Політичне життя СШАСША стали першою країною, яка здійснила на практиці поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Це було важливим кроком на шляху до створення правової держави. У країні ще з кінця XIX ст. утвердилася президентська республіка. Законодавча влада була делегована Конгресу, який складався з двох палат: Палати представників, що обирались населенням штатів, та Сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. Палата представників і Сенат мали рівні права у тому, що стосувалося законодавчої ініціативи і прийняття законів. Головою виконавчої влади був президент. Він обирався загальним голосуванням у всіх штатах. Президент обирався на чотирирічний строк, але міг бути переобраний на наступний термін. За конституцією президент був головою держави і уряду. Йому доручалося верховне командування збройними силами. Утім конституція не давала президентові законодавчої ініціативи (права направляти палатам готовий законопроект); його вето на закон, прийнятий палатами, могло бути «відкинуте» більшістю Конгресу. У той же час Конгрес не міг вплинути на політику президента, за винятком, коли її здійснення було неможливе без сприяння Конгресу (асигнування, укладання міжнародних угод, законодавство, призначення на важливі посади). Для усунення президента від влади конституція вимагала обґрунтованого звинувачення в зраді, хабарництві та інших тяжких злочинах. Це правило застосовувалося й до міністрів уряду. З початку XX ст. влада президента в Сполучених Штатах зміцнювалася. Третьою гілкою влади США був суд. Паралельно з судами штатів функціонувала федеральна судова система. Верховний суд мав право скасування будь-якого закону за умови порушення конституції. Більш того, Верховний суд отримав повноваження видавати накази, обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і міністрів. Антитрестівська боротьба та реформи Т.Рузвельта. Після вбивства у 1901 р.Вільяма Мак Кінлі президентом США став віце-президент Теодор Рузвельт. Президенти США наприкінці XIX — на початку XX ст.
Президентство Теодора Рузвельта (1901—1909 рр.) проходило в умовах розгорнутого в країні масового суспільного руху, спрямованого проти трестів. У перших рядах цього руху виступали робітники і фермери. У стані неспокою перебувала дрібна і середня некорпорована буржуазія, тисячі представників якої розорилися через конкуренцію з монополістами. Президент США висунув і запровадив програму «Справедливого курсу», яку було розроблено групою політиків на чолі з сенатором з Вісконсіна Р.Лафоллетом. Уряд Рузвельта почав судові процеси проти ряду монополій («Стандарт Ойл», м'ясного тресту та ін.), звинувативши їх у порушенні антитрестівських законів. Викриття в пресі антисанітарних умов на бойнях і заводах м'ясного тресту в Чикаго призвели до прийняття закону про контроль уряду над якістю і санітарними умовами виробництва та продажу харчових продуктів і аптечних товарів. Було також видано закон про охорону природних ресурсів з метою припинення їх розкрадання. Проте дія закону поширювалась не на всю країну, а лише на 235 млн акрів громадських земель. Згодом Т.Рузвельт сповістив про внесення ним до конгресу біллів про прогресивний прибутковий податок, 8-годинний робочий день та інших. Однак вони так і не стали законами, оскільки їх не прийняли комісії Конгресу або Верховний суд. У 1903 р. Т.Рузвельтом було створено міністерство торгівлі і праці. Однак його заходи щодо «охорони інтересів населення від свавілля корпорацій» звелись до опублікування кількох документів про розслідування діяльності ряду трестів. Ані публічні судові викриття, ані заходи щодо обмеження зловживань корпорацій не зачепили інтересів монополій. Неоднозначні реформи Т.Рузвельта, а також прямолінійні дії, спрямовані на підтримку великого капіталу за президента В. Тафта, призвели до кризи всередині правлячої республіканської партії. У 1912 р. від неї відокремились радикальні групи буржуазних реформаторів на чолі з Р.Лафоллетом, до яких незабаром приєднався і Рузвельт. Вони створили Національну прогресивну партію. Програма «Нової демократії» В. Вільсона. Розкол республіканської партії сприяв перемозі на президентських виборах 1912 р. демократа Вудро Вільсона (був президентом у 1913—1921 рр.). Ним була розроблена програма «Нової демократії». За ініціативи Вільсона було прийнято низку законів: - закріплювалось право на організацію робітничих спілок, страйків і пікетування; - скасовувалось судове переслідування за участь у страйках, крім випадків, коли було завдано непоправної шкоди підприємству; - заборонялось використання праці дітей у промисловості; - відмінявся параграф антитрестівського закону Дж. Шермана 1890 р., за яким страйки профспілок вважались змовою, а самі профспілки - монополіями, що мали на меті обмеження розвитку виробництва; - встановлювалась система компенсацій за нещасні випадки на виробництві. Конгрес прийняв закон, який встановив 8пгдщнний робочий день, плату за його перевищення у півтора раза більшу для робітників, зайнятих на магістральних залізницях; фермерам надавалась можливість брати у держави кредити; закон про товарні склади передбачав видачу позик фермерам під майбутній урожай основних сільськогосподарських продуктів. Проте ні антитрестівський закон Г. Клейтона (1914), ні прогресивний прибутковий податок не скоротили прибутків монополій. Найважливішою частиною програми «нової демократії» Вільсона стало створення федеральної Резервної системи банків, яка відповідала інтересам великого капіталу і сприяла підкоренню господарського життя країни могутній фінансовій олігархії.
