Люди принципів: це егоїстичні романтики з раціоналізованою свідомістю, схильні до жертовності заради своїх принципів і переконань, індивідуум фіксують як «філософський дух».3.Ментально-когнітивна самореалізація. Це індивідуально-ноос-ферна самореалізація, коли духовна сутність розгортається у мента-лосферу людини як індивідуальну реальність. При цьому психіка людини, її свідомість і самосвідомість зазнають великих змін не стільки відображального характеру, скільки чисто рефлексивних, внутрішньо-психічних властивостей. Вони такі: 1) Творче відображення в процесе! творчої діяльності-буття знаходять зовсім новий механізм взаємодії внутрішнього і зовнішнього — механізм ефектора,що зв'язаний з випереджаючим відображенням (афферентний механізм за Анохіним). Цей механізм імпульсне посилює відображальний ефект свідомості у внутрішньо-психічному плані перетворення матеріального в ідеальне. Тим самим стає можливим психічне сприйняття інформаційних процесів як слабких енерго-взаємодій — у свідомості вони через механ(ам ефектора просто посилюються, а потім рефлексуються, При достатньому посиленні вибірковості цього механізму він стає ефекторно-інформаційним і, як видно, може сформуватися в третю сигнальну систему людини. 2) Виникнення психічної якості «продуктивної уяви» (що припускав Фіхте) з механізмом творчої імагінації (що передбачив вітчизняний філософ Голосовкер). Імагінативна свідомість здатна до зовсім іншої тсихічної взаємодії з дійсністю, іншої саморефлйксії і, головне, змінює якість ментальності людини (за формулою Ейнштейна — «уявлення важливіше за мислення»). Вона здатна до створення «внутрішніх образів» свідомості поза прямим контактом із зовнішнім середовищем, а також до образного розрізнення інформаційних сигналів, що сприйняті через інформаційне поле лоза зоровим контактом із зовнішнім оточенням. У початковій Стадії це носить примхливу форму аглютінацій (сполучення несполучуваного, неймовірних сполучень), але потім смислоутворюються і набирають цілком описуваний вигляд. Здатність до такої ментальної дії часто і робить людину вченим, «людиною науки*. Імагінативна свідомість виразно розрізняє ментально-когнітивну діяльність і тому робить можливою і самореалізацію саме в такому аспекті. Імагінативна свідомість дуже розбірне починає розрізняти різні рівні свідомості як психічну діяльність з різною психічною якістю. Серед цих рівнів: передсвідомість як «сутінкова свідомість» зі слабою розпізнаваль-ністю образів, понять, особистого его; непробуджена свідомість, яка, проте, володіє «перед-чуттям свідомості»; Підсвідомість: може працювати в режимі інтуїції, але коротко, включаючись лише на деякий час, решту часу актуально не представлена; творчі люди для «обкатки» і рудної ідеї часто закидають її у підсвідомість, де вона «виварюється» і потім підсвідомість «видає» вже готове рішення; в психології розглядається як резервна потужність свідомості; для імагінативної свідомості — це розширена актуальна свідомість до меж «підсвідомість-надсвідомість»; актуальна свідомість, або бадьора свідомість — це свідомість, що включена у зовнішню дійсність, екстравертована свідомість (за К.Юн-гом) для орієнтації у зовнішньому оточенні; надсвідомість: це свідомість з генно-історичною пам'яттю, яка часто «прокручує» людині картини минулого і за детермінаціями минулого — «прокручує» картини майбутнього, тобто це свідомість з розширеним просторово-часовим континіумом іактивно діюча функціональна асиметрія мозку); каталептична свідомість: парадоксальна фаза свідомості, зв'язана з різним психічним переключенням на інше реальнісне сприйняття (включення-замикання на минуле, майбутнє, інореальності, внутрішні психореальності); свідомість у стані трансу, транс-свідомість: керована каталепсія або самою людиною, або з допомогою іншої людини (гіпноз); зверхсвідомість: креативна свідомість, здатна безпосереднь") впливати на оточуюче, вступати з ним в енерго-інформаційну взаємодію і накладати «креативні моделі» на оточуючий світ, піддаючи його таким чином зміні. 