В. Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав "організовану оболонку земної кори, нерозривно пов'язану із життям ".

На його думку, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних (катастрофічних) змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спри-чи-пило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. Структурний елемент біосфери - жива речовина. Середовище її збереження становить собою так зване "поле існування життя ".

Завдання науки полягає в тому, щоб визначити необхідні для фізичного збереження "поля життя " параметри. У XIX-XX ст. людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільна організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи - "ноосфери" (від грецького слова "ноос " - розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері - постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об'єктів. Саме цей процес лежить в основі сучасної екологічної ситуації й зобов'язує людство вжити всі можливі заходи для припинення нищення біосфери.

В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему - виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант розв'язування цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності. "Питання про моральний бік науки " самим життям поставлене на порядок денний. Це, на думку В. Вернадського, зобов'язаний усвідомлювати кожен дослідник. Усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити "для блага людства", а може стати і засобом у руках соціальна небезпечних сил, "повільно й неухильно змінює наукове середовище".

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обґрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось.

Те саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші - невідомо.

Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все вони вивчали погляди Г. Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.

Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксизму-ле-нінізму, на якій працювали В. Юринець, В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології того самого інституту, співробітниками якої були С. Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук.

Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1939 р. Проте доля більшості вчених цього Інституту склалася трагічно: вони були репресовані.

Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М. Хвильовим, та "українізація", натхненником якої став М. Скрипник.

Микола Хвильовий (1893-1933) - провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать "Думки проти течії", у яких викладена далекоглядна культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. ЗО квітня 1925 р. він видрукував у газеті "Культура і побут" (Харків) статтю "Про сатану в бочці", яка й започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет "Україна чи Малоросія" (1926). М. Хвильовий у цих працях гранично чітко поставив питання про світоглядну орієнтацію України. Запропонований ним варіант - це ''психологічна Європа", край грандіозної цивілізації, Батьківщина таких геніїв, як Гете, Дарвіи, Байрон, Ньютон. Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого "романтичного віталізму", тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не витратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обґрунтувати право України на незалежність. Він писав, що "самостійна Україна" може існувати тому, що "цього вимагає залізна й непереборна воля історичних законів";.

На думку М.Хвильового, інтелігенція мусить "негайно стати на боці активного молодого українського суспільства..." Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи (В.Затонський, В. Чубар, А. Хвиля та інші). Особисто Й.Сталін скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. "Дискусію" перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний владою, М. Хвильовий покінчив життя самогубством.

На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію В'ячеслав Липинський (1882-1931). У працях "Листи до братів-хліборобів", "Релігія і церква", "Хам і Яфет", у дослідженнях доби Б.Хмельницького він виклав своє бачення історичного процесу. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, котрі зобов'язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв'язанню суспільних проблем. Оптимальною для України формою державного устрою мислитель В'ячеслав Липинський вважав монархію, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Видатним історіософом був Юрій Липа (1900-1944), уродженець Одеси, що зростав і навчався у Кам'янець-Подільському, Познані, Варшаві й був убитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Прижиттєву славу дарували авторові філософські праці: "Українська доба" (1936), "Українська раса" (1937), "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1940), "Розподіл Росії (1941). Центральним поняттям у його теоретичних побудовах було поняття "раса", котру він розумів як певний психодргічний тип людини, етнопсихологічні якості, зрештою - як духовне начало в людині, фундаментом його творчості стала настанова Г. Сковороди "Пізнай самого себе ". З позиції власного "Я" можна і слід зрозуміти дійсність і утвердити себе в ній як представника певного роду і народу.

Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному грунті і спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. Коли береться чужий взірець за норму, українці обов'язково видаються "якимись не такими". Саме в цьому полягає причина одвічної української біди - комплексу меншовартості, синдрому "малоросійства".

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина, її прихильниками були С. Тудор, В. Бобинський, П. Козланюк,А. Крушельницький, В. Левинський таінші ідеологи комуністичної партії Західної України.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973).

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д. Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д. Донцова ідеям радикального ніцшеанства.

Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього світу, і власної спільності" (Донцов Д. Дух нашої давнини. -Дрогобич, 1991. - с. 207,211).

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської "відлиги" й активної діяльності "шістдесятників". Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.

Філософський факультет (до речі - єдиний тоді в Україні), а пізніше - Інститут філософії очолив талановитий вчений П.Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити партійному клану. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методологи, історії філософії. У 70-80-і рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії. Відчутних успіхів у розробленні власних філософських концепцій та підходів досягли доктори філософії В. Шинкарук, В. Танчер, Л.Левчук, В.Босенко, І.Бичко, В.Кудін, Б.Кубланов, М.Попович, В.Колодний, Н.Парнюк таінші.

Наприкінці 90-х рр. багато філософів взяли активну участь в демократичному русі, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Увагу дослідників привернули наступні фундаментальні проблеми: шляхи етногенези та націогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.

Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського суспільства, даються взнаки і певні негативні для розвитку філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим "залишковим принципом".

За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми між індивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях про формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими; українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань; перед нею ‑ історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру здобутками, гідними історії світової філософії.