Брестський договір УЦР з Німеччиною та її союзниками 1 страница

Встановлення в Україні радянської влади відбувалося в умовах переговорів про мир, що по­чали більшовики з німцями та їх союзниками у Бресті 9 грудня 1917 р. Ці переговори поставили Центральну Раду у складне становище, оскільки її діячі побоювались, що в разі підписання мирної угоди більшовиків з німцями ніким не визнана Україна може стати розмінною монетою для більшо­виків і трофеєм переможців. Тому 25 грудня 1917 р. делегація УЦР на чолі з Г. Голубовичем прибула до Бреста і розпочала самостійні переговори з країнами Четвертного блоку.

27 січня (9 лютого) 1918 р. між УНР, Німеччиною там союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між Україною і державами австро-німецького блоку припинився. Німеччина і Австро-Угор­щина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися допомогти їй відновити контроль над всією територією держави, звільнити її від більшовиків. Зі свого боку уряд УНР обіцяв поставити в Німеччину і Австро-Угорщину 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис. пудів м'яса, велику кількість інших видів продовольства.

У лютому 1918 р. німці розпочали широкий наступ на Україну. В ньому брали участь і загони УНР. 2 березня 1918 р. в Київ увійшли загони Присовського і Петлюри, повернулися члени Центральної Ради. Наступного дня в місто увійшли німецькі війська. Спроби більшовиків врятувати від німецької окупації свої маріонеткові республіки в Україні (Донецько-Криворізьку, Одеську і Таврійську) не мали успіху, бо ці утворення не були визнані німцями.

З березня 1918 р. був укладений Брестський договір між радянською Росією та країнами Четверт­ного блоку, за яким перша визнавала німецьку окупацію України та зобов'язувалась укласти мирз УНР. Ліквідація радянського ладу визначила долю Народного секретаріату, який був розпущений. Замість нього було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на території'України на чолі з Миколою Скрипником.

БОРОТЬБА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ У1918-1920 рр.

Падіння Центральної Ради

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення падав. Заможні верстви були невдоволені соціалістичними гаслами Ради, проголошеною нею націоналі­зацією великої земельної власності, безпорадністю у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться на пусту декларацію.

Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрівав конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччи­ну, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзеровські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду.

Поступово складалася ситуація для усунення Центральної Ради з політичноїарени. В закулісних переговорах із цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери укра­їнізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.

Республіканський режим в Україні був ліквідований 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському з'їзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України був проголошений генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст.

Внутрішня і зовнішня політика П. Скоропадського

У своїй політиці гетьман П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-австрійські війська.

Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР перейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося.

Гетьманська аграрна політика ґрунтувалася на відновленні приватної власності на землю, яку можна було продавати і купувати. Передбачалося передати землю великих землевласників мало­земельним хліборобам, але за викуп. Майно і земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати будь-яку роботу.

Політика гетьманського Уряду щодо робітників також була консервативною. Власники підпри­ємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, знижувати і нерегулярно видавати за­робітну плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було заборонено.

Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і підприємців. Була відновлена робота залізниць. Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці і розміщення українських капіталів в німецьких банківських установах. Метою військової реформи було створення національної армії в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізь­кої і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала німецька окупаційна влада.

Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на вірність Українській державі.

Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов'язана з іменем міністра освіти М. Василенка. Був ухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови, історіїі гео­графії України. Почався процес масового відкриття укргаїнських шкіл і гімназій, у Києві і Кам'янець-Подільському були відкриті українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека. Національний архів, Національна галерея мистецтв. Національний театр, історичний музей.

Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на підтримання дипломатич­них стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобританією і Францією.

Однак гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу.ЇЇ вважали незаконною українські ліві партії, а також селяни і робітники, чиї інтереси відкрито порушувались в Українській державі.

Політичні партії в умовах гетьманського режиму

Корінні зміни в Україні поставили в нові умови українські політичні партії. В цей час відбулася реорганізація більшовицьких партійних організацій в Україні. У червні 1918 р. вони були об'єднані в Комуністичну партію (більшовиків) України (КП(б)У). Але ця партія не була незалежною, оскільки виступала складовою частиною Російської Комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)). Першим се­кретарем ЦК КП(б)У був обраний Г. П'ятаков. Для керівництва повстанським рухом в Україні на І з'їзді КП(б)У (червень 1918 р.) був обраний Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК).

