Тема 8. Правові основи банківської діяльності
Банківська система – ключова ланка кредитної системи, що здійснює основні кредитні операції. Вона побудована на принципі двох рівнів. Перший рівень – Національний банк України, другий – комерційні банки як універсальні, так і спеціалізовані. Банки – залучають кошти на розрахунки й строкові вклади і надають акумульовані кошти у позику на умовах платності і проводять розрахункові операції. Це основна їхня функція (ст. 2 Закону України “Про банки та банківську діяльність”). Найвищим структурним елементом у фінансово-кредитній системі є Національний банк України (НБУ), який виконує функції управління процесами організації кредитно-розрахункового та фінансового обслуговування економіки. Основні функції Національного банку України: – контроль грошового обігу; – встановлює курс національної валюти до іноземних валют; – розрахунковий та резервний центр; – кредитор уряду; – визначає економічно обґрунтовані нормативи та ліміти стосовно комерційних банків; – визначає правові основи та принципи функціонування кредитно-фінансових інститутів; – здійснює методичне управління, контроль та нагляд за діяльністю комерційних банків; – ліцензує банківську діяльність; – проводить наукові дослідження та аналітичну роботу. Відповідно до статті 99 Конституції України основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Для здійснення цієї функції Національний банк України сприяє дотриманню стабільності банківської системи та цінової стабільності. Національний банк України встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та обнародує його. НБУ для регулювання курсу гривні відносно іноземних валют використовує золотовалютний резерв, купує та продає цінні папери, встановлює й змінює ставку рефінансування, а також застосовує інші інструменти регулювання у обігу грошової маси. Національний банк України для здійснення основних функцій має свої Управління в областях та містах Києві й Севастополі. Органами, що керують діяльністю Національного банку України є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України. Повноваження, склад і порядок формування Ради НБУ визначаються статтями 85 і 100 Конституції України та статтями 9 і 10 Закону України “Про Національний банк України”. Згідно з основними принципами кредитно-грошової політики через відповідні монетарні інструменти та інші кошти банківського регулювання Правління Національного банку України забезпечує реалізацію кредитно-грошової політики, організовує виконання інших функцій та здійснює управління діяльністю Національного банку України. Національний банк України здійснює відання та поповнення “золотого запасу” України, який знаходиться в державній скарбниці. Національний банк України здійснює свої повноваження на основі статуту, що затверджений Постановою Президії Верховної Ради України від 07.10.91 № 1605-ХП. Національний банк України зареєстровано як юридичну особу на підставі Закону України “Про банки та банківську діяльність”. Він має своє майно, яке є об’єктом права державної власності та перебуває у його віданні. Також НБУ має право законодавчої ініціативи, може бути позивачем та відповідачем у суді й господарському суді. Згідно зі статтею 51 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України підзвітний Президентові України та Верховній Раді України. Національний банк України не несе відповідальності за зобов'язаннями держави, а держава не несе відповідальності за зобов’язаннями НБУ, за винятком тих випадків, коли НБУ сам бере на себе такі зобов’язання. Він укладає угоди з центральними банками інших держав. Національний банк України з метою виконання регулятивних і наглядових функцій визначає форми звітності та порядок її складання, обов’язкові для виконання всіма суб’єктами фінансових правовідносин. Правовими формами діяльності НБУ є акти, які він видає у межах своїх повноважень. їх можна поділити на три групи: – нормативно-правові акти, які видаються у формі постанови Правління Національного банку України, а також інструкцій, положень і правил; – індивідуально-правові акти, наслідком видання яких є виникнення, зміна та припинення певних правовідносин в кожному конкретному випадку; – фінансово-планові акти, до яких належать кошториси НБУ, напрям кредитно-грошової політики. Відповідно до Положення “Про застосування Національним банком України санкцій за порушення банківського законодавства” Національний банк України застосовує до банків заходи впливу попереднього реагування та примусові заходи впливу. До примусових заходів впливу належать: накладання штрафів на банки; накладання штрафів на керівників банків у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Рішення про застосовування примусових заходів впливу можуть бути оскаржені у суді або у господарському суді. НБУ має право накладати на банки штрафи у разі вчинення ними порушень, зазначених у статті 62 Закону України “Про Національний банк України”, зокрема: 1) порушень порядку, строків і технологій виконання банківських операцій, що встановлені нормативно-правовими актами НБУ; 2) порушень економічних нормативів регулювання діяльності банків; 3) стягнення відсотків авансом на час видачі кредиту; 4) неподання документів на письмову вимогу вповноважених працівників НБУ, а також приховування рахунків, документів, актів тощо; 5) подання недостовірної інформації та звітності, що встановлені нормативно-правовими актами НБУ, а також неподання або несвоєчасне