Предмет і завдання курсу.

Історія сучасного світу, її місце в гуманітарному знанні.

Для з'ясування поняття політичної історії, її предмета, місця серед інших суспільно-політичних наук та значення в під­готовці сучасних фахівців, слід насамперед пригадати, що являє собою політична історія як наука взагалі. Ще в давнину склалось уявлення про історію як учителя життя, чиї уроки дають змогу набути мудрості, здатності орієнтува­тись у стрімкому потоці суспільних подій. Існує енциклопедичне визначення поняття історії як науки, що вивчає цілеспрямовану матеріальну діяльність людей, визначних осіб різних епох і часів. Іншими словами історію роблять люди. Діяльність людини є іс­торією суспільства, оскільки вона завжди має суспільний харак­тер, навіть якщо здійснюється людиною поза видимим спілку­ванням з іншими людьми. Отже, вивчати історію — це вивчати діяльність людей. Саме діяльність людей є об'єктом історичної науки. Сама діяльність того чи іншого народу (людини) має складну структуру, класифікувати яку можна за об'єктами діяльності, тобто за тим, на що вона спрямована, у якій сфері суспільного життя відбувається. Можна виділити такі основні сфери (об'єкти) діяльності, як духовна, наукова, економічна, правова, соціальна, політична, кожна з яких при всьому їх взаємозв'язку може слугу­вати предметом спеціального наукового вивчення. Сфери соціальної, політичної, правової, міжнародної і под. діяльності і є об'єктом вивчення політичної історії. Серед суспільних дисциплін — економічної теорії, політоло­гії, філософії — політична історія є самостійною дисципліною, з власним предметом вивчення і специфічним змістом. Вона має свій інструментарій дослідження, тобто методи, принципи дослі­дження, свої завдання, коло джерел. Будучи самостійною дисципліною, політична історія перебу­ває в тісному взаємозв'язку з іншими суспільними дисциплінами, доповнюючи їх і водночас збагачуючись новітніми досягненнями інших суспільних наук. У сукупності вони дають можливість від­творити цілісний процес суспільного і світового розвитку, роз­крити основу його єдності і багато подібності, його спрямованість і гуманістичний зміст. Для політичної історії, а саме такою вона склалась з часів Геродота і Плутарха, одним з корінних понять є поняття політики. Політика — це діяльність у сфері відносин між великими со­ціальними групами, насамперед класами, а також націями та на­родностями всередині держави і між державами на міжнародній арені. До сфери політики відносять участь у справах держави, ви­значення форм, завдань, змісту діяльності держави. Будь-яка проблема набуває політичного характеру, якщо вона стосується класових, соціальних, національних інтересів, державної влади. У політичному житті суспільства велику роль відіграють полі­тичні діячі, які очолюють державу і її органи, політичні партії і громадські організації, обрані (чи призначені) на державні посади згідно з існуючими в державі правовими нормами. Політичні дія­чі чи лідери партій можуть займати різні позиції — революційні,

консервативні або реакційні — і проводити відповідну політику. Незалежно від цього їх діяльність є суб'єктом політичної історії. Суб'єктами політичної історії є також класи і соціальні групи, нації, партії та суспільно-політичні рухи. У сукупності об'єкти і суб'єкти політичної історії становлять предмет її вивчення. У кожній науці предметом вивчення є пев­на система об'єктивних закономірностей. Політична історія як наука не є винятком. Предметом вивчення курсу є закономірності політичного жит­тя суспільства і його розвитку в межах XX ст. З огляду на викладене можна дати узагальнене визначення предмета політичної історії. Це — самостійна історична дисцип­ліна, яка вивчає закономірності розвитку політичного життя сус­пільства в конкретних формах і просторово-часових вимірах, ха­рактер, структуру і зміни в політичних системах, діяльність дер­жавних інститутів, політичних партій і громадських організацій, а також визначних політичних діячів. Важливою складовою пре­дмета політичної історії є вивчення властивих для того чи іншого суспільства на різних історичних етапах політичних ідей, погля­дів, настроїв, які істотно впливали на все політичне життя.

