Дещо про ідеологію

Яка ідеологія сьогоднішніх українських націоналістів? Ніби очевидне питання. Але при детальному розгляді стає зрозумілим, наскільки неоднозначною є відповідь на нього. Побачити це можна, розглянувши дискурс теперішніх українських націоналістів. Бо ідеологія виражається в дискурсі, як стратегія в тактиці чи думки в словах.

Так що маємо? Українська мова, визнання УПА, Росія погана. А економіка, політичний устрій, зовнішня політика, соціальний лад, екологія, наплив мігрантів, демографічна катастрофа та ще десятки й сотні питань? „Так, – кажуть націоналісти, – то є вкрай важливо, але ж зрозумійте, доки українська мова, культура, історія та ін. не будуть поширені та визнані – економіка, геополітика, політичний та соціальний устрій – то все вторинне. Але ми щось напишемо про це у своїй програмі...”. От і виходить замкненість на кількох питаннях і повна еклектичність в усьому іншому.

Візьмемо будь-яку націоналістичну газету. Читаємо: мова, історія, українців пригнічують і так без кінця. В кращому разі якась стаття про поточну політичну ситуацію, написана в „помаранчевому” дусі. Щоб все це читати і не здуріти від одноманітності треба бути або „жертводайним діяшпорянином”, або самому це все писати.

Чому так сталося? Чому націоналісти не хочуть оновити свій дискурс? Бо вони не можуть чітко сформулювати свою ідеологію. Ми її інтуїтивно відчуваємо, але коли нас просять сформулювати її чітко, це часто викликає великі труднощі. А коли все ж справа доходить до конкретних дефініцій, то виявляється, що наші погляди подекуди є дуже різними. Тут ми упираємося у фундаментальне питання – все ж таки, що таке націоналізм? Впевнений, тут ми маємо бути категоричними у своїх визначеннях.

Якщо ми проведемо аналіз, то виявимо, що існує принаймні два націоналізми, або скоріше навіть дві якості націоналізму, які не можуть бути зведені до спільного знаменника хоча б тому, що знаходяться в різних площинах. Перший вид націоналізму – це націоналізм як національно-визвольний рух. Це не ідеологія (зрозуміло, що будь-який рух має певні ідеї, на яких він ґрунтується, але далеко не завжди цей, подекуди, еклектичний набір аксіом можна назвати ідеологією), а просто широкий суспільний рух за створення або відновлення національної державності. При цьому питання власне ідеологічні – філософські засади, соціально-економічні моделі, політичні проекти мають другорядне значення, якщо взагалі мають місце.

Другий вид націоналізму – це націоналізм як ідеологія, яка має свою потужну і відшліфовану теоретичну базу і стоїть в одному ряді з іншими ідеологіями. Головна ознака ідеології в тому, що вона дає свою, унікальну модель світу. Саме це творить націоналізм, а точніше – інтегральний націоналізм. Перший вид націоналізму може переходити в другий, отримувати нову якість. Інколи, як-то в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. ми бачили органічне поєднання цих двох вимірів націоналізму. Це був одночасно і рух за визволення, й ідеологічно відшліфований інтегральний націоналізм із всеохоплюючим світоглядом і потужною філософською базою.

Справа в тому, що в разі, коли ми говоримо про націоналізм як ідеологію, то говоримо саме про інтегральний націоналізм. Всі інші химери типу ліберального націоналізму, націонал-анархізму, націонал-комунізму і т.д. ні в якому разі не є різновидами націоналізму, а є або відповідно лібералізмом, анархізмом чи комунізмом з деяким національним забарвленням або певною неприродною і нежиттєздатною ідеологічною еклектикою, яка немає жодного права вважатися повноцінним ідеологічним конструктом.

Інтегральний націоналізм зазнав свого розквіту і занепаду в першій половині ХХ ст. Зародившись на межі століть у Франції, він отримав поширення по всьому світі й став наймаштабнішим проектом сучасності зі зміни принципових засад цивілізації та відходу від просвітницької парадигми європейської культури. В результаті інтегральний націоналізм був представлений в десятках країн, в кожній з яких він мав свої особливості та доволі суттєві відмінності. Без сумніву, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, хорватський усташизм, автентичний український націоналізм, іспанський фалангізм та інші інтегральні рухи мали одну світоглядну основу. Всі вони були складовою частиною консервативної революції, яка висунула альтернативу ліберально-капіталістичній та більшовицькій системам.

З огляду на поразку інтегрального націоналізму в другій світовій війні та чинники суто кон’юнктурні, український націоналізм відмовився від свої головної іпостасі – як інтегрального націоналізму, перетворившись на широкий і, по-суті, ідеологічно-еклектичний рух за визволення. В результаті виникла ситуація, за якої український націоналізм як ідеологія припинив свій розвиток (фактично – впав в анабіоз) десь у 1943-1945 рр. Можливо, такий крок в той момент мав певні політичні переваги. Але такий „тимчасовий” (на перший погляд) крок призвів до того, що як ідеологія націоналізм (за винятком кількох проблисків) і досі перебуває у стані глибокого сну і повної маргіналізації.

В умовах совєцької окупації ні про який розвиток ідеології не йшлося, а еміграційні націоналістичні організації перетворилися на суміш комерційних структур і клубів за інтересами, які як вогню боялись звинувачень у „фашизмі” і всю свою (на той момент вже слабеньку) теоретичну потугу пустили на заперечення інтегрального націоналізму.

Якщо ж говорити про тогочасну Україну, то після придушення спротиву УПА дієве націоналістичне підпілля, яке ще несло в собі традиції автентичного націоналізму, було знищене. А рух дисидентів, на основі якого потім виник Рух за перебудову взагалі носив характер антинаціоналістичний, вболіваючи за ленінську національну політику. Ніякого відношення до націоналізму ні Рух, ні його мертвонароджені „потомки” у вигляді „націонал-демократичних” партій не мали, не мають і ніколи не будуть мати. Це політичні, ідеологічні і естетичні послідовники драгоманових, винниченок та іншого ліберально-соціалістичного сміття.

Таким чином, коли на Україну впала незалежність, тут не існувало сил, здатних на створення масштабної націоналістичної структури. Оскільки інтегральний націоналізм все ще був в анабіозі, то націоналісти, які стали з’являтися в Україні, були продовжувачами діаспорної безідеологічної мертвечини. В цьому коріння поразок і маргінальності українського націоналізму. Українські націоналісти мали б одразу після отримання державності перейти на позиції інтегрального націоналізму, але цього не сталося і вони опинилися в позиції вічно відсталих і апріорі не здатних на перемогу маргіналів з ідеологічною мішаниною на озброєнні.

Далі все це призводило до все більших помилок і поразок. Через те, що ми мислили не категоріями ідеології, а категоріями суспільного руху за незалежність, нас одразу занесло в ліберальний дискурс і там було перетворено на прислужників ліберально-помаранчевого мейнстріму. Якщо б ми від початку стали на інтегральні позиції, то не те щоб мова не йшла про стратегічні союзи з „націонал-демократами” та помаранчевими, а вони були б об’єктом найжорсткішої нашої атаки. Сьогодні, після років стагнації, український націоналізм повинен нарешті повернутися до власних автентичних джерел.