Колізійна норма – основний інститут міжнародного приватного права

Семінарське заняття 3

Пункт 3 статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що колізійна норма – це норма, що визначає, право якої держави може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом. Отже, колізійна норма не регулює відносини по суті, вона лише визначає, норми якої держави необхідно застосовувати для регулювання правовідносин з «іноземним елементом».

Призначення колізійної норми обумовлює специфіку її структу- ри, яка відрізняється від структури матеріально-правової норми. Тра- диційно в її складі розрізняють два елементи – обсяг та прив’язку.

Обсягом є частина колізійної норми, яка вказує на правовід- носини з «іноземним елементом», які потребують врегулювання. Прив’язкою є частина колізійної норми, що вказує на право, яке підлягає застосуванню для врегулювання правовідносин, вказаних в обсязі такої норми.

Наприклад, частина 1 статті 17 закону України «Про міжнарод- не приватне право» містить таку норму: «Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом».

Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи – це обсяг колізійної норми
..... визначається її особистим законом –
це прив’язка колізійної норми

Отже, в цій нормі не встановлюється момент виникнення та при- пинення цивільної правоздатності фізичної особи, а лише міститься відсилання до особистого закону фізичної особи, яким і визначаєть- ся момент її виникнення та припинення.

Колізійні норми за різними критеріями поділяються на види. Значення їх групування за різними класифікаційними ознаками в окремі види проявляється під час їх застосування.

Залежно від структури колізійні норми поділяються на:
1) прості норми, які мають у своєму складі один обсяг і одну прив’язку. Наприклад, «Цивільна дієздатність фізичної особи

визначається її особистим законом».

2) складні норми, які мають у своєму складі декілька обсягів та (або) декілька прив’язок. Наприклад: «Право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в до- розі, визначаються правом держави, з якої це майно відправле- не, якщо інше не встановлено за згодою сторін» – дві прив’язки. «Форма правочину щодо нерухомого майна визначається від- повідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України, – права України» – два обсяги і дві прив’язки. Складні колізійні норми поділяються на альтернативні та кумулятивні. Альтернативні колізійні норми містять декілька колізійних

прив’язок, із яких застосуванню підлягає тільки одна. Основною рисою таких норм є наявність більше одного варіанта вибору права, яке підлягає застосуванню, та відсутність пріоритетів під час вибору права. Наприклад: «Захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду» (частина 1 статті 42 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Кумулятивні колізійні норми містять декілька колізійних прив’язок, кожну з яких слід враховувати під час вирішення колізій- ної проблеми. Наприклад: «Право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу» (стаття 55 Зако- ну України «Про міжнародне приватне право»).

Залежно від обов’язковості застосування вказаного в них пра- ва до правовідносин колізійні норми поділяються на:

1. 1) імперативні норми – це норми, які однозначно вказують на пра-

во, що підлягає застосуванню, і не можуть бути змінені по волі сторін. Прикладом такої норми може бути норма статті 40 Зако- ну України «Про міжнародне приватне право»: «Право власнос- ті та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано»;

2. 2) диспозитивні норми – це норми, які дозволяють сторонам само- стійно обрати право, що підлягає застосуванню до правовідносин. Наприклад, диспозитивною є норма частини 1 статті 41 Закону України «Про міжнародне приватне право»: «Право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом держави, з якої це майно відправле- не, якщо інше не встановлено за згодою сторін».
Залежно від міри конкретизації права, що підлягає застосуванню, колізійні норми поділяються на:

1. 1) односторонні – це колізійні норми, які прямо вказують на пра-

во, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом. Зазвичай, односторонні норми передбачають мож- ливість застосування права тієї держави, в якій норма видаєть- ся. Наприклад, норма частини 3 статті 42 Закону України «Про міжнародне приватне право»: «Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України»;

2. 2) двосторонні – це колізійні норми, які формулюють правило, за яким визначається право, що підлягає застосуванню до право- відносин з «іноземним елементом». Наприклад, норма статті 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»: «Порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана дові- реність».

Вказана класифікація колізійних норм не є вичерпною, наука міжнародного приватного права розробляє класифікації і за іншими критеріями.

Результатом узагальнення застосування колізійних норм є ви- значення найбільш розповсюджених типів колізійних прив’язок, які ще отримали назву формул прикріплення. Найбільшого поширення набули такі колізійні прив’язки:
1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis). Традиційно ця

колізійна прив’язка поділяється на дві форми: закон громадян- ства та закон місця проживання. Прив’язка «закон громадянства» означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, громадя- нином якої є фізична особа. Прив’язка «закон місця проживан- ня» означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, в якій особа постійно чи переважно проживає. Порядок визначення особистого закону фізичної особи передбачений статтею 16 За- кону України «Про міжнародне приватне право». Особистим за- коном фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце про- живання або займається основною діяльністю. Особистим зако- ном особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце пере- бування. Особистим законом біженця вважається право держа- ви, у якій він має місце перебування. Особистий закон фізичної особи використовується для визначення обсягу правоздатності та дієздатності фізичної особи, визнання її безвісно відсутньою та оголошення померлою. Також особистим законом визначається право на ім’я фізичної особи, обсяг її особистих немайнових прав, порядок встановлення над особою опіки та піклування.