4. Велика Британія (іноді називають Англія, з 1921 р. - Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії) була класичним зразком конституційної монархії. Вищу виконавчу владу здійснював монарх. Він мав право оголошувати війну й укладати мир, ухвалювати рішення щодо помилування, схвалювати або відхиляти закон. Виконавчу владу з королем розділяв уряд (Кабінет міністрів). Влада монарха була обмежена вищим законодавчим органом - двопалатним парламентом.Нижню палату парламенту - Палату общин - обирали на основі високого майнового цензу (у 1830 р. з 14 млн чоловік населення право голосу мали тільки 220 тис.). Верхня палата парламенту — Палата лордів (неп рів) - затверджувала проекти законів, прийнятих Палатою общин. Членство в Палаті лордів було спадкоємним. Парламентським актом 1911 р. права Палати лордів були істотно обмежені. Судова влада належала судам різних інстанцій. Цивільні й кримінальні справи розглядалися судами присяжних. Судді призначалися парламентом довічно й могли бути позбавлені посади тільки за його рішенням. Політична стабільність. Велика Британія залишалася країною політичної стабільності,яку забезпечували передові соціальні реформиританський досвід продемонстрував, що між інтересами буржуазії та робітників не тільки немає непримиренних протиріч (як стверджують радикальні революціонери), а навпаки, є спільні інтереси. Підприємці не можуть обійтися без робітників, праця яких забезпечує конкурентоспроможність підприємства та прибутки його власника. З іншого боку, робітники зацікавлені в підприємці, який має кошти для розвитку підприємства та розумно ним керує, що забезпечує достойну оплату праці робітників. Крім того, висока заробітна плата мільйонів робітників забезпечує зростання внутрішнього ринку, що стимулює виробництво товарів. Звичайно, відбуваються і конфлікти між робітниками, зацікавленими у підвищенні заробітної плати, і власником, що прагне зменшити свої витрати. Проте компроміс між соціальними групами забезпечує обопільне задоволення інтересів. Завдяки соціальної компромісу, еволюційному розвитку Англії, США та інших демократичних країн у них вдалося забезпечити високий рівень та якість життя населення, що було неї досяжним для інших країн, які «лихоманило» від революцій та громадянських війн. Інтереси британських робітників захищали тред-юніони (профспілки). У країні продовжувала існувати двопартійна система, в якій домінували дві партії:консерватори (торі) і ліберали (віги). Від партії, що перемогла, обирали голову уряду - прем'єр-міністра, а партія, яка програла вибори, переходила в опозицію. Ця система існує й зараз. Англія на початку XX ст. залишалась однією з провідних країн світу, була найбільшою колоніальною імперією, але поступилася США місцем головної індустріальної держави. Це було пов'язано з низкою чинників. Наявність у Великій Британії колоніальних володінь з гарантованими ринками збуту, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла отримувати високі прибутки, використовуючи застарілу техніку, що не сприяло оновленню британської застарілої технічної бази. Вивіз капіталу до колоній та інших країн позбавляв вітчизняну економіку капіталовкладень, що уповільнювало темпи економічного розвитку. Британський уряд, а також британські промисловці, фінансисти, торговці, переконані у довічному зберіганні панування Англії у світовому виробництві та торгівлі, поступово втратили гнучкість у конкурентній боротьбі. Британські товари з кінця XIX ст. витіснялися з ринків німецькими та американськими. Німецькі комерсанти краще за англійців вивчили особливості ринків у різних країнах, ураховували інтереси споживачів. 5. Особливості економічного розвитку Росії на початку XX ст. У 1890-ті рр. Росія за темпами економічного розвитку займала одне з перших місць у світі. Проте на початку XX ст. на розвиток господарства вплинули війна з Японією та піднесення революційного руху, внаслідок чого темпи промислового розвитку знизились. У 1900-1903 рр. в Росі розпочалась економічна криза. Почавшись у легкій промисловості, з найбільшою силою вона вразила важку промисловість. Криза значно посилила процес монополізації російської промисловості, а також прискорила процес концентрації виробництва, сприяла переростанню монополістичного капіталу у державно-монополістичний. Економічний розвиток Росії мав такі особливості: - залежність монополістичного виробництва від самодержавства; - високий ступінь концентрації виробництва та капіталу; - наявність значної питомої ваги іноземного капіталу; - невисокий ступінь активності Росії у вивозі капіталів.
|