Утвердження в країні консервативних порядків викликало невдоволення серед українських національних партій. Але при цьому в лавах УСДРП та УПСР виникли розбіжності щодо перспектив подальших дій, наслідком чого було посилення в цих партіях розшарування. Ще до гетьманського перевороту від українських соціал-демократів відділилася група лівих, які зблизилися з більшови­ками і були прийняті в КП(б)У. У травні 1918 р. стався розкол в УПСР, ліва частина якої виділилася в партію боротьбистів (за назвою свого центрального органу — газети «Боротьба»). Боротьбисти виступали за відновлення радянської влади в Україні і таким чином наблизились до КП(б)У. Однак між боротьбистами і більшовиками існували великі суперечності у питанні про національне само­визначення України. Боротьбисти прагнули створення незалежної від Росії радянської України, що мала знаходитися з РРФСР у дружніх стосунках.

Боротьба проти гетьманського режиму та його повалення

Утиски гетьманським режимом інтересів селян і робітників обернулися антигетьманськими про-більшовицькими повстаннями, які розпочалися вже влітку 1918 р. і набули особливого розмаху на Київщині. На боротьбу проти повсталих були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони перейшли до партизанських методів боротьби, а частина їх відійшла на Лівобережжя і зупинилася в «нейтральній зоні» (територія, на якій, згідно з Брестським договором, не мали права розміщува­тись радянські і німецькі війська), де на їх базі почалось формування двох партизанських дивізій, що підтримувалися радянською Росією.

На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух мав анархістське забарвлення. Він був очолений Нестором Махно, що вважав себе анархістом-комуністом та виступав за відновлення радянської влади, але в особливому розумінні: ради в усьому мали були підконтрольні місцевому населенню і повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу з центру. У жовтні 1918 р. махновці, що мали активну підтримку селян, зайняли Гуляйполе. Вони стали значною силою, з якою гетьманському режиму та німецьким властям треба було рахуватися.

На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція, яка значно вплинула на перебіг подій в Україні. 13 листопада РРФСР анулювала Брестський договір, у тому числі й його умови щодо України. Під прикриттям новоутвореного маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим більшовицькі війська, у складі яких були сформовані в «нейтральній зоні» українські дивізії, з півночі почали наступ на територію України.

В умовах кризи гетьманського режиму, що загострилася восени 1918 р., українські соціалісти (УСДРП і УПСР) створили Український Національний союз (УНС), який очолив В. Винниченко. Союз був в опозиції до гетьманського режиму і його союзників в Україні. До того ж розвиток подій — ре­волюція в Німеччині, розклад окупаційного режиму, зростання повстанського руху — викликав зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Цей крок гетьмана був сприйня­тий в УНС як відкритий перехід на бік великодержавної контрреволюції і зрада ідеї самостійності України. 14 листопада 1918 р. УНС, що почав планувати збройне повстання, створив Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П.Андріевський, О. Макаренко. Спи­раючись на штаб найбільш дієздатної української армії — корпус січових стрільців, Директорія виступила зі зверненням до походу на Київ і закликала населення до зброї. Керівникам Директорії вдалося підняти селян, обурених діями гетьмана. 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські сили, що складалися переважно з російських офіцерських загонів, були розгромлені. Повстанські війська оточили Київ. 14 грудня Скоропадський зрікся влади і виїхав у Німеччину. 18 грудня Директорія зайняла Київ.

Політика Директорії

Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудо­вому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.

Програма Директорії містила такі положення:

· Відновлення УНР без влади Центральної Ради;

· Проведення аграрної реформи, ліквідація приватної власності;

· Державний контроль над виробництвом і розподілом продукції;

· Відновлення дії закону УНР про національно-персональну автономію;

· Відновлення 8-годинного робочого дня;

· Право на діяльність профспілок та проведення страйків.

23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не змігухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.

Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що посилило анархію в Україні.

До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встано­влення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-еконо­мічне питання не було ним вирішене. Так, у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру, землію у поміщиків не конфісковували.

У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехосло-ваччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжу­вала свою збройну інтервенцію з півночі.

Невдалою виявилась і спроба Директори порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі:

• по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу;

• по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.

Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних членів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.

Поразка Директорії і встановлення більшовицького контролю над Україною у 1919 р.

На тлі війни проти більшовиків відбувалось подальше розшарування у стані Директорії. Ради­кальні елементи в ній все більше віддалялись від поміркованого крила. У січні 1919 р. угоду про спільну боротьбу проти Директорії уклали з більшовиками боротьбисти. На більшовицьку плат­форму також стала група українських соціал-демократів на чолі з Ю. Мазуренком та М. Авдієнком. На бік радянських військ перейшли повстанські загони, що діяли на Полтавщині, на чолі з отаманом Григор'євим. Проти Директорії ще у грудні 1918 р. виступили загони Нестора Махна.

