він зафіксував своє розуміння всеукраїнської масштабності Кобзаря, зокрема, в поетичних рядках. Після цитованого листа Максимович писав Шевченкові з Михайлової гори ще 25 березня і 14 грудня 1860 року. За рік до поетової смерті Михайло Олександрович пишномовно повідомив Тараса Григоровича про народження сина Олексія та щиро дякував за примірники «Кобзаря» з поетовими дарчими написами: «Тарасу Григоровичу Шевченку, именитому соотчичу моему и приятелю моему вельми любому, ознаймую сим моїм листом, иж Всеблагий Отець всіх благоволил сього року февраля 22 дня звеселити старість мою, даровавши мені первородного сина Алексія, который сього ________________________ 1 Народні перекази та легенди про поетове перебування на Канівщині зібрано у статтях М.Ф. Біляшівського «Рассказы крестьян с. Пекарей о Т.Г. Шевченко» («Киевская старина. 1894. № 2») і О.К. Дорошкевича «Шевченко в селянських переказах» («Життя й революція». 1929. № 3) та ін. 2 Див.: Пам’яті Т.Г. Шевченка. Збірник доповідей, читаних на ювілейній Шевченковій сесії Академії наук УРСР 3 і 10 березня 1943 р. Видавництво Академії наук УРСР, 1944. 6-го марта уже сподобился святого крещения и причащения и которому да поможет Господь виростати в добрім здоров'ї, світлім розумі і во многій любви ко всьому, що подобає любити доброму і честному чоловіку і щирому українцю, прожити щасливий вік на радість і утіху родителям і родичам своїм, на пользу і славу своїй отчизні. Того ж марта 6-го получили ми із Переяслава, то єсть я и жена моя Марья Васильевна… получили по книзі «Кобзаря» Вашего з надписом руки Вашої власної і з приложенієм Вашої персони1, і були ми тому дуже раді, і Вам за те сердечне дякуєм, сподіваючись, що і Вас самих побачимо знову на побережжю нашому і в сьогорочнеє літо. Затем, прохаючи от Бога Вам здоровья, песнотворческого духу и всякого благополучия, зостаюсь навсегда Вашим щирым приятелем и покорным слугою». Побажання здоров’я Шевченкові містилося й в останньому листі. Максимович сумував, що помер їх спільний знайомий Микола Маркевич: «Нынешний год унёс с сего света многих для меня дорогих людей». Професор і подумати не міг, що через два місяці не стане й Шевченка. На його смерть мешканець Михайлової гори відгукнувся 12 березня 1861 року пронизливим віршем: Все утрата в певних людях Ой, як не тужити! От, і нашого Шевченка Не стало на світі…
А ти, друже, непробудно Заснув на чужині, _______________________ 1 Відомо, що у листі від 24 січня 1860 року до Андрія Козачковського, Шевченко просив надіслати «на имя Максимовича Михайла Александровича» три примірника «Кобзаря» 1860 р. з його дарчими написами. У шостому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка, де надруковані поетові дарчі написи на його книжках, вміщено лише один: «Михайлу Александровичу Максимовичу на вспомин о Мошнах і станових панночках. Т.Шевченко». Відсутня також інформація про Шевченкову фотографію, передану Максимовичам.
І не будеш твоїх пісень Співать на Вкраїні.
Не судилось, як хотілось, Щоб у своїй хаті, На тій горі наддніпровій Життя зазнавати.
Іншу долю Божа воля Для тебе судила, Що високим даром пісень Тебе наділила.
Дала серце, щоб любило Широкую волю; Віщу душу, щоб боліла За людську недолю.
Ясні очі, щоб лилися З їх сльози гарячі, — Щоб по світу роздалися Твої дивні плачі…
Стоїть верба під горою, На Дніпр похилилась; За коханим своїм сином Мати зажурилась.
Вічна пам’ять тобі, друже, Кобзарю єдиний! Твоя пісня, твоя слава Не вмре, не загине …
Максимович взяв участь у похоронах Шевченка і 12 травня 1861 року написав з цього приводу вірш «На похорон Т.Гр. Шевченка від Каневом», який вже в червні було опубліковано в часописі «Основа». Через півтора століття ми наводимо цей вірш повністю:
|
