Іноземнi iнвестицiї це останнiй мiф економiчного процвiтання. Базується вiн на простiй логiцi – в країну приходять грошi, а це і є її багатство. Для того, щоб побудувати магазин потрiбно вкласти певну кiлькiсть грошей, і в майбутньому необхiдно отримати прибуток який перевершить витрати. Так само й iноземний iнвестор, навiть найкращий, не може працювати собi в збиток. Спiльне пiдприємство може бути високо рентабельне, але вигiдне державi тiльки те, яке експортує вироблену продукцiю і прибуток вiд її експорту перевершує прибуток iноземного iнвестора плюс витрати на iмпортнi компоненти, сировину, енергоносiї електроенергiю (якщо вона вироблена за рахунок iмпортного палива). Інакше результат буде на перший погляд парадоксальний – чим бiльше iноземних iнвестицiй тим бiднiша країна. Можливi окремi вигiднi вкладення iноземного капiталу, якщо пiсля цього зменшиться кiлькiсть iмпортованої продукцiї. Але це не вирiшить проблему бо такий свiт: хтось повинен бути сировинним придатком, iншi країнами-переробниками з високими технологiями, а якщо не перше і не друге, то країною злиднiв.
Іноземний iнвестор вважає, що краще мати невеликий, але стабiльний прибуток, ніж один раз отримати надприбуток. Для цього потрiбно частину виробництва розмiстити в виглядi iнвестицiй. Одночасно є нагода вимагати для себе податкових та митних пiльг. У розвинених країнах основний інвестор національної промисловості – це її рядові громадяни, котрі купують товари вітчизняного виробництва, і промислові підприємства, які одержують сировину, матеріали, комплектуючі й послуги у своїх суміжників – національних виробників. Коли купується переважно вітчизняне, відбувається самоінвестування національної економіки. Саме такої ідеології сьогодні гостро потребує Україна, ідеології економічного патріотизму, кажучи ще сміливіше – економічного націоналізму.
Отже, нам вкрай необхідно впроваджувати в суспільстві ідеологію “свій до свого по своє” – ідеологію економічного націоналізму. Україна це надiндустрiальназа концентрацiєю і промисловим потенцiалом держава. Це водночас є і великою проблемою. В країнах Прибалтики збанкрутували декiлька промислових пiдприємств, і це не викликало великої кризи та не позначилося на iнтеграцiї цих країн до Європи. А Українi потрiбно боротися за ринки збуту, поступатися якими нiхто, звiсно, не буде. Ринок збуту товарiв – це не Богом дана територiя, це арена економiчних вiйн з поразками і перемогами, де постiйно змiнюється оперативна ситуацiя. Не витримує критики теза про необмежений ринок країн СНД чи країн третього свiту. Ринок збуту теоретично обмежений не тiльки кількістю потенцiйних покупцiв, а ще й їх середньою купiвельною спроможністю у вiльно конвертованiй валютi. Якщо при цьому країна-iмпортер не збiльшує свiй експорт, то купiвельна спроможнiсть населення починає зменшуватися пропорцiйно до кiлькостi iмпортованого товару. Україна не може бути країною “дешевої” робочої сили тому, що не має власних енергоносiїв і багатьох сировинних компонентiв. Їх доводиться купувати за свiтовими цiнами, а це впливає на вартiсть комунальних послуг для населення (бо Україна не Малайзiя чи Тайвань, якi знаходяться в екваторiальнiй клiматичних зонах, та забезпечені власною нафтою).
