Процеси інтеграції та диференціації в соціології освіти

В освіті діє принцип єдиності і диференціації. Найголовніше у фун­кціонуванні цього принципу — це забезпечити одночасну дію цих двох плечей освітнього важеля. Єдиність означає не тільки доступність шко­ли для всіх дітей, відсутність соціальних і національних перешкод, рівні права для випускників, наступність всіх типів шкіл, а й спільність прин­ципів навчально-виховного процесу, єдиність програм і навчальних планів у масштабах країни.
Диференційоване навчання — це така організація навчального про­цесу, при якій створюються умови, які дають змогу кожному учневі розкрити всі свої потенціальні навчальні можливості. Навчання, у ході якого усім дітям ставляться однакові вимоги, нехтує індивідуальними особливостями дітей. У школах колишнього Союзу співвідношення єдиності і диференціації варіювало в межах 90 на 10 на користь єди­ності.
Нині розрізняють зовнішню, профільну і внутрішню, рівневу ди­ференціацію. Зовнішня диференціація проявляється в існуванні різних типів шкіл, які дають принципово відмінну освіту: елітну і масову. Внут­рішня диференціація — це дидактична диференціація.
У центрі уваги школи мають стояти інтереси дитини і її здібності. Однак свобода, на думку Марії Монтессорі, не означає робити, що сам хочеш. Свобода — це перш за все надана можливість зробити вибір із запропонованих варіантів. Айзенк у своїх працях стверджує, що розу­мовий розвиток дитини на 80 відсотків залежить від генетичних чин­ників, закладених у дитині від народження. На його думку, спадковість відіграє вражаюче велику роль у появі індивідуальних відмінностей як У когнітивних, так і в некогнітивних типах поведінки. Тому індивіду­альні відмінності, без сумніву, повинні відігравати дуже важливу роль У визначенні типу освіти, що підходить для даної дитини. Це майже аксіоматично щодо розумових здібностей. На існування індивідуальних відмінностей між дітьми вказують багато психологів. Однак обу­мовлені вони не тільки генетичними чинниками, а й соціальними умо­вами, характером виховання та іншими причинами. Було встановле­но великий вплив середовища, оточення на успішність та інтелект учня. Блум, відомий американський психолог, писав, що те, чому може навчитися певна людина — цьому можуть навчитися майже всі люди, якщо будуть забезпечені відповідні умови їх навчання, а Є.Пар-кхерст вважала необхідним пристосування темпу роботи у школі до можливостей кожного учня. Учень повинен мати свободу засвоюва­ти знання з оптимальною для нього швидкістю, відповідно до його здібностей.
Зовнішня, профільна диференціація. Зовнішня диференціація — це така організація навчально-виховного процесу, при якій врахування індивідуальних особливостей учнів здійснюється у спеціально органі­зованих класах, групах, школах. Тобто комплектування цих шкіл, класів, груп учнями здійснюється на основі певних критеріїв. Такими критеріями є задатки, нахили, здібності, майбутній професійний інте­рес. Нині зовнішня диференціація проявляється у широкій мережі гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл, класів з поглибленим вивчен­ням предметів, профільних класів, класів з випереджальним розвит­ком, класів вирівнювання, класів за рівнем знань, факультативів, курсів за вибором. Це без сумніву, — позитивні моменти в житті сучасної школи.
Загальна схема здійснення диференціації, як свідчить світова прак­тика, така: у перші 3-4 роки після закінчення початкової школи на­вчання відбувається за загальною програмою із загальноосвітніх пред­метів і разом з тим цілеспрямовано виявляються здібності кожного учня. На цій основі визначаються напрями освіти, що відповідають об´єктив­ним даним про учня, його бажанням і бажанням його батьків, а також виявленому професійному інтересу. У наступні 3-4 роки учні вибира­ють профільні навчальні предмети, навчальні курси, які вони вивча­ють поглиблено. Тобто зовнішня диференціація — це поділ учнів за різними типами шкіл, усередині шкіл - за потоками чи класами, все­редині класу — за групами, а далі — індивідуальна робота з кожним кон­кретним учнем.
Позитивним кроком уперед є впровадження в практику роботи школи Базового навчального плану. Він є тим нормативним докумен­том, який регламентує діяльність школи з реалізації профільної дифе­ренціації. План передбачає створення класів із поглибленим вивчен­ням предметів і профільних класів. Проте у шкільній практиці мали місце класи, які створювалися, укомплектовувалися із учнів з однако вою успішністю, з однаковим рівнем знань. Виникали, таким чином, класи "трієчників", "середні" класи тощо. Така селекція або ж подібна до неї, спостерігається і сьогодні іне тільки в середніх і старших класах, айв початкових. З цього приводу педагогічна думка спирається на за­рубіжний і вітчизняний досвід, педагогічну науку.

Отже, Диференціація — шлях гуманізації освіти. Диференційо­ване навчання — це така організація навчально-виховного процесу, за якої створюються умови, що дають змогу кожному учневі розкрити всі свої потенціальні навчальні можливості. Розрізняють зовнішню (проф­ільну) і внутрішню (рівневу) диференціацію. При зовнішній диферен­ціації комплектування класів, груп, шкіл здійснюється на основі пев­ного критерію. Основним документом, який регламентує діяльність школи в контексті зовнішньої диференціації, є Базовий навчальний план. Форми реалізації зовнішньої диференціації — профільні класи, класи з поглибленим вивченням предметів, спеціальні класи, групи і школи. Внутрішня диференціація — врахування індивідуальних відмінностей учнів (особливостей пам´яті, мислення, уяви, нахилів, здібностей, інтересів тощо) в умовах звичайного класу, групи. Практи­ка нагромадила значний арсенал засобів здійснення внутрішньої (рівне-вої) диференціації.

Поряд із внутрішньою диференціацією освіти спостерігається її інтеграція у світових параметрах.

У світі відомі американська, японська, французька, німецька, шведська та інші системи освіти. Хоча всі вони й відрізняються одна від одної, є, однак, загальні тенденції їхнього розвитку: децентралізація управління освітою, поглиблення диференціації видів та форм освіти та ін.

Нині в Європі вже розробляються спільні (для кількох держав) програми розвитку освіти, які грунтуються на взаємних контактах університетів різних країн і створюють своєрідний освітній простір для спілкування викладачів, обміну досвідом, обміну студентами, стажерами. Європейські соціологи цікавляться у своїх дослідженнях здебільшого роллю освіти в професійному просуванні, соціальною мобільністю як фактором, що забезпечує зрівнювання в правах різних соціальних груп. Особлива увага приділяється взаємодії вищої школи із соціальним осередком, перспективам випускників на ринку праці, ролі освіти у соціалізації особистості.

Предметом вивчення американської соціології освіти є формалізовані освітні заклади (школи, коледжі, університети), навчальні процеси, що в них відбуваються, зв’язки, які склалися між ними та іншими соціальними організаціями.