їх подання; 6) не виправлення звітності у порядку, встановленому НБУ. Штрафи стягуються з комерційних банків у розмірі не менше ніж 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, але не більше ніж один відсоток від суми зареєстрованого статутного фонду. Національний банк України має право накладати штрафи на керівників банків у разі невиконання ними законних вимог щодо усунення порушень законодавства про банки та банківську діяльність. Також на керівників комерційних банків можливе накладення адміністративного стягнення. Справи про адміністративне правопорушення розглядаються за місцем його вчинення, в результаті чого виноситься постанова. Винесена постанова може бути оскаржена в судовому порядку. Відповідно до статті 1 згаданого вище положення самостійні структурні підрозділи та територіальні управління НБУ застосовують до банків відповідні заходи впливу, згідно з покладеними на них функціями. Крім наведених вище примусових заходів впливу Національний банк України має право застосовувати до комерційних банків санкції від підвищених норм обов'язкових резервів до реорганізації та ліквідації. Однією з головних складових кредитної системи є комерційні банки, які здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на основі комерційного розрахунку. Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. Стаття 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” свідчить про те, що банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: – залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб;
Банк – це такий ступінь розвитку кредитних відносин, при якому кредитні, грошові та розрахункові операції в їх сукупності зосереджуються в єдиному центрі. До ознак банку можна віднести те, що кредит по суті стає платним. Процент за користування Правовою базою для створення комерційних банків є Закон України “Про банки та банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери та фондову біржу” та Положення “Про порядок створення та реєстрацію комерційних банків”, затверджене Постановою Національного банку України № 77 від 27 березня 1996 р. Реєстрація комерційних банків проводиться Національним банком України. Рішення НБУ про відмову в реєстрації виноситься якщо: – порушено порядок створення банку; – є невідповідність його статуту та інших установчих документів законодавству України; – є незадовільний стан засновників, що загрожує інтересам кредиторів банку; – є професійна непридатність рекомендованого керівництва. Винесене рішення Національного банку України про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржене в судовому порядку відповідно до законодавства України. За формою організації банки можуть створюватись як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Засновниками та акціонерами банків можуть бути вітчизняні й іноземні юридичні та фізичні особи, окрім Рад та їх виконкомів, політичних та профспілкових органів, союзів та партій, громадських фондів, а також такі категорії громадян як: військовослужбовці, посадові особи прокуратури, суду, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, державної влади й управління та інші. Засновниками не можуть бути особи, які мають судимість за корисливі злочини. Частка засновників чи акціонерів (учасників) комерційного банку не повинна перевищувати 35 відсотків статутного фонду. Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” статут комерційного банку повинен відповідати вимогам законодавства України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, положенням законодавства про банки і банківську діяльність, нормативно-правовим актам Національного банку України. Статутний фонд комерційного банку формується за рахунок коштів або пайових внесків засновників (учасників) банку. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Розмір статутного фонду визначається засновниками (акціонерами) банку, але не може бути меншим за розмір, встановлений Національним банком України. Основні функції комерційних банків: – акумуляція тимчасово вільних коштів; – забезпечення розрахункових операцій; – кредитування суб’єктів господарської діяльності; – довірчі операції; – лізинг та факторинг; – інші операції, що передбачені Положенням “Про порядок створення та реєстрації комерційних банків”. Згідно зі статтею 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: – банківська корпорація; – банківська холдингова група; – фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп із дотриманням вимог антимонопольного законодавства України. Банківське об’єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банківське об’єднання зобов’язане публікувати в офіційних друкованих виданнях – газеті “Урядовий кур’єр” або “Голос України” інформацію про створення банківського об’єднання за визначеною Національним банком України формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національним банком України. Відповідно до статті 10 згаданого закону банківська корпорація – це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків – учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Банківська корпорація підлягає реєстрації у Національному банку України і заноситься до Державного реєстру банків. Банківська холдингова група – це банківське об’єднання, до складу якого входять виключно банки (ст. 11 закону). Банківським холдинговим групам дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків – членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.
З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об’єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків – членів асоціації або спілки банків (ст. 13 закону). Отже, банки – є універсальними кредитними установами. Ощадна справа визначена розділом 4 “Ощадна справа в Україні” (ст. 38), її здійснюють Ощадбанки та інші комерційні банки. Особливості правового регулювання фінансової та. банківської діяльності визначені Господарським кодексом України (ГКУ) (статті 334-351). Банки здійснюють фінансове посередництво у формі банківських операцій, основними видами яких вважаються згідно зі ст. 339 ГКУ такі: – депозитні; – розрахункові; – кредитні; – факторингові; – лізингові. Депозит є основним джерелом кредитних ресурсів для банківської установи. Банк виступає позичальником, а клієнт – кредитором. Для розміщення депозиту банк відкриває клієнтові, власнику депозиту, депозитний рахунок, на який і перераховуються грошові кошти. Депозитний договір – це угода між банком та юридичною або фізичною особою про відкриття депозитного рахунка та розміщення на ньому грошових коштів клієнта за умови зворотності, платності та строковості. Депозитний договір передбачає, що гроші чи цінні папери, передані на зберігання у банк з певною метою з правом повернення. Порядок та умови випуску й обігу депозитних сертифікатів регулюється Законом України “Про цінні папери та фондову біржу” від 18.06.1991 р. (глава 5 “Ощадні сертифікати”). Дрібні та короткострокові депозитні сертифікати не перебувають в обігу. Детальніше доцільно зупинитись на факторингових та лізингових операціях, де банки виступають сторонами господарського договору. Основними нормативно-правовими актами у сфері регулювання лізингових відносин є Закон України від 16 грудня 1997 р. “Про лізинг” (у новій редакції від 20 грудня 2003 р.) та прийнятий на його застосування Порядок реєстрації договорів лізингу, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1998 р. Митне оформлення об’єктів лізингу (оренди), що переміщуються через митний кордон України, здійснюється відповідно до Порядку, затвердженого Наказом Державної митної служби України від 16 лютого 2000 р. № 83. Позицію Вищого господарського суду щодо застосування положень лізингового законодавства викладено в листі від 23.03.98 р. №01-8/104 “Про Закон України “Про лізинг”. Відповідно до визначення, яке подається у Законі України “Про лізинг” від 16 грудня 1997 р., лізинг (від англ. lеаzе – оренда) – це фінансові операції фізичної або юридичної особи, що здійснюються на основі договору лізингу. Відносини, що виникають, змінюються й припиняються між суб'єктами лізингу регулюються договором лізингу. Законом України “Про лізинг” були визначені залежно від строку та ступеня амортизації орендованого майна два основні види лізингу. Це фінансовий та оперативний лізинг. У новій редакції від 20 грудня 2000 р. цей закон подається як Закон України “Про фінансовий лізинг”. Отже, попередній поділ лізингу на види зник. Проте поняття фінансового лізингу потребує пояснення. Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоорендувач на власне замовлення отримує в платне користування певне майно на строк, за який амортизується 60 % вартості майна, визначеної на момент укладення договору, але не менше. Фінансовий лізинг є своєрідним різновидом фінансового кредиту. Сума відшкодування вартості об’єкта лізингу у складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна містити не менше 60 % вартості об’єкта лізингу, визначеної у день укладення договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу майно, отримане лізингоодержувачем згідно з договором, переходить до нього на правах власності або викуповується ним за залишковою вартістю.
Традиційна й найпоширеніша з точки зору техніки її проведення лізингова операція, яка повністю фінансується орендодавцем називається прямою лізинговою операцією – прямим лізингом. Водночас у комерційній практиці використовується непрямий лізинг, при якому до кола суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. До того ж можуть застосовуватися дві схеми здійснення непрямих лізингових операцій. За першою схемою банк надає лізинговій компанії кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банкові кредит і проценти за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою – банк сам купує устаткування (стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду й отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. До того ж можливе укладання договору про сумісну діяльність між банком і лізинговою компанією. Певний інтерес з точки зору перспектив застосування в господарській практиці України становить так званий зворотний лізинг – господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації (лізинговій компанії) з одночасним зворотним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг. Пайовий лізинг – це здійснення лізингу за участю суб’єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна. При компенсаційному виді лізингу орендар поставляє орендодавцеві частину продукції, що виробляється на орендованому устаткуванні. Законодавство України про оренду, а саме, Закон України від 14 березня 1995 р. “Про оренду державного та комунального майна” таку форму розрахунку допускає. Міжнародний лізинг – це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами, які належать до різних держав, або майно чи платежі яких перетинають державні кордони. Цей вид лізингу здійснюється відповідно до Закону України “Про лізинг”, законодавства України, міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, та договорів, що укладаються суб’єктами лізингу. Залежно від розподілу ризиків та обов'язків стосовно предмета лізингу розрізняють: – повний міжнародний лізинг – обов’язок щодо утримання предмета лізингу (його технічного обслуговування й ремонту) лежать на лізингоодержувачеві, а ризик лежить на лізингодавці; – чистий міжнародний лізинг – коли всі обов'язки й ризики стосовно предмета лізингу несе лізингоодержувач. Договір, за яким лізингова компанія закуповує устаткування у вітчизняній фірмі, а потім передає іноземному орендареві, називається експортним лиингом. У випадку закупки обладнання у іноземної фірми та переданні його вітчизняному орендареві договір має назву імпортного лізингу. При експортному іноземною стороною є лізингоодержувач, а при імпортному – лізингодавець. До цього ж виду лізингу належать і угоди, здійснювані лізингодавцем і лізингоодержувачем однієї країни, якщо хоча б одна із сторін здійснює свою діяльність і має капітал спільно із закордонною фірмою, тобто, наприклад, є змішаним (спільним)підприємством. Залежно від строків оренди у міжнародній практиці використовуються й інші форми фінансування капіталовкладень: рентінг – у разі короткострокової оренди та хайрінг – на середній період оренди. Операції селенга як різновид лізингу – це договір майнового найму, основою якого є передача власником своїх прав на користування та розпорядження його майном селенг-компанією за деяку плату. До того ж власник не позбавляється свого права власності на майно, яке було передане в користування за договором лізингу, та може вимагати його повернення. Об'єктом такої лізингової операції можуть бути: гроші, цінні папери, земельні ділянки, обладнання, будівлі та інше майно. Офшорні операції – це банківські операції, що здійснюються у фінансових центрах “офф-шор”, території на яких немає податків або вони чисто символічні, не ведеться бухгалтерський облік, відсутнє ліцензування для нерезидентів. Поняття офшорних операцій подається у Законі України “Про оподаткування доходів підприємств”. Суб’єктами лізингу можуть бути лише суб’єкти підприємництва, а саме (відповідно до Закону України “Про лізинг”): – лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, що передає в платне користування об’єкти лізингу відповідно до договору лізингу; – лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, що одержує в платне користування об’єкт лізингу відповідно до договору лізингу; – постачальник лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно, а потім продає його як об’єкт лізингу. Права та обов’язки лізингодавця закріплені у статті 11 Закону України “Про лізинг”. Договір лізингу має бути укладений лише у письмовій формі і відповідати вимогам законодавства України. Строк договору лізингу залежить від його виду. Мінімальний строк визначається з урахуванням строку амортизації вартості об’єкта лізингу. Строк договору визначається домовленістю сторін. Закон України “Про лізинг” передбачає реєстрацію договору лізингу у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку в тому випадку, якщо об’єктом договору лізингу є державне майно або до договору пайового лізингу залучаються державні кошти чи для забезпечення виконання договору надаються державні гарантії. Порядок реєстрації договорів лізингу затверджений Постановою № 913 Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. Договір лізингу розривається або припиняється відповідно до норм Цивільного кодексу України (як договір майнового найму). Чинність договору зберігається у випадку переходу об’єкта лізингу до іншої особи на правах приватної власності. Право на зберігання чинності договору належить лізингоодержувачу незалежно від переходу майна до іншого власника (інформативний лист від 23.03.1998 р. № 01-8/104 Вищого