Історія людства знає немало форм фіксації історичної пам'яті, набутої людством протягом тисячоліть досвіду: релігійні міфи, народні перекази, найпростіші хроніки історичних подій, літопи­си тощо. Щоправда, їх недоліком є те, що відомості, які вони міс­тять, надзвичайно складно відтворювати і передавати від поко­ління до покоління. Окрім того, їх виконавці вносили багато свого, що з часом невпізнанно змінювало зміст історичної інфор­мації.

З розвитком людської цивілізації, з прогресом у галузі освіти, науки, культури змінюються і форми збереження історичної пам'яті, історичних знань і форми їх передання новим поколін­ням: збірки законів, міждержавні договори й угоди, державні ак­ти, тобто документальні джерела, а сьогодні ще й фото- і відеозаписи, комп'ютерна техніка тощо.

Вивчаючи історію, пізнаючи її, людина долучається до куль­тури свого народу, світової культури. Історія виконує чимало важ­ливих функцій. Насамперед знання історії розширює світогляд людини і межі її знань про суспільство, умови та шляхи його роз­витку, збагачує загальну освіченість і ерудицію. Не випадково один з найосвіченіших людей свого часу М. Г. Чернишевський, підкреслюючи значення історії, зазначив, що можна не знати ба­гатьох наук і бути освіченою людиною, але не можна бути осві­ченим, не знаючи історії.

Отже, з цього можна зробити висновок, що однією з важливих функцій історії, зокрема політичної, є пізнавальна, або інтелек­туально-розвиваюча.

Важливою функцією політичної історії є практично-полі­тична. Вивчення політичної історії дає змогу з'ясувати, які і чиї інтереси відображає політика тих чи інших партій, суспільних груп, громадських і політичних формувань і рухів, їх лідерів, і зі­ставити соціальні інтереси із загальнолюдськими, показати пріо­ритет загальнолюдських на конкретних прикладах суспільних явищ. Знання історії, а значить розуміння закономірності розвит­ку суспільства, допомагає виробити науково обґрунтований полі­тичний курс, уникнути суб'єктивних рішень, помилок минулого. Щоб визначити, куди і як іти суспільству у своєму розвиткові, потрібно знати, з якого стану воно вийшло і який пройшло істо­ричний шлях. Необхідно наголосити на практичному значенні вивчення по­літичної історії безпосередньо для підготовки фахівців у галузі економіки. Кожному відомий взаємозв'язок і взаємозалежність економіки й політики, економічної і політичної історії. Відомо, що саме з питаннями економічними нерозривно зв'язані найживотрепетніші питання історії та сучасності і корені цих питань лежать у суспільних відносинах виробництва.

3. Методологічні принципи, методи вивчення історії сучасного світу.

Кожна наука має свою особливість, вла­стиві їй методи дослідження і методологічні принципи підтвер­дження істини. Історична наука не є винятком. Правдиве, істин­не пізнання минулого, як підтверджує весь досвід розвитку історичної науки, можливе лише з правильних, дійсно наукових методологічних позицій. Що ж являє собою методологія істори­чної науки?

Методологія історичної науки — це теорія пізнання історич­ного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідниць­ких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. У такому вигляді методологія виступає як загальний метод істори­чної науки, усіх її напрямів, як інструмент пізнання.

Ще понад 2 тис. років тому виникли два основні підходи в іс­торичній думці, які існують і дотепер: ідеалістичне і матеріалі­стичне розуміння історії.

Представники ідеалістичної концепції в історії вважають, що дух і свідомість первинні і важливіші ніж матерія і природа. Тим самим вони стверджують, що людська душа і розум визна­чають темпи і характер історичного розвитку, а інші процеси, у тому числі і в економіці, вторинні, похідні від духу.

Отже, на їх думку, в основі історичного процесу лежить духов­не, моральне вдосконалення людей, а суспільство розвиває сама людина, оскільки здібності їй дані Богом.

Прихильники матеріалістичної концепції стверджують про­тилежне: оскільки матеріальне життя первинне відносно свідомо­сті людини, то саме економічні структури, процеси і явища в су­спільстві визначають весь духовний розвиток і інші відносини між людьми.

Ідеалістичний підхід характерніший для західної історичної науки, матеріалістичний — для вітчизняної.

Зазначимо, що сучасна історична наука заснована на діалектико-матеріалістичному методі, який розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, котрий визначається об'єк­тивними закономірностями і на який разом з тим діє суб'єктив­ний чинник (діяльність мас, класів, партій).

На які ж методологічні принципи спирається історична наука?

Перший принцип — це принцип об'єктивності, який вимагає спиратися на факти в їх істинному змісті, не перекручені, не піді­гнані під схему. Слід розглядати кожне явище в його багатогран­ності і суперечливості, у сукупності як позитивних, так і негати­вних сторін.

Другим важливим принципом є принцип історизму, що перед­бачає розгляд усіх історичних фактів, явищ і подій відповідно до конкретно-історичної обстановки, у їх взаємозв'язку і взаємообумовленості.

Згідно з принципом історизму події, історичні факти, конкре­тну особу потрібно оцінювати не з абстрактних часових позицій, а виходячи з конкретних історичних умов того часу, коли ці події чи факти мали місце, бачити, що нового вони принесли і як впли­нули на подальший розвиток подій.

Принцип історизму дає можливість «ужитися» в історію, від­чути «аромат» певної епохи, а також зрозуміти мотиви вчинків і оцінити самі вчинки історичних діячів, оцінити їх реальний вне­сок у державну політику й практику.

Принцип альтернативності визначає ступінь імовірності здійснення того чи іншого явища, події, процесу на основі об'єк­тивних реальностей і можливостей. Визнання історичної альтер­нативності дає змогу по-новому оцінити шлях кожної країни, по­бачити невикористані можливості процесу, винести уроки на майбутнє.

Глибина і науковість пізнання історичних явищ і процесів за­безпечується застосуванням і цілої низки часткових, конкретних методів дослідження. Серед них найефективнішими є: логічний, який реалізується через системний аналіз; порівняльно-історич­ний метод (метод історичних аналогій); ретроспективний, або метод історичного моделювання. В історичному дослідженні за­стосовуються і спеціальні методи: метод статистики, математичні методи аналізу процесів тощо. У вивченні політичної історії, особливо близької нам у часі, дедалі більшого значення набуває метод конкретних соціологічних досліджень, що дає змогу визначити стан мас, які здійснюють головний і безпосередній вплив на розвиток історичних процесів.

Указані як загальні, так і часткові методи дослідження спря­мовані на виявлення історичних закономірностей, осмислення законів історії.

 

 

4. Роль буржуазних революцій у соціально-політичних перетвореннях др. пол. XIX ст. країн Західної Європи. (+роль промислових революцій)

Як позитивне явище слід відзначити і той факт, що наші істо­рики почали використовувати, аналізувати праці західних науков­ців, істориків, політологів, економістів.

Було б методично правильно почати аналіз першого питання теми з визначення його хронологічних рамок. Період промисло­вої революції тривав з 50-х до середини 90-х років XIX ст. Саме на цих хронологічних рамках слід особливо наголосити, тому що деякі зарубіжні вчені невиправдано їх розширюють. Так, італій­ський дослідник К. Чіполла розуміє під промисловою революці­єю «всі соціальні, економічні і культурні процеси, що відбували­ся в Європі і частково в Росії з 1750 до 1900 рр.»

Про розвиток промислової революції свідчать темпи зростання світового промислового виробництва з 3,18 % у 1802—1812 рр. до 58,7 % у 1900 р. З 70-х років XIX ст. почалося масове виробницт­во сталі, яке стало одним з найважливіших показників промисло­вої потужності. Світова виплавка сталі за період з 1870 до 1900 р. зросла з 520 тис. т до 28,3 млн т. Це зростання в основному спо­стерігалося в країнах «молодого» капіталізму — Сполучених Штатах Америки, Німеччині та ін.

Таке швидке піднесення виробництва сталі стимулювало ін­терес європейських країн та СІЛА до регіонів, які мали великі природніг запаси сировини, необхідної для промислового розвитку країні У результаті цього, тільки протягом останньої третини XIX ст. понад 15 млн кв. км площі були приєднані до колоніаль­них володінь європейських країн.

У провідних країнах Європи й у СІЛА утвердилось панування великої машинної індустрії.

Наприкінці XIX ст. промисловий прогрес привів до виникнен­ня двох нових галузей: електротехнічної та хімічної які відкрили широкі можливості для трансформації промисловості та сільсь­кого господарства.

