Альтернативи суспільного розвитку Росії після Лютневої демократичної революції 1917р. в Росії.

Розглядаючи перше питання, студентам необхідно глибоко осмислити проблему вибору шляхів розвитку РосІЇ і з'ясувати, чи була в 1917 р. альтернатива Жовтневій революції.

Слід відзначити, що дискусії про можливі варіанти розвитку Росії в 1917 або 1921 рр. мають не лише наукове, а й велике пра­ктичне значення. Розроблення проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук найсприятливіших форм і методів суспі­льних перетворень у сучасних умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки щодо то­го, чи була в 1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважа­ють, що її не існувало і не могло існувати, тому що Жовтнева ре­волюція і перехід до соціалізму були історичною неминучістю, породженою всім суспільно-історичним розвитком Росії. Інші стверджують, що альтернативи не виникло через реальне спів­відношення суспільних сил — восени 1917 р. вирішальна перева­га була на боці більшовиків. Треті виходять з того, що тільки по­валення буржуазії і перехід до соціалізму відкривали вихід з глухого кута, в якому опинилася Росія 1917 р. внаслідок війни і розрухи, і давали змогу вирішити в інтересах більшості народу проблеми миру, землі, національного визволення.

Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стерео­типи про «залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають інші варіанти, крім революційного, то дві остан­ні залежать від різного розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне твердження про відсутність у 1917 р. альтернативи Жовтню не відповідає дійсності.

Студентам корисно знати і погляди закордонних істориків — немарксистів на проблему, що розглядається. Ці історики не тільки погоджуються з тим, що в 1917 р. була буржуазно-де­мократична альтернатива соціалістичній революції, а й уважають останню згубною для Росії. Деякі американські історики бачать в історії 1917 р. багато втрачених позитивних можливостей, як, скажімо, утворення однорідного соціалістичного уряду з більшо­виків, меншовиків та есерів.

На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була.

Відомо, що після поразки першої російської революції 1905— 1907 рр. між класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба навколо двох можливостей буржуазного роз­витку: або Росія шляхом реформ «зверху» перетвориться на кон­ституційну буржуазну монархію, або нова революція «знизу» по­валить царизм.

Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати розвиток країни першим шляхом і тим запобігти ре­волюційним потрясінням. Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.

Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися
хоч би частиною влади, заблокували можливість проведення будь-яких реформ. Тому лютневий вибух був історично не­минучим. А відтоді перед країною постала альтернатива: або
реформістські перетворення, які очищали б соціальні й еконо­мічні структури країни від залишків феодалізму і встановлю­
вали демократичний суспільний лад, або соціалістична рево­
люція, Отже, чому ж у 1917 р. Росія не пішла буржуазно-рефор­містським шляхом розвитку? Чому, не закінчивши буржуазної еволюції до зрілого капіталізму, не закріпивши демократичного ладу, вона різко повернула на новий, соціалістичний шлях?

Вибір шляху розвитку Росії після Лютневої революції 1917 р. значною мірою залежав від розстановки класових і політич­них сил.

Слід зазначити, що з такої важливої проблеми, як особливості перегрупування класових і політичних сил після Лютневої рево­люції, теж немає єдності думок. Частина істориків уважає, що боролися не три, а два політичні табори — пролетарський і бур­жуазний1.

Такий погляд суперечить історичній дійсності. Після Лютне­вої революції діяли три основні суспільні сили, три політичні та­бори: 1) буржуазія; 2) пролетаріат; 3)дрібна буржуазія, передусім селянство.

Ці сили та їхні політичні партії далеко неоднозначно оцінюва­ли підсумки Лютневої революції і по-різному уявляли собі перс­пективи розвитку Росії.

Головна партія буржуазії — кадети — з опозиційної партії, якою вона була до Лютневої революції, перетворилася на пар­тію влади. До складу Тимчасового уряду ввійшли Г. Е. Львов (прем'єр-міністр і міністр внутрішніх справ), П. М. Мілкжов (мі­ністр закордонних справ), О. В. Гучков (воєнний і морський мі­ністр) та ін. Ідеологи кадетів уважали, що попереду — тривалий період стабільного капіталістичного розвитку країни. Вони нама­галися покінчити з двовладдям, встановити повновладну буржуа­зну диктатуру, рішуче виступали за продовження війни. Як ми вже відзначали, уряд не збирався вирішувати демократичні за­вдання Лютневої революції.

Прийшовши до влади, буржуазія щодо соціальних реформ! зайняла цілком однозначну позицію: «Спочатку заспокоєння, а потім реформи». Тимчасовий уряд, названий так тому, що повинен був працю­вати тільки до скликання Установчих зборів, всіляко саботував їх проведення, побоюючись, що в умовах демократичної революції вони стануть занадто лівими. Деякі кадети вже влітку 1917 р. уважали, що Установчі збори як засіб визначення майбутніх форм російської державності є безперспективними. Після Лютневої революції змінилося і становище меншовиків.,, та есерів. їхні лідери з початку виникнення Петроградської ради перебували в її виконкомі, що до червня 1917 р. фактично очо­лював всю систему рад. У травні видатні діячі партій меншовиків (М. І. Скобелев. І. Г. Церетелі) та есерів (О. Ф. Керенський, В. М. Чернов) увійшли до складу Тимчасового уряду, тобто стали урядовими партіями. Відтоді ці дві партії були в Тимчасовому уряді аж до його повалення. Потрібно зазначити, що протягом усього періоду від лютого до жовтня ці партії посідали чільне місце в політичному житті країни, а з березня до серпня вони ко­ристувалися підтримкою значної частини трудящих.