У тилу УНР розпочалася анархія. В армії набула поширення «отаманщина». Отамани відмов­лялися виконувати накази центрального уряду і діяли свавільно. Селяни-повстанці, що з піднесенням бились проти гетьманських військ, розійшлися по домівках, не маючи жодного бажання захищати УНР, що зволікала з проведенням соціально-економічних реформ. Усе це знесилювало Директорію зсередини у боротьбі з більшовиками.

Тим часом у січні 1919 р. радянські війська здійснили успішний наступ на Лівобережній Україні. Вони захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав. Військові дії перейшли на Правобережжя. 5 лютого Червона армія увійшла в Київ. У березні 1919 р. війська Директорії, очолювані С. Петлюрою, були повністю розбиті і притиснуті до румунського і польського кордонів.

Західноукраїнська народна республіка

Під впливом революційних подій в Росії, проголошення УНР та посилення державної кризи Австро-Угорщини наприкінці Першої світової війни активізувався національно-визвольний рух у Західній Україні.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові була створена Українська Національна Рада (УНРада), до якої увійшли головним чином депутати австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буко­вини. Вона ухвалила резолюцію про утворення на українських землях, що входили до складу Ав­стро-Угорщини, Української держави і стала керівним органом західноукраїнського національного руху. УНРаду очолив Є. Петрушевич. Більшість її членів мали надію, що імперський уряд мирним шляхом передасть їй владу в краї. Але в цей час відновлювалася польська держава, а польські по­літики вважали Східну Галичину споконвічно польськими землями. За цих умов група радикально налаштованих членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Дмитром Виговськимі 1 листопада 1918 р. підняла повстання, зайнявши Львів та інші міста Східної Галичини. Рада проголосила створення Української держави на західних землях. 9 листопада був сформова­ний уряд — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Президентом нового дер­жавного утворення став Є. Петрушевич. 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого новостворена держава дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державотворчий процес в ЗУНР був підкріплений виборами в законодавчий орган влади — Українську Народну Раду.

Уряд і президент ЗУНР у соціально-економічній галузі провадили більш помірковану політику, ніж діячі Східної України. Ця політика була спрямована на виведення країни з глибокої соціально-економічної кризи і передбачала такі заходи:

• монополізація продажу зерна, тютюнових виробів, спирту і сільськогосподарської продукції;

• співробітництво з кооперативними і фінансовими організаціями;

• початок відбудови залізничного транспорту, що постраждав внаслідок воєнних дій у Першу світову війну;

• введення в обіг національної валюти — гривні й карбованця;

• ухвалення у квітні 1919 р. закону про аграрну реформу, яким передбачалося ліквідувати велике землеволодіння (головним чином польське) та розділити землі між малоземельними та без­земельними селянами.

Однак керівники ЗУНР не наважились взяти під контроль нафтодобувні промисли, оскільки більшість родовищ належали іноземцям, не вдалося зупинити інфляцію, повністю реалізувати ро­боче законодавство.

Найголовнішим завданням уряду ЗУНР було об'єднання західноукраїнських земель зі Схід­ною Україною в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт об'єднання було урочисто проголошено у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. Відповідно до нього ЗУНР входила до складу УНР на правах автономної Західної області УНР (ЗО УНР). Однак цей документ залишився тільки декларацією. Об'єднання УНР і ЗУНР мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були опрацьовані правові умови виконання договору, він не був ратифікований законодавчими органами обох держав.

Фактично вся діяльність ЗУНР відбувалася на тлі конфлікту з Польщею, який швидко переріс в українсько-польську війну. У листопаді польські сили в Галичині, швидко оговтавшись після україн­ського повстання, вдалися до дій у відповідь. У Львові, де перебували українські і польські сили, почалися вуличні бої, у яких перевагу здобули поляки. 11 листопада українські сили залишили Пе­ремишль, 21 листопада —Львів. У грудні польські війська контролювали 10 із 50 повітів, у яких була проголошена ЗУНР. В цей самий час румуни окупували більшу частину Буковини, а угорці укріпили контроль над Закарпаттям. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава.

В умовах конфлікту з поляками уряд ЗУНР зміг сформувати регулярну і боєздатну Українську Галицьку армію (УГА), але декілька спроб відбити у польських військ Львів успіху не мали. У берез­ні 1919 р. УГА втратила ініціативу і поляки цим скористалися. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшла польська армія генерала Й. Геллера. УГА під тиском цієї армії змушена була відступати. У такій ситуації уряд ЗУНР надав президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження, проголо­сивши його диктатором. Було замінене керівництво армії (попереднього командувача генерала Омеляновича-Павленка замінив генерал Греков). Зміцнивши УГА, він з 7 червня 1919 р. перейшов у наступ («Чортківська офензива»), результатом чого стало визволення значної частини Галичини. Однак надалі далася взнаки майже подвійна перевага поляків. Вони розпочали контрнаступ. УГА було притиснуто до ріки Збруч, і її залишки перейшли на територію УНР.

Українське питання на Паризькій мирній конференції

УНР і ЗУНР велику надію покладали на Паризьку мирну конференцію, що мала підбити підсумки
Першої світової війни. У січні 1919 р. до Парижа прибули делегації УНР і ЗУНР, які мали намір ви-
рішити три завдання: ЯР''

• домогтися визнання незалежності України;

• посісти гідне місце в системі післявоєнних міжнародних відносин;

• отримати підтримку з боку країн Антанти для боротьби з більшовиками.

Однак на конференції делегація України опинилася у складному становищі. її вважали союзни­цею Німеччини і на конференцію не запросили. Погіршувала ситуацію позиція Франції: уряд УНР розцінювався як просоціалістичний, а Франція була зацікавлена у відродженні єдиноїі неподільної Росії та сильної Польської держави (на противагу Німеччині) за рахунок українських земель. Саме французький варіант був покладений в основу рішень Паризької конференції з українського пи­тання. Антанта визнала права Польщі на окупацію Східної Галичини, а УНР не дістала ні визнання, ні допомоги в боротьбі з більшовиками.

Політина більшовиків в Україні у 1919 р.

Після того, як навесні 1919 р. більшовики відновили свою владу в Україні, вони почали впро­ваджувати політичні гасла в життя швидкими темпами. УНР була перейменована на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР), і за досвідом радянської Росії почав створюватись апарат радянської влади. 29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України був перейменований на Раднарком України; його відділи відповідно почали називатись народними комісаріатами. Для зміцнення радянської влади на місцях знову були створені ревкоми і військ-ревкоми. В сільської місцевості опорою більшовиків стали комітети незаможників (комнезами).

Надзвичайні органи влади контролювали і впливали на діяльність Рад, оскільки більшості в Радах більшовики не мали. Одночасно створювались каральні органи радянської влади в Україні — Всеукраїнська надзви­чайна комісія, яку очолював І. Шварц, а потім М.Лаціс. Вона мала придушувати опір політичних супротивників. У березні 1919 р. була ухвалена перша радянська конституція України. Вищим державним ор­ганом влади став Всеукраїнський зїзд Рад, а між з'їздами — ВУЦВК.

Суть політичного курсу більшовиків полягала у насильницькому зламі існуючих в Україні еконо­мічної системи і соціальних відносин. Здійснення цих заходів покладалося на Українську раду на­родного господарства, яка цілком залежала від розпоряджень Вищої ради народного господарства в Москві. Більшовицьке керівництво вважало, що укріпилось в Україні назавжди, а отже, побудову нового комуністичного суспільства більшовики вважали досить швидкою справою. Оскільки ці пе­ретворення відбулись під час Громадянської війни, то пізніше така політика дістала назву «воєнного комунізму». Вона передбачала ліквідацію приватної власності та ринкових відносин в економіці на тлі різкого обмеження суверенітету України, а також впровадження колективних форм праці.

«Воєнний комунізм» передбачав:

· Заміну товарно-грошових відносин прямим (натуральним) товарообміном, карткову систему розподілу продуктів харчування, зрівняльну систему оплати праці;

· Націоналізацію промисловості, державний контроль над виробництвом, позбавлення підприємств господарської самостійності, управління ними через систему главних комітетів (главків);

· Мілітарізація праці (введення загальної трудової повинності, трудової мобілізації, формування трудових армій);

· Продовольчу диктатуру, введення продовольчої розкладки на селі;

В аграрній сфері знову відбувся переділ земельної власності. Але, вилучаючи землю у помі­щиків, більшовицьке керівництво не поспішало наділяти нею селян, бо ідеалом комуністичних відносин на селі воно вважало створення великих господарств, заснованих на колективній праці та державній власності на землю. 14 лютого 1919 р. ВЦВК ухвалив декрет «Про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства». У ньому проголошувалась необхідність колективізації одноосібних селянських господарств. Селяни мусили передавати в радгоспи («радянські господарства») свою худобу і знаряддя праці. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалась створенню радгоспів і комун. Земельні відділи вимагали від селян, щоб ті об'єднувались у комуни. Поміщицькі землі відходили в державний резервний фонд, а селяни їх так і не отримали.

Оскільки радянська держава мала велику потребу в продовольстві, яке йшло на постачання Червоної армії та міст, була введена продовольча диктатура. Вона передбачала:

· Заборону торгівлі хлібом і зерном. Вилучення їх на користь держави;

· Встановлення твердих цін на хліб;

· Залишення селянам зерна тільки для посіву та харчування;

· Звільнення від продрозкладки господарств з посівною площею менше 5 десятин;

· Розподіл часкини хліба отриманого за допомогою продрозкладеи між батраками та бідняками;

· Створення на трансполртних шляхах загонів для запобігання нелегальній торгівлі хлібом;

· Організація продовольчих загонів, що силою відбирали хліб та продукти харчування у селян;

· Визначення хлібними комісарами норм збору зерна для губерній, повітів, сіл.

Складовою частиною радянської політики в аграрній сфері був переділ земельної власності. Але, вилучаючи землю у помі­щиків, більшовицьке керівництво не поспішало наділяти нею селян, бо ідеалом комуністичних відносин на селі воно вважало створення великих господарств, заснованих на колективній праці та державній власності на землю. 14 лютого 1919 р. ВЦВК ухвалив декрет «Про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства». У ньому проголошувалась необхідність колективізації одноосібних селянських господарств. Селяни мусили передавати в радгоспи («радянські господарства») свою худобу і знаряддя праці. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалась створенню радгоспів і комун. Земельні відділи вимагали від селян, щоб ті об'єднувались у комуни. Поміщицькі землі відходили в державний резервний фонд, а селяни їх так і не отримали.

Оскільки радянська держава мала велику потребу в продовольстві, яке йшло на постачання Червоної армії та міст, була введена продовольча диктатура, складовою частною якої була продовольча розкладка — примусове вилучення надлишків продовольства (в основному хліба) в селянських господарствах.

Головним методом здійснення політики «воєнного комунізму» став «червоний терор», що про­водився органами Надзвичайної комісії. Він передбачав фізичне знищення «експлуататорських» класів і всіх ворогів радянської влади взагалі і сприймався як один з найважливіших шляхів до комуністичного суспільства. Жертвами «червоного терору» 1919 р. в Україні стало багато десятків тисяч людей.

Одночасно відбулося значне обмеження суверенітету радянської'України. 1919 р. Україна увійш­ла до складу військово-політичного союзу радянських республік, умови якого передбачали центра­лізоване управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування, яке також зосереджувалось у Москві. Український фронт був ліквідований, а його військові з'єднання були передані в розпорядження командування Південного і Південно-Західного фронтів.

Україна у другій половині 1919 р.

Політика «воєнного комунізму» з її соціалістичними експериментами породила масовий опір з боку населення. Значно збільшилась кількість антибільшовицьких виступів (з 98 у квітні до 328 у червні—липні 1919 р.). Більшовицький уряд контролював тільки міста. Крім селянських повстан­ських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи і українські есери, які організували низку повстанських загонів (під керівництвом Зеленого, Струка, Соколовського), що мали на меті ліквідувати окупаційний більшо­вицький режим і проголосити незалежну Українську радянську республіку. Від співробітництва з більшовиками відмовився Н. Махно, який зі своїм загоном пішов від них на Правобережжя. Бороть­ба проти повстанського руху відвертала сили більшовиків від боротьби з білогвардійцями на чолі з генералом А. Денікіним, які влітку 1919 р. почали наступ на Україну і на Москву.

У травні 1919 р. денікінці зайняли Луганськ, у червні — Харків та Катеринослав, після чого по­вели наступ на Київ. Швидкій ліквідації більшовицького режиму на Правобережжі сприяли сили Директорії, які після поразок узимку 1919 р. були реорганізовані С. Петлюрою. До петлюрівців приєдналася Українська Галицька армія. У липні об'єднана українська армія почала наступ на Київ і Одесу, який спочатку розвивався досить успішно. 30 серпня 1919 р. в залишений Червоною армією Київ одночасно увійшли українські сили і війська білогвардійців. Спроби знайти спільну мову з дені-кінцями завершились невдало, і врешті українська армія була витіснена з Києва. Одесу українській армії також не вдалося взяти, і місто перейшло під контроль білих, а українські сили знову були витіснені на Правобережну Україну.