Поняття та зміст законності

 

Великою історичною подією в житті українського народу було прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України. Конституція стала законодавчим фундаментом для розбудови суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, для забезпечення законності у створенні нормативно-правової бази держави. В процесі роботи над текстом Конституції її розробники спирались як на світовий досвід, так і на традиції національного державотворення. Саме такий підхід і міг забезпечити високу якість конституційних положень. [2;15]

Згідно з Конституцією прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України – єдиного органу законодавчої влади у нашій державі (стаття 75 Конституції). Закони регулюють найважливіші суспільні відносини, їх підготовка і прийняття здійснюються за особливими демократичними процедурами обраним народом представницьким законодавчим органом (статті 85, 91, 92 Конституції).

Законність має соціальну цінність саме на ґрунті визнання закону єдиним еталоном регулювання суспільних відносин та єдиним універсальним механізмом керівництва суспільством. Водночас слід зауважити, що органи виконавчої влади не мають претендувати на керівництво суспільством у цілому або на відповідальність за вирішення всіх соціальних проблем. Вплив на суспільство мають здійснювати як законодавчі, так і судові органи, разом з органами виконавчої влади. Причому кожна з цих гілок влади не має переважного значення і, отже, тільки в цілому може впливати на суспільство. Інакше кажучи, не можна вважати, що керування суспільством є прерогативою якоїсь із гілок влади. [2;18]

Законність та її функції є об’єктом уваги багатьох вчених-юристів. Це пояснюється актуальністю цієї категорії, що має як теоретичне, так і практичне значення. З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб’єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а, отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

У радянській юридичній науці склалось і не стало пануючим розуміння законності як неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб’єктами права. Окремі спроби підійти по-новому до розкриття змісту категорії законності не отримували підтримки і залишались поза увагою науковців.

Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, професор П. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб’єктами права.

Професор М. Вітрук характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній правотворчості. Професор О. Поляков розуміє законність у дещо звуженому аспекті як принцип функціонування апарату держави, в межах якого застосування права посадовими особами здійснюється у чіткій відповідності з вимогами закону.

Як багато аспектне явище характеризують законність професор О. Мурашин та М. Кельман. Вона визначається як правовий характер суспільного життя, вимога загальної поваги до закону та обов’язок його виконання всіма без винятку суб’єктами права, а також забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку. Доцент В. Ткаченко робить висновок, що законність є режимом правомірної діяльності органів держави, що знаходить свій вияв у прийнятті правових законів та підзаконних актів, у їх неухильному дотриманні та правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.

Правомірним є висновок, що поняття „законність” дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як „реалізація права”, „правомірна поведінка” та „ефективність права”. Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

І. як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

- загальність вимог закону;

- верховенство і єдність закону;

- рівність громадян перед законом та судом;

- невідворотність відповідальності суб’єктів за скоєне правопорушення.

Саме у цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

ІІ. Законність як принцип поведінки суб’єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов’язків, реалізації суб’єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

- конституційне закріплення прав та свобод людини;

- створення необхідних умов для добровільної реалізації суб’єктами права законоположень;

- рівність права суб’єктів;

- невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;

- діяльність у сфері права на основі загально дозвільного принципу „дозволено все, що не заборонено законом”.

Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регульованих правом. Можливість безперешкодного виконання обов’язків та використання прав і складає сутність законності у аспекті регулювання відносин в суспільстві.

ІІІ. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

- можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур;

- наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов’язки, а і відповідальність органів та посадових осіб;

- реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи;

- наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб’єктивних прав;

- врахування в діяльності органів держави міжнародно-правових стандартів та принципів.