Азійський Схід

 

Для світу ісламу розглядуваний період приблизно збігається з епохою Аббасидів (750 — 1258 рр.) Після вторгнення з Хорасану в Сирію Абу Аббаса Кривавого халіