З Арбату — в Україну
Григорій Честахівський залишив нам малюнок олівцем «Домовина Т.Г. Шевченка в дорозі». На ньому — дроги, намальовані абрисом, і детальніше прописані візник та четвірка коней. Ці дроги стояли вранці 28 квітня на Арбатській площі біля храму Тихона Амафунтського. Звідси, з центру Москви і до самого Києва Шевченків прах везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов-Тулу-Орел-Кроми-Волобуєво-Кошельовку-Дмитровськ-Севськ-Есмань-Глухів-Кролевець-Батурин-Борзну-Ніжин-Носівку-Козелець-Залісся-Бровари. То була дале-ка й печальна дорога, й Україна пам’ятає про неї. Заакцентую читачеву увагу на тому, що починалася вона зі Старого Арбату. Отож, уявімо собі 28 квітня 1861 року. Над Арбатською площею підіймається по-весняному тепле сонце, золотить маківки храмів святих Бориса і Гліба та Тихона. Біля Тихонівського храму зібралося чимало людей, особливо багато молоді. Чується мелодійна українська мова. Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський тихо перемовляються з арбатським священиком років тридцяти, потім всі четверо заходять у церкву. Від розкішної садиби Голіциних, де стоять екіпажі, хтось направляється до людського натовпу. Група молодих людей наближається від Олександрівського кадетського корпусу. Біля восьмигранного водорозбірника з червоної цегли, що поряд із церквою, перемовляються візники, які приїхали з діжками по воду, і торговки — на площі ярмарок. Ось вони вкупі підходять до церкви, хрестяться й стоять мовчки. Проходив катеринщик із шарманкою-шафочкою та танцюючими ляльками в ній, зупинився. Благовидна жінка свариться на хлопчаків, які галасують біля струмка Чорторий. Від Арбатської і Знам’янської поліцейських будок підійшли будочники. Ніби розчинилися в натовпі жандарми й навіть юродиві. Щось було таке в атмосфері, що зупинило й зібрало людей біля Тихонівського храму. Над Арбатською площею повисає тиша... Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій...
Хтось із студентів схвильовано читає ці Шевченкові рядки. Бо саме заради втілення поетового заповіту зібралися друзі й знайомі Кобзаря до московської церкви святого Тихона... Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.
Раптом загули дзвони, студенти виносять із церкви домовину з тілом Шевченка і влаштовують її на дрогах. Візник піднімається на своє місце й легенько смикає за віжки. Дроги рушають. За ними їде критий екіпаж для Честахівського і Лазаревського, тепер вони йдуть пішки, разом з усією траурною процесією, яка виходить на старовинну Знаменську вулицю. На розі Знаменки та Арбатської площі траурний кортеж минає могутню колонаду Олександрівського кадетського корпусу, що фасадом виходить на вулицю. Біля церкви Знамення Пресвятої Богородиці заклякли богомолки і ревно хрестяться. Звідси за труною пішли кілька чоловіків інтелігентної зовнішності в дорогих пальтах, мабуть, професори Московського університету, які живуть поруч. З церкви вийшли люди, спостерігають за процесією, дехто приєднується до неї. З вікон особняків виглядають господарі й прислуга.
На розі Знаменки й Волхонки процесія призупинилася біля п’ятиглавого храму Миколи Чудотворця з дзвіницею. Тут зібралося чимало москвичів... А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої, І чистоту їх соблюди.
Скорботна процесія перетнула вулицю Волхонку і повернула до недавно побудованого Великого Кам’яного мосту, позаду — красень Кремль, який любив Кобзар, а попереду — храм Христа Спасителя. Частина людей розійшлася, молодь пішла далі, дехто зібрався під’їхати на візниках за місто, де передбачалася зупинка дрог з домовиною. Очевидець згадував про цю зупинку за містом: «Стечение публики было значительное». Весь цей шлях Осип Бодянський пройшов поряд з дрогами, заглиблений у себе й, як ніколи, сильно кульгаючи. Знаючи його, можна уявити, як важко було професору в ці хвилини. В щоденнику Бодянського від 5 жовтня 1855 року є запис про те, як він прийшов додому до щойно померлого Тимофія Грановського і був надзвичайно схвильований стражданням його дружини: «Это до того поразило меня, что я не мог и 5 минут перенести: слёзы брызнули ручьем от такой безмолвной, глубоко сосредоточенной в высшей степени горести, и от всей души пожелал ей слёз, которые могли бы облегчить её, а может быть и спасти»1. Сльози за поетом Бодянський уже виплакав, його очі були червоними, але сухими. Час від часу він торкався Шевченкової домовини, ніби вона давала йому нові сили. Після прощання з прахом поета в арбатському храмі святого Тихона на душі у Бодянського запа-
____________________ 1 Бодянский О.М. Дневник. 1852—1857. С. 183.
нувала скорботна просвітленість, він відчув у собі врочисту впевненість у тому, що його друга чекає вічність... ...Та нескверними устами Помолимось Богу, Та й рушимо тихесенько В далеку дорогу — Над Летою бездонною Та каламутною. Благослови мене, друже, Славою святою.
Осип Максимович, як ніхто інший, розумів, що Тарас Шевченко назавжди залишив Старий Арбат, щоб залишитися тут назавжди...
«Крок уперед два кроки назад»
Законослухняний професор Московського університету Бодянський був критично настроєний до тодішньої системи освіти в Росії. В травні 1858 року записав у щоденнику: «Вообще мы пятимся назад, по крайней мере, в деле просвещения. За шаг вперёд делаем два назад»1. Зокрема, професор рішуче виступав проти насадження у вищій школі класичної системи і станових основ освіти, прихильником яких був міністр народної освіти Дмитро Толстой2. У свій час Михайло Грушевський жорстко зауважив, що граф Толстой відродив у Росії, передусім у класичній школі, єзуїтські методи на потребу монархізму. Грушевський писав, що викладання грецької гра-
___________________________ 1 Из дневника О.М. Бодянского. // Русский архив, 1892. № 10. С. 443. 2 Толстой Дмитро Андрійович (1823-1889) – російський державний діяч, історик, в 1866-1880 рр. — міністр народної освіти. Насаджував класицизм у гімназіях. З 1882 р. — міністр внутрішніх справ, президент петербурзької Академії наук.
матики в російських гімназіях, «як її тоді вправляно, де справа акценту являлась альфою й омегою всієї премудрості, – вважаю однією з найсумніших педагогічних недоречностей». Саме за Толстого була створена й зміцнена логічна, продумана до найменших дрібниць, диявольски хитра «система оглуплювання» дітей у російській школі. Вона була націлена на те, щоб позбавити молодих людей, які вступають у життя, інтелектуальної самостійності й ініціативи і виховати в розпорядження уряду і правлячих суспільних верств людей вишколених, видресуваних, призвичаєних точно й без осмислення та критики виконувати дані їм доручення. Старе гасло «вчимося не для школи, а для життя» було вивернуте навиворіт: російська гімназична наука конструювалася так, щоб якнайменше давати практично потрібного в житті, щоб якнайменше служити для орієнтації в соціальних і політичних завданнях і течіях, а сконцентрувати всю енергію і амбіцію учня на головоломній дресурі, що вимагалася для матурального диплома1. «І сим вимогам була підпорядкована енергія і хист не тільки тих бездарних філологічних манекенів, котрими засипав гімназії петербурзький інститут, а навіть і кращі педагогічні сили... Висока матуральна нота – от що було метою і критерієм їх діяльності!» (Грушевський). Така школа втрачала живий зв’язок з життям, з громадою, що неминуче засуджувало її на мертвоту, занепад, безсилість, втрату всякого впливу на громаду й життя. Виступаючи проти прихильників так званої класичної освіти, Бодянський насміхався над їх рецептом: «получше вытвердить зады в древних языках, которые сообщат им устойчивость или, так сказать, порядочность мысли и уважение к публике».
____________________ 1 Матура: зложити матуру – скласти іспит на атестат зрілості. Це добре розумів Бодянський, і в своїх зауваженнях на проект університетського статуту 1863 р. він захищав необхідні нововведення в структурі університетської освіти, з обуренням відкидав звуження демократії в університетах, зокрема, наміри запровадити систему доносів: «подсматривание за товарищами по кафедрам показывает недоверие к последним». Відкидав Бодянський і прагнення уряду зменшити доступ до вищої освіти дітей із нижчих верств: «меньшее число поступит в университет, но зато будет побогаче и побарственнее, а это и на руку кое-кому». Бодянський також звернувся до Ради Московського університету зі своєю окремою думкою щодо штатних викладачів університету, зауважуючи, що «професор філософії хіба може бути професором стародавніх мов і літератури та навпаки..?» Будучи прихильником глибокої й всебічної спеціалізації професорів і доцентів, як і демократизації університетського життя, Бодянський зауважував: «Ученая степень, не совсем соответствующая искомому предмету, и даст университету не совсем соответствующего его требованиям и желаниям преподавателя, между тем как, без сомнения, имелось в виду совершенно противное… Лучший аттестат для ищущего кафедры — это открытая, всеми видимая, оценка его достоинства, когда каждому возможно подвергать поверке сведения его и права; но побуждения, какими руководятся лица в замкнутом совещании друг к другу, всегда подозрительны, чтобы не сказать больше, а по тому их всегда следует избегать сколько возможно»1.
______________________ 1 Отдельное мнение ординарного профессора Бодянского по вопросам, касающимся штатных преподавателей университета по Уставу 1863 года // Московские университетские известия. 1866-1867, № 7. С. 416, 419.
Бодянський неодноразово виступав зі своїми думками на сторінках редагованих ним «Чтений». Зокрема, в 1873 р. він опублікував працю «Трилогия на трилогию. Исторический очерк из современной жизни русского университета», в якій розгорнуто (70 стор. тексту!) виклав свою незгоду зі статтею «Трилогия» прихильника перегляду університетського Статуту 1863 р. професора П.Любимова: «…Мы заносим на страницы “Чтений”, как издания исторического, очерк из современной жизни русского университета, именно борьбы его, за сохранение действующего ныне Устава русских университетов, с теми немногими, которые всемерно ратуют против оного, предлагая уже сузить круг самостоятельной, свободной деятельности их, дарованной еще так недавно им в их Устав. И это тем обязательнее для “Чтений”, что Общество истории и древностей российских состоит при одном из сих высших учреждений, получило свое существование при нем, и при том в одно время с первым Уставом для русских университетов, самым лучшим и самым либеральным из всех, последовавших за ним: многое и многое вошло из него, вопреки злобе дня, и в преследуемый теперь Устав воротилами нашего времени». У своєму важкуватому за стилем, але переконливому й колючому опусові Бодянський показав недоречність змін, які пропонувалися, в силу їх недемократичності та спрямованості на звуження університетської автономії: «Не знаем, какие таинственные причины заставили приступить к пересмотру действующего университетского Устава 1863 года. Первые два Устава, 1804 и 1853 года, просуществовали спокойно один 30, а другой 28 лет. Нынешний Устав считает себя, со времени утверждения, только десять лет, и мы не придумаем, чтобы такое могло быть, что повлияло на его пересмотр… Университеты, как и следовало ожидать, отнеслись сочувственно к действующему Уставу и высказались за сохранение его основ, указав на небольшие редакционные изменения в некоторых второстепенных статьях… Нынешний университетский Устав может считаться ровесником и освобождению крестьян, и новым судам, и безвременно умирающим правилам о цензуре. Он принадлежит тому десятилетию, которое обильно благими мыслями и начинаниями и всегда останется свежею страницею в отечественной истории».
|
