Міжнародні акти про права людини і законодавство України 4 страница. Житлові права громадян України охороняються законом

Житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із жилого помешкання, що займається, або обмежений у праві користування жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права:

a) початкова освіта повинна бути обов'язковою ібезкоштовною для усіх;

b) середня освіта в її різноманітних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повиннабути вікрита і зроблена доступною для всіх шляхомприйняття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

c) вища освіта повинна бути зроблена однаководоступною для усіх на основі здібностей кожного

шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися, по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї початкової освіти;

є) повинен активно здійснюватися розвиток мережі шкіл усіх ступіней, повинна бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права). «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції

України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержати загальноосвітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного духовного життя. У цьому зацікавлені не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних у силу загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Конституція України закріпила обов'язковість повної

загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх заміняють, зобов'язані забезпечити одержання дітьми цієї освіти. Кожний управі на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках даються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними, розвивається і система приватних платних освітніх установ різного роду. Вони є важливим доповненням державної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, врахуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажаного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, держава встановлює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті

Право на користування результатами наукового прогресу

<rl. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на:

a) участь у культурному житті;

b) користування результатами наукового прогресу і їх практичного застосування;

c) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якиминауковими, літературними або художніми працями,автором яких вона є.

2. Заходи, що повинні вживатися-державами, котріберуть участь у даному Пакті, для повного здійсненняцього права, включають ті, що необхідні для охорони,розвитку і поширення досягнень науки і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну длянаукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають користь, що добувається з заохочення і розвиткуміжнародних контактів і співробітництва в науковій і

культурній галузях» (стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року — розділ «Навколишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за ЇЇ межами» (стаття 54 Конституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досягнень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загальнодоступністю цінностей вітчизняної і світової культури, що знаходяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розміщенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої справи і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліотек; розширенням культурного обміну з закордонними державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, котрі існували колись і торкалися не тільки науки, але і насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-технічного прогресу в інтересах людини належить до числа найбільш загальних прав особистості. Слід виділити два

 

основних комплекси правових норм, покликаних регулювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що отримали закріплення в українському законодавстві: норми, спрямовані на поліпшення і гуманізацію умов праці відповідно до можливостей, що відкриваються науково-технічним прогресом, і з урахуванням його негативних наслідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на відпочинок ц

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визна- «ють право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і*, статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль відіграє і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за допомогою закону розумної тривалості робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки.

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не повинний бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку,

визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції України).

Затвердження права приватної власності в Конституції України означало відхід від найважливішого постулату соціалістичної ідеології про необхідність зосередження усієї власності в руках держави. Формально вона об'являлася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була і конституційно закріплювалася суспільна, соціалістична власність

І

у формах державної (загальнонародної) і коолератив-но-колгоспної. Причому ставилася задача підняти останню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлуатації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксовано, що соціалістична система господарства і соціалістичної власності на знаряддя і засоби виробництва затвердилися в результаті ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином признавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибутки і заощадження, житловий будинок, підсобне домашнє господарство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 р. у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право, власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудової діяльності, - заснованої знову ж винятково на особистій праці громадян і членів їх сімей і використовуваної в інтересах суспільства.

Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повинна була одержати конституційне закріплення, що стосується, зокрема, форм власності, котрі допускаються для громадянина. Цей процес проходив поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Підкреслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господарської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового механізму. У результаті наступних змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно

говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами власності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії ЇЇ охорони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«\. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні якогось карного злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, відповідно до внутрішньодержавного законодавства або міжнародного права, котре діяло на той момент, не було карним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент учинення карного злочину. Якщо після вчинення злочину законом установлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи».

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення* (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийнятий або не набув законної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а також акти, що посилюють відповідальність на певні неправомірні дії. Виняток складають закони або інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

Обов'язок захищати права й інтереси дітей «1. Кожна дитина без усякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального походження, майнового стану або-народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негай- но після її народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадянства» (стаття 24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття» (ч.2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положення, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При відмові батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку (стст. 82-89, 91-94 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Конституції України).

Конституція України встановлює в якості одного з найважливіших і почесних обов'язків громадян України захист Батьківщини, її незалежності і територіальної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функцією держави і справою честі всього українського народу, обов'язком кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади у відношенні забезпечення оборони України визначені Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися

тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що кожен громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок, зберігати національну культуру та ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби змінити насильницьким шляхом державний лад, скинути державну владу належать до державних злочинів і суворо караються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Конституції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У його зміст входять обов'язки громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи із запобігання, псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

 

Якщо об'єктам природи нанесена шкода, то її розмір визначається за спеціальними таксами щодо об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначаються збитки, нанесені рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство України встановлює правило, за яким, у випадку відмови в добровільному відшкодуванні збитків, заподіяних порушенням порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'ятників історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (стаття 67 Конституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одержують прибутки від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, є обов'язок брати участь у формуванні державного і місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» у редакції від 29 червня 1995 року загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій..

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів і інших обов'язкових плате-

жів, напрямки їх зарахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового законодавства визначається Законом України «Про систему оподаткування* у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністрації за місцем проживання декларації про свій майновий стан і прибутки за минулий рік. На основі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлення порушень податкового законодавства вимагає їх усунення, а при наявності підстав накладає адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або в невчаснім наданні декларацій про прибутки або у включенні в декларації невірних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і

законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передбачені й урегульовані нормами права відносини між громадянами і державою, що виникають у випадку вчинення правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (у залежності від виду правопорушення) карною, адміністративною, цивільною і дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбавлення волі, виплата штрафу та ін.).

Література:

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право угалузі прав людини. — К., 1997.

2. Карташкин В.А. Международная защита правчеловека. Основньїе вопросьі сотрудничества госу-дарств. — М., 1976. •

3. Карташкин В.А. Международная защита правчеловека. — М., 1985.

4. Карташкин В.А. Права человека в международ-ном и внутригосударственном праве. — М., 1995.

5. Мовчан А.П. Права человека и международньїеотношения. — М., 1982.

6. Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению со-хлапіений о правах человека. — М., 1986.

7. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі,реальность. — М., 1991.

8. Знтин М.Л. Международньїе гарантии прав человека. Практика Совета Европьі. — М., 1992.