Особливості та результати антифеодальних революцій в ряді країн Європи, Азії та Латинської Америки.

Хоча революційні події початку XX ст, розвивались під впли­вом об'єктивних внутрішніх чинників кожної країни, у них все ж простежуються загальні тенденції демократичних революцій. Сам факт, що в Росії народ сміливо піднявся проти могутнього царизму — оплоту європейської та азіатської реакції — стиму­лював небачене пробудження революційних сил в інших країнах.

У 1905 р. вперше в історії робітничий клас став гегемоном у народній революції, об'єднавши навколо себе всі трудові верстви населення, насамперед селянство. Це був наочний приклад для робітничого класу інших країн.

Поглиблення загальнонаціональної кризи в Росії було зумов­лене поразкою у війні з Японією. У пошуках виходу із загаль­нонаціональної кризи розкрився взаємозв'язок боротьби проти царизму з боротьбою проти війни і мілітаризму. Революційна бо­ротьба народів інших країн також поєднувалася з виступами тру­дящих проти світової війни, що насувалася.

Важливою обставиною було і те, що в ряді країн у процесі революційної боротьби ще до повалення старої влади виника­ли місцеві органи робітничо-селянського самоврядування типу рад. Так було, наприклад, під час революції в Ірані.

Водночас демократичні революції мали свої особливості, які залежали не тільки від рівня соціально-економічного розвитку, а й від гостроти класових суперечностей, позицій політичних партій та течій. У всіх капіталістичних країнах Європи й Америки поси­лювався масовий робітничий рух проти класового гноблення, за демократизацію політичного ладу, за загальне виробниче право. У багатьох країнах це відбилося в піднесенні страйкової боротьби. За 1905—1907 рр. у восьми країнах Західної Європи (Німеччині, ' Франції, Австро-Угорщині, Англії, Бельгії, Італії, Іспанії, Швеції) було проведено майже 22 тис. страйків, у яких взяли участь при­близно 4 млн трудящих. Ці показники перевищують майже удвічі кількість страйків та їхніх учасників за попередні три роки. Захід­ноєвропейський пролетаріат широко застосовував загальний полі­тичний страйк. У січні 1906 р. в Гамбурзі загальним політичним страйком було охоплено 100 тис. чол. Він поєднувався з вулични­ми демонстраціями. 10 жовтня 1905 р. був проведений масовий політичний страйк робітників Праги.

З весни 1905 р. в деяких країнах Західної Європи під керівни­цтвом робітничого класу розгорнулася демократична боротьба за загальне виборче право. У період найвищого піднесення російсь­кої революції, у жовтні—грудні 1905 р., трудящі Німеччини ви­ступили з програмою демократизації політичного ладу шляхом запровадження загального виборчого права на виборах у ландта-ги Прусії, Саксонії та інших земель Німеччини. Свою солідар­ність з російською революцією робітники Німеччини продемонс­трували проведенням масових зборів, мітингів, маніфестацій у першу річницю «Кривавої неділі». 1905 р. в Німеччині страйку­вало 508 тис. робітників, маже в чотири рази більше ніж у 1904 р. Страйковий рух охоплював також армію і флот. У липні 1905 р. «під час параду в порту Кіль матроси німецького крейсера «Фра-ценблот» заарештували офіцерів, викинули за борт замки від га­рмат і в присутності імператора підняли на кораблі революцій­ний прапор.

Надзвичайно гострий наступальний характер мала боротьба тру­дящих Австро-Угорщини за загальне виборче право. Боротьбу очо­лив робітничий клас, підтриманий селянством і сільськогосподар­ськими робітниками Чехії та Угорщини. Завдяки цим виступам в Австрії було запроваджене загальне виборче право. Але надалі, ко­ли страйкова хвиля пішла на спад, уряд відмовився від своїх обіця­нок, хоча перемога робітників і селянських мас була незаперечною. На осінь 1905 р. припадає і широкий розмах революційних виступів трудящих у західних українських землях, які в той час перебували під колоніальним гнітом австро-угорської монархії.

Революційні виступи робітників і селян на початку XX ст. бу­ли характерними і для інших європейських країн. Так, страйк ту­ринських текстильників в Італії весною 1906 р., коли поліція за­стосувала проти робітників зброю, охопив найбільші промислові центри країни і, власне, перетворився на загальний. У Румунії 1907 р. широкого розмаху набуло селянське повстання, але внас­лідок недостатньо революційного керівництва і відсутності сою­зу з робітниками перемогли реакційні сили. Більших успіхів було досягнуто в скандинавських країнах, де в результаті виступу тру­дящих було розірвано шведсько-норвезьку унію 1814—1905 рр. і Норвегія домоглася національного визволення. Ісландія, що пе­ребувала під пануванням Данії протягом багатьох століть, набула в її складі статусу автономії.

Помітний слід у розвитку буржуазно-демократичного руху на початку XX ст. залишила португальська революція 1910 р. Вона була викликана незадоволенням робітників, селян, військових панівною верхівкою в країні, яка намагалася зберегти монархічну форму правління. Антимонархічні настрої, а потім і виступи проти уряду найбільш виразно виявилися в армії та на флоті ще в 1902 та 1906 рр. Король Карлуш І, заляканий цими виступами, розпустив парламент і за допомогою закликаного до влади лідера партії «Відродження» Жуана Франка вдався до репресивних за­ходів. За наказом Жуана Франка війська розстріляли демонстра­цію на вулицях Лісабона. Такі дії уряду викликали гнівний про­тест республіканців.

1 лютого 1908 р. Карлуш і його син, спадкоємець престолу, були вбиті анархістом у королівському екіпажі. Новий король, яким став молодший син Карлуша І, Мануель II намагався зупинити нароста­ючу революційну хвилю дрібними поступками. Але це не допомог­ло. Організація офіцерів, на чолі якої став переконаний республіка­нець Машаду душ Сантуш, у ніч з 3 на 4 жовтня 1910 р. підняла повстання. Повстанців підтримали жителі Лісабона, моряки війсь­ково-морського флоту. Урядові війська капітулювали, король і його прибічники втекли з Лісабона. До влади прийшли республіканці. Португалію проголошено республікою.