Разючі зміни відбувалися в галузі транспортуй Якщо в 1840 р. за­гальна довжина залізничної колії у світі не перевищувала 9 тис. км, то вже в 1870 р. залізничні шляхи простяглися на відстань 210 тис. км. Бурхливо розвивалась світова торгівля У цей час місто остаточно відокремилось від села, великі капіталістичні підприємства витіснили ремісничі майстерні, виникли великі фа­бричні міста.

Значні зміни відбулися в соціальній структурі суспільства цих країн. Промисловий робітничий клас став новим елементом соці­альної структури суспільства)* У Німеччині, наприклад, у середи­ні XIX ст. 70 % населення було зайнято в сільському господарстві, а вже через сорок років у 90-х роках XIX ст. його кількість скоротилася до 35 %. Швидкими темпами зростав промисловий робітничий клас.

Суть процесів, які відбувалися, полягала в тому, що створюва­вся і зміцнювався матеріальний базис нового буржуазного ладу. Буржуазна промисловість і торгівля становили його підвалини. Інтеграція індустріальної робочої сили в існуючий лад вела до зміни соціальної структури суспільства, появи нової буржуазної соціальної структури суспільства.

Для розуміння другого питання теми ґрунтовного аналізу по­требує положення про роль буржуазних революцій в Європі і СІЛА у XVIII—XIX ст. У Західній Європі епоха буржуазних ре­волюцій охоплює період приблизно з 1789 до 1871 р. Буржуазні революції, що сталися в цей період, відіграли вирішальну роль у між формаційних змінах, у переході до капіталізму.

Так, необхідно згадати оцінку Великої французької революції 1789 р. як головної події на шляху встановлення соціального па­нування буржуазії. Вона зумовила подальший розвиток по капіта­лістичному шляху не лише Франції. За її безпосереднього впливу сталися буржуазні революції в інших європейських країнах та в Латинській Америці.

Справу, розпочату Великою французькою революцією, про­довжили буржуазні революції 1848—1849 рр., які відбулися у
Франції, Німеччині, Австрії, Італії. Це були найбільші револю­ційні події XIX ст.. На наш погляд, при трактуванні другої хвилі буржуазних революцій доцільно звернути увагу на виявлення ді­алектичного зв'язку всесвітньо-історичного і локально-історичного процесів, що відбувалися. Загальним завданням буржуазних революцій того періоду було знищення феодально-абсолютистсь­ких порядків, які гальмували розвиток капіталізму. З цієї точки зору вони мали типовий характер, єдину мету — упровадження
буржуазних принципів у економічні і соціально-політичні відносини в країнах. Конкретний зміст соціально-економічних пере­творень визначався специфікою країни.

Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під час революції 1789—1794 рр., об'єктивним завдан­ням революції було повалення панування самої тільки фінансової аристократії і встановлення панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на першому плані стояли проблеми ліквідації полі­тичної роздробленості, досягнення державної єдності. В Італії вирішення таких самих завдань доповнювалось прагненням зві­льнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії революція мала покінчити з найреакційнішою монархією в Євро­пі і звільнити пригноблені народи від національного гніту. Слід підкреслити, що загалом у революціях того періоду значну роль відігравало національне питання.

Аналіз показує, що цикл буржуазних революцій в Європі за­кінчився в основному в 1848—1849 рр., хоча процес вирішення поставлених ними завдань тривав аж до 70-х років XIX ст. Пер­шим і головним наслідком буржуазних революцій, що охоплю­ють цілу історичну епоху, було те, що після їхньої перемоги в За­хідній Європі створилась система буржуазних держав, головним чином національних.

У сучасній соціально-політичній літературі відзначається, що радянська історична наука тривалий час була в полоні догматиз­му і часто однобічно висвітлювала історичні події. Це стосується й оцінювання результатів буржуазних революцій. За цілком справедливого висновку, що ці революції були механізмом зміни формацій, утверджувалась і не зовсім правильна теза про «пов­ну» перемогу буржуазних відносин Але «повної» перемоги, пов­ної заміни феодалізму капіталізмом тоді не відбулось. Якісний стрибок полягав у зміні співвідношення старого і нового форма­ційних укладів і в тому, що останній набував панівного станови­ща в соціально-економічних і політичних структурах. Це і є ха­рактерна ознака перехідного періоду не тільки від феодалізму до капіталізму, а й взагалі всіх без винятку перехідних епох.