2. Особистий закон юридичної особи (lex societatis). Вказану прив’язку також називають законом національності юридичної особи. Доктрина міжнародного приватного права визначає такі способи визначення національності юридичної особи: закон міс- ця реєстрації юридичної особи, закон місця знаходження адміні- стративного центру юридичної особи, закон місця здійснення ді- яльності юридичної особи. Для корпоративних юридичних осіб застосовується визначення національності юридичної особи на підставі «теорії контролю», відповідно до якої юридична особа має національність тієї держави, суб’єкти якої здійснюють контроль за діяльністю такої юридичної особи. Порядок визначення особис- того закону юридичної особи регламентується статтею 25 Закону України «Про міжнародне приватне право». Вона передбачає, що особистим законом юридичної особи вважається право держави місця знаходження юридичної особи. Під місцем знаходження юридичної особи розуміється держава, у якій юридична особа заре- єстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, за- стосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. Особистим законом визначається обсяг правоздатності та дієздатності юридичної особи.

3. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae) застосовується зде- більшого в речовому праві та в спадковому праві, що ускладнені «іноземним елементом». Наприклад, стаття 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що право влас- ності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визнача- ються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Стаття 71 цього Закону визначає, що спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно.

4. Закон, обраний особою, що здійснила правочин (lex voluntatis), або «закон автономії волі» означає, що у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Як принцип міжнародного приватного пра- ва, автономія волі закріплена в статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право». В ній також закріплюються пра- вила, які застосовуються до вибору права, а саме:

а) вибір права має бути чітко вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законодавством;

б) вибір права може бути здійснений щодо правочину загалом або його окремої частини;

в) вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути чітко вираженим;

г) вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний еле- мент у правовідносинах;

д) вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здій- снені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо.

Якщо вибір права або зміна раніше обраного права зроблені після вчинення правочину, то такий вибір має зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину, але не може бути підставою для визна- ння правочину недійсним у зв'язку з недотриманням його форми, а також не може обмежити чи порушити права, яких набули треті осо- би до моменту вибору права або зміни раніше обраного права.

5. Закон місця вчинення акту (lex loci actus) означає, що застосу- ванню підлягає право тієї держави, на території якої був здійсне- ний акт. Найчастіше застосовуються такі форми цієї прив’язки: а) закон місця вчинення правочину. Частина 1 статті 31 Закону

України «Про міжнародне приватне право» визначає, що фор- ма правочину має відповідати вимогам права, яке застосову- ється до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, якщо інше не передбачено законом, стаття 34 цього Закону визначає, що порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності ви- значаються правом держави, у якій видана довіреність;

б) закон місця укладення шлюбу. Стаття 56 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що форма і по- рядок укладення шлюбу в Україні між громадянином Укра- їни та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України;

в) закон місця виконання зобов’язання означає застосування права тієї держави, на території якої зобов’язання підлягає виконанню.

6. Закон місця вчинення правопорушення (lex loci delicti commissi) застосовується до зобов’язань, які виникають внаслідок заподі- яння шкоди. Ця прив’язка закріплена в статті 49 Закону Украї- ни «Про міжнародне приватне право» і передбачає, що права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкоду- вання шкоди. Ця прив’язка є основною, але не єдиною, що за- стосовується до деліктних зобов’язань.

7. Закон найбільш тісного зв’язку (proper law) означає, що до пра- вовідносин підлягає застосуванню право тієї держави, з якою пра- вовідносини мають найбільш тісний зв’язок. Такий зв’язок вияв- ляється за різними критеріями залежно від виду правовідносин (наприклад, частина 2 статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається: щодо договору про нерухоме май- но – право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке май- но підлягає реєстрації, – право держави, де здійснена реєстрація; щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт – пра- во держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати; щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі, – право держави, у якій про- водяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа).

8. Закон суду (lex fori) означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, суд якої розглядає спір. Відсилання до закону суду може бути досягнуто за допомогою такого юридико-технічного прийому, як застосування односторонньої колізійної прив’язки [5, С. 115]. Закон суду використовується здебільшого в процесу- альних відносинах.

9. Закон країни продавця (lex venditoris) означає, що застосуван- ню до правовідносин підлягає право тієї держави, на території якої засновано, має місце проживання або місце знаходження сторона зовнішньоекономічного договору купівлі-продажу, яка в цьому договорі є продавцем.

10. Закон прапору (lex flagi) використовується в морському та по- вітряному праві і означає, що до правовідносин, що виникають на морських чи повітряних суднах, або які виникають у зв’язку із використанням таких суден, застосовується право тієї держа- ви, під прапором якої ходить судно.

11. Закон місця роботи (lex loci laboris) застосовується в трудових відносинах і означає, що до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота (стаття 52 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Винятки із цього правила спеціально встановлюються законом чи договором. Застосування лише тільки колізійного методу не дозволяє врегу-

лювати правовідносини з «іноземним елементом», адже колізійна нор- ма не врегульовує відносини по суті, а лише визначає право, що підля- гає застосуванню до таких правовідносин. Для того, щоб врегулювати поведінку учасників приватноправових відносин, необхідно застосува- ти матеріально-правовий метод регулювання приватноправових від- носин. Отже, матеріально-правовий метод – це сукупність прийомів та способів врегулювання приватноправових відносин з «іноземним елементом», за допомогою яких безпосередньо встановлюються пра- вила поведінки учасників таких відносин, відносини регулюються по суті. Можна вважати, що застосування матеріально-правового методу здійснюється після вирішення колізійних проблем, коли вже визначе- но право, що підлягає застосуванню до правовідносин.