3) Творче реконструювання попередньої реальності в нову з утворенням менталосфери по мірі (критеріям) духовної сутності людини; це здійснюється через механізм творчої реінкарнацн: а) шляхом «перевтілення» самості людини в духовну сутніс,гь, тобто їх розрізнення і зміна домінанти на ціннісне домінування духовної сутності в психосфері людини; б) наступного «перевтілення» духовної сутності в духовну свідомість зі зміною психічного сприйняття зовнішньої дійсності та якості внутрішньої рефлексії («самосвідомість самосвідомості», за Ге-гелем) — це «психічна субстанція» людського духу; в) «перевтілення» духовної свідомості в духовно-креативну мен-ті.июсферу (самокеровану); це «ментальна субстанція» людського духу, на базисі якої наробляється цілком нова понятійність і чуттєвість ді'.ініііі із слабкими взаємодіями (універса-льно-природними), з тонкими реальностями (сутнісно-індивідуальннми), і «когнітивними реальностями»(сутнісно-всезагальними), які є денотати творчої діяльності і модуси творчої реальності в гносеологічному аспекті (перед з іншими модусами і аспектами). За Гегелем, це є занурення в духовну сутність людини способом послідовних внутрішньо-психічних перетворень. Момент перетворення може фіксуватися і зовні як феномен «цілковитої зміни людинц», найчастіше вловлюваного у вигляді аурального світіння. Алегорично його називають «світом істини», «світом знання», а онтологічне це, можливо, квантоао-актичніїй феномен світіння інформаційного поля когнітивної реальності. 4) Творча реалізація людини в духовній менталосфері через механізм інтенціювання або здійснення певного наміру цілепокладання себе в якості самоцілі, що реалізується вже не в індивідуальному, а широкому контексті «великого духовного космосу», «духовного всесвіту для всіх». Тим самим йдеться про повну реалізацію духовної сутності людини і перетворення її в реальну природокосмічну людину з найвищим рівнем розвитку своїх здатностей, наприклад, надздатність безпосереднього впливу на своє оточення, зміна реальності. Але головна з них -здатність «підключатись» до інших духовних сутностей і таким шляхом резонансне посилювати свій духовно-психічний потенціал, який можна порівняти з космоенергіями (феномен «психосдності»). Таким чином людина своєю «своєрідною сутністю» сходить до «єдиної сутності» або «всезагальної сутності», досягає сутнісної єдності зі світобудовою. Вона знаходить майбутнє, яке залежить від неї, а не від вищих сил, але для цього повинна прийняти повну відповідальність за себе і своє здійснення. Це майбутнє не утопічне, не соціально-примусове, релігійно-містифіковане або яке-небудь зомбі-психотропне, а «реальне майбутнє» людини, що самореалізується. Це людина, яка виходить за межі земноприродної екосистеми і входить у синергосисте-ми космосу з «свідомістю самореалізації» як «синергетична людина», «синерголюдина». І подібна надприродна структура в людині представлена, хоч і не існує актуально. 4. Супранатуральна самореалізація («метафізична»), У науково-емпіричному в'їдношенні про неї мало що відомо, крім «дослідів поза тілом» (ДПТ) у випадках клінічної смерті і настанов тібетської йоги про те, як поводити себе після смерті, у посмертному світі. Але в даному разі йдеться не про післяфізичне існування, а про буття по «цей бік» у надфізичних модусах. Про нього можна думати лише з граничне широких основ буття: за визначенням філософських понять і категорій: «сутність» — те, що існує в людині, при-сутнє їй за актом внутрішньої призначеності; існує в природі як істина, котра не потребує природної доведеності; «дух» — субстанція, що існує на рівні сутності і у фізичних явищах не спостерігається; «духовна сутність» — субстанція, яка за межами природної еволюції людини проявляє себе позамежне; еволюційним шляхом не розвивається і вимагає зусиль самої людини як удосконалення свідомості і мислення, емоцій і волі; «свідомість» — те, що дається для сумісного пізнання (пі-знання) і для проходження по знанню (з ким? і куди?); «людина» — істота, що віками приростає свідомістю (в якому напрямі? хто імпульсує? яка ціль?); «суб'єкт» — те, що.існує до («суб») вкладеності («'єкт») в природу (де існує? навіщо вкладається?). Моменти супранатуральності простежуються у більшості філософських категорій загальнофілософського значення: «причина», «необхідність», «закон», «якість», «форма», «матерія», «ідеальне» та ін. Це все філософія як «метафізика» (те, що йде після фізики, за Арістотелем), вся філософська метафізика як трансценденталіка; за інверсією базових фізичних енергопроцесів: природно-ент-ропійні процеси у синергосистемі («надвеликій» вселенській системі) стають негентропійними, йдуть не з витрачанням, а накопиченням енергії; супранатуральний світ — це синергосистема; за зміною онтологічної спрямованості супранатуральної світобудови: головне — відсутність просторово-часової характеристи • ки («нуль-простір» і «нуль-час»), що ще передбачив Кант, говорячи про людську апріорність сприйняття простору і часу); наявність «простору без простору» і «часу без часу» (а тільки їх відчуття і переживання) в процесах функціональної асиметрії мозку; оборотність часу та згортання простору в процесах мікросвіту; за супраментальним принципом психічної організації свідомості, завдяки чому вона здатна до супраментальності: а) різноякісна агрегованість свідомості: наявність 200 «полів свідомості» і «субполів», свідомість нервово-психічних центрів мозку, свідомість ретикулярних формаг'й мозку (У.Пенфілд, М.Клара), наявність «паттернів свідомості» (вихідних зразків, кліше), які визначають характер його функціонування (Дж.Екклз); б) здатність свідомості виступати як «детектор» різних реальностей залежно від того, на що настроєний «детектор свідомості» (Дж.Екклз); в) можливість клонірувать свідомість її настроюванням на інші функції (через паттерни), на інше сприйняття реальності і сприйняття інших реальностей з «відключенням» від земнореальності (досліди зі свідомістю в стані трансу цілком доводять таку можливість) шляхом у перенастроювання «детектора» свідомості; г) проявлення сутнісно-психічних властивостей людини як результату клоніруючої операції у відношенні до неї, і представленість людини в такій якості як біоробота (втручання «космічних цивілізацій» і розгляд людини як «творіння бога»). Припускається також така психо-формаційна організація свідомості, яка дозволяє їй збільшувати мірність свого буття, підніматись на більш високий рівень вимірювання — за даними фізики, це розсування з 3-мірного буття до 11-мірного рівня. При цьому «згортаються» як актуальні параметри буття не тільки простір-час, а й енергія (спочатку інверсія від ентропії до негентропії, а потім •— елімінація), інформація, знання і т.д. Що таке «абсолютне знанняіЛ — це «згорнуте знання», яке для себе перестало бути параметром буття, тому що воно безпосередньо існує в такій екзистенції. Так само, як для «вічної істоти» не існує як параметр буття час, а для безконечного — простір. Це вже надприродні, супранатуральні екзистенції. Інакше кажучи, супраментальність свідомості передбачає супранатуральність людини і містить у собі супранатуральну сутність людини, а остання уже за визначенням, «від зворотного» обумовлює супранатуральність і самої природи (за Гегелем — це «дух-об'єкт»), Супраментальності як предикату повинен відповідати і денотат —супранатуральність людини і природи; за резервною здатністю людини до природно-космічного мутагенезу; це резервно-екологічний потенціал людини, яка могла сформуватися (але могла і не сформуватися) протягом багатомільярдних періодів природного існування і 300-мільйонного існування активних земноводних і сухопутних біоформ. Це період обертання сонячної системи нанколи центру галактики — єдиний цикл обороту, за яким можна судити про зміни земноприродних форм життя під космічним впливом. Виходячи з 5-мільйонного періоду існування істот антропоїдного типу, пройдена лише 1/60 частина космічного шляху Землі навколо галактичного центру і зовсім неясно, які космічні еволюції та флуктуації очікують нас на решті 59-ти частинах шляху. Ясно одне, що потужні «еволюційні удари» нас неминуче очікують, судячи з палеонтологічних даних розкопок стародавніх земновидів. І як людина не схожа на динозавра і риба на людину, так і майбутня людина як «мутагенетична людина» буде не схожа на нас нинішніх. Американський фізик К.Саган в цьому смислі і висловився: людина, що вийшла в космос, зміниться такою самою мірою, як і риба, яка вийшла на берег. Усе питання в тому, який у нас мутагенетичний потенціал, а судячи з даних науки еволюційний генезис людини закінчився ще ЗО тис. років тому. Є й інші дані, що він майже миттєво може відновитися (відкриття «стрибаючих» генів у генотипі людини), особливо під діянням радіоактивних факторів і космічного рентгенвипромінювання. Тотальні концеропрояви — ознака негативної мутації, як і СНІД, свідчать про природне відторгнення людини. Куди? У Небуття або по-заприродність, супранатуральність?; за наявністю супранатурального «принципу додатковості»: реальна природа цього принципу неясна і його можна розглядати як «принцип спасіння» для самої природи, який відкриває додатковий ступінь свободи в бутті, коли воно підходить до якихось критичних моментів, розбалансовується, втрачає саморегуляцію. Людина сама виступає таким принципом додатковості для природи, встановлюючи у ній свідоме регулятивне начало. Це, видимо, трапляється тоді, коли природа починає самознищувати себе у надто інтенсивній життєвій боротьбі природних видів, або коли стають надто широкими діапазони природного саморегулювання і така саморегуляція стає малоефективною. Природа тоді саморятує себе в людині як найвищому своєму витворі. Коли ж людина не виконає цю природну функцію, вона сфокусує свій «принцип спасіння» на іншій перспективній (еволюційно) природній істоті. І, можливо, такий процес переорієнтації природи з людини на іншого «еволюційного лідера» вже почався. Людина виступає«принципом самоспасіння» / для себе самої, звичайно, коли достатньо усвідомлює ситуацію і зробить це своєчасно. Але це у природному контексті. А в супранатуральному контексті має існувати принцип додатковості позаприродно, вже за власною автономно-самостійною сутністю людини як «другоприродної сутності» людської культури. Духовна сутність людини — це і є її «принцип додатковості», який дає їйдодатковий ступінь духовної свободи. Ось чому в історії філософії категорії свободи приділено так багато уваги і так багато наплутано в плані реального застосування феномена свободи в актуальній життєдіяльності людини. Мова, звичайно, йде не про соціальну «свободу волі», яка ні до чого, крім тотальної війни «всіх проти всіх», не призводить. З цієї причини людство за весь історичний період свого існування тільки воювало — неправильно був утилізований принцип додатковості в модусі свободи (і лише 250 років мало «мирного перепочинку» від війн). Релігія наближає розуміння духовної сутності людини, переводить свободу із соціального плану реалізації принципу додатковості в духовний план. Але робить це у перетвореній формі «релігійної свідомості» і «релігійної самореалізації» як перетвореної форми духовної самореалізації. Релігія дає ілюзорне спасіння людині в «божествеь.іому дусі», знімаючи з неї індивідуальну відповідальність за свою долю і своє майбутнє і довіряючи її найвищому екзістенціональному (космічному) началу. По суті, це визнання власного безсилля і нездатності розпорядитися дарованою свободою духу. Людина тоді виявляється набагато нижчою від дарованої їй духовної міці. Це положення і розтлумачують постійно серйозні філософські школи, вся історія філософії («рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих»). Свобода духу досягається при духовній самореалізації людини — ось проста істина для людини і для людства. 5. Духовна самореалізація людини є реалізація людиною духовного принципу додатковості на основі самооволодіння своєю духовною сутністю, оволодіння своєю супранатуральною природою і супранатуральним началом-принципом, прийняття повної духовної відповідальності на себе, не проектуючи її на інші позамежні людині сутності і майєвтичні об'єкти. Шлях до духовної самореалізації торували багато які великі філософи і мислителі. Пропедевтика духовної самореалізації не є складною: самовдосконалення у творчій діяльності, індивідуальна відповідальність за духовно-ціннісне самовизначення, самовиховання духу і духовності в собі і для себе (через духовний самоконтроль), управління соціальним ритмом свого життя як саморегуляція свого життєвого шляху, духовна самодетермінація (замість соціальних обмежень), розвиток культури індивідуального буття як живого буття культури. Все це — неперервна і постійна духовна праця самореалізації. Вона — запорука розвитку сил самореалізації, продуктивної духовно-практичної діяльності по саморозкриттю, самопізнанню і самооволодіпню своєю духовною сутністю, гарант духовного са-моздійснення людини в її космічному бутті.
|