господарського суду України). Але лізингоодержувач не може користуватись цим правом у випадку переходу об’єкта лізингу до іншої особи без правонаступництва. Реорганізація лізингодавця не є підставою для зміни умов чи розірвання договору лізингу. Об’єкт лізингу й ризики, пов’язані з виконанням лізингових договорів, ризики випадкового знищення або випадкового пошкодження об’єктів лізингу підлягають страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до законодавства. Стаття 48 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначає санкції до комерційних банків за порушення банківського законодавства України. Про інші банківські операції доцільно залучити матеріал з інших економічних та правових навчальних дисциплін і закріпити його на основі юридичної бази. Це може бути матеріал з навчальної дисципліни “Господарське право”, що попередньо вивчається на семестр раніше. До парабанківської системи належать такі установи, як: ломбарди та кредитні спілки. Вони здійснюють певні види фінансових послуг для певних клієнтів. Ломбард – це установа парабанківської системи, яка видає позику під заставу рухомого майна, ювелірних прикрас. Діяльність ломбардів регулюється Законом України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. Позички видаються на короткий строк (до 3-х місяців) у розмірі від 50 до 80 % вартості майна, що закладається. Особливістю ломбардних операцій є те, що вони є кредитними операціями, які не оформлюються у вигляді кредитного договору та заставними зобов’язаннями. Клієнт отримує заставний білет, як правило, на пред’явника, що має реєстраційний номер у журналі реєстрації, де зазначені умови застави (Постанова Кабінету Міністрів України № 7 від 08.01.1991 р. “Про розмір плати за схов у ломбарді та позички, що видається ним під заставу”). Контрольні запитання й завдання 1. Охарактеризуйте банківську систему України. 2. Який правовий статус має Національний банк України? Яка його роль та функції? 3. Які санкції має право накладати Національний банк України на комерційні банки у випадку порушення законодавства про банки й банківську діяльність? 4. Розкрийте поняття комерційного банку. Які види та функції комерційних банків вам відомі? 5. Що таке об’єднання банків? Які види об’єднань банків ви знаєте? 6. Дайте загальну характеристику лізингу та нормативних джерел його регулювання. 7. Визначте майно, яке може бути об’єктом лізингу. 8. Які суб’єкти лізингу вам відомі? 9. Охарактеризуйте договір лізингу. 10. Які істотні умови має зміст договору лізингу? 11. Хто несе обов’язок страхування об’єкта лізингу?
Тема 1: Предмет і система фінансового права.
1. Поняття фінансового права. 2. Місце фінансового права в системі права України. 3. Система і джерела фінансового права. 4. Фінансове право і наука фінансового права.
Фінансове право – складна учбова дисципліна. Воно об’єднує багато законів та нормативних актів виконавчої влади, які часто змінюються, доповнюються, приймаються нормативні акти різної юридичної сили, тому наша задача полягає у вивченні теоретичних положень як загальної так і особливої частини фінансового права, пізнати його закономірності, детально ознайомитися з актами, які вміщують фінансово-правові норми. До предмету фінансового права належать державні фінанси, які відіграють провідну роль в системі суспільних відносин. Фінансовим правом регулюються тільки організаційно-майнові відносини, що випливають з владної діяльності держави в особі уповноважених органів з приводу створення, розподілу і використання нею фондів коштів. В цих відносинах завжди проявляється владно-організуюча роль держави в розподілі і перерозподілі внутрішнього валового продукту і національного доходу, оскільки дані відносини мають владно-майновий (грошовий) характер. Нормами фінансового права закріплюються загальні принципи і форми фінансового фінансової діяльності держави, методи акумуляції коштів до державних грошових фондів, види обов’язкових платежів, що використовуються для формування цих фондів, порядок одержання і використання державних грошових засобів, джерела утворення фінансових ресурсів державних підприємств, організацій, установ. Регулюючи цю діяльність, держава, в свою чергу, також повинна дотримуватись правил і вимог права. Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись без держави. Держава, в свою чергу, як організація публічної влади, неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає наявність державних фінансів. Державні фінанси – це цілісна система суспільних відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов розширеного відтворення. Тобто фінансова діяльність держави зумовлена об’єктивною необхідністю і є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою. На різних етапах розвитку людської цивілізації зміст фінансової діяльності держави не був однаковим. Рабовласницьке і феодальне суспільство – фінансові потреби держави задовольняються переважно шляхом встановлення різноманітних натуральних повинностей і зборів. При капіталістичному способі виробництва все більшого значення набувають чисто грошові доходи і видатки держави. Вже в XVI-XVII століттях повністю відділилася від монарха і стала самостійною державна казна. Саме тоді з’явилися власне кредит, а дещо пізніше – державний бюджет. В нашій державі в процесі перетворень і будівництва незалежної держави зміст предмету фінансового права суттєво змінився. З одного боку, значна частина фінансових відносин відійшла від державних в сферу приватних фінансів і стала регулюватись нормами цивільного права. Причому питома вага цієї частини фінансів в Україні в зв’язку з приватизацією буде зростати. Внаслідок цього значно скоротився розмір державного бюджету. Але й не означає, що державні фінанси зникають. Поки залишається суспільна потреба в державі – неминуче будуть існувати і державні фінанси як неодмінна умова виконання нею свого призначення. Приватні фінанси також залучаються до сфери державних фінансів за допомогою обов’язкових платежів і внесків, розширяючи таким чином сферу впливу фінансів держави. Методи фінансово-правового регулювання – це сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників фінансово-правових відносин. Методом фінансово-правового регулювання є метод владних приписів – це органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників фінансових відносин, на характер взаємозв’язків між ними. Метод владних приписів притаманний і іншим галузям публічного права – конституційному, адміністративному, кримінальному. Санкції фінансово-правових норм завжди носять точно визначений каральний характер. Не буває у фінансовому праві і рівності сторін правовідносин. В них держава в особі органу законодавчої або виконавчої влади приписує іншій стороні фінансових відносин однозначно визначену і абсолютно обов’язкову міру поведінки, вказуючи одночасно чіткий характер і міру покарання з боку держави у разі невиконання припису другій стороні відносин. Цей принцип нерівності сторін фінансових правовідносин, правда,не виключає можливості оскарження дій органу, наділеного владними повноваженнями, в разі перевищення ним цих повноважень, а також одержати відстрочку або розстрочку платежу, якщо з незалежних від суб’єкта фінансових правовідносин причин він не може бути внесений у визначений термін. Однак подання прохання про відстрочку, розстрочку або скарги не призупиняє стягнення аж до самого моменту прийняття уповноваженим на це органом відповідного рішення.За своїм змістом фінансово-правові владні приписи стосуються: порядку і розмірів стягнення податків, інших обов’язкових платежів і внесків до бюджету, позабюджетних державних централізованих і децентралізованих фондів; напрямків використання державних коштів; порядку і розмірів їх використання і т.д. Такий метод сприяє планомірному наповненню державної казни, цільовому розподілу і використанню державних фінансових ресурсів у відповідності з визначеними державою пріоритетами, розробленими програмами і планами. Метод владних приписів реалізується і під час формування державою своїх ресурсів за рахунок платежів добровільного характеру – державних позик, казначейських зобов’язань, лотерей, тощо. Держава встановлює умови проведення державної внутрішньої позики, випуску державних казначейських зобов’язань, проведення лотерей, які не можуть бути змінені угодою сторін і є обов’язковими для суб’єктів, що вступили у ці відносини. Крім методу владних приписів, фінансово - правовому регулюванню властиві і інші методи: метод субординації, метод погодження, метод рекомендації. В даний час вони набувають все більшого застосування. це зумовлено ускладненням суспільних взаємозв’язків, зростанням рівня самостійності суб’єктів фінансових відносин. Наприклад в законодавстві України міститься перелік місцевих податків і зборів, з числа яких органи місцевого самоврядування мають право вводити платежі на своїй території. Отже фінансове право – це самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій. Фінансове право є системою правових норм, що регулюють фінансове господарство держави. Це суспільні відносини, що виникають у процесі збирання, розподілу і використання державою коштів, необхідних для реалізації її завдань у даний період розвитку. Фінансові відносини складаються між органами державної влади, органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями, міністерствами, Мінфіном і НБУ. Найважливішими рисами відносин предмета фінансового права є те, що вони складаються у сфері фінансової діяльності держави у процесі розподілу і перерозподілу національного доходу і об’єктом цих відносин завжди є гроші чи грошові зобов’язання, пов’язані з утворенням і використанням фондів грошових ресурсів. Фінансове право – це самостійна галузь права, але воно нерозривно пов’язане з іншими галузями права. Конституційне право регулює основи суспільного ладу і політики, державний устрій, правове положення громадян, систему і принципи організації діяльності державних органів, головні завдання і функції держави. Як і всі інші галузі права, фінансове право базується і розвивається на цих основах. Наприклад, фінансово-правові норми, що регулюють утворення фондів державних фінансових ресурсів, засновані на засадах рівноправності всіх форм власності в країні. Конституційне право містить і норми, що мають і пряме відношення до фінансового права. Це, зокрема, норми, що закріплюють основи організації фінансової діяльності держави. Наприклад ст.85 Конституції України встановлює виняткові повноваження ВРУ затверджувати державний бюджет, вносити до нього зміни, контролювати його виконання, приймати рішення стосовно звіту про його виконання. Відповідно до ст.92 Конституції України встановлюється Державний бюджет України і бюджетна система України(система оподаткування, податки, збори і т.ін.) Ці норми конкретизуються у фінансовому праві. Спираючись на них, норми фінансового права встановлюють деталізовані правила, що стосуються діяльності різних держ
|
– вони економічно самостійні і повністю незалежні від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов’язаних з їхньою оперативною власністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству України.
Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою (ст. 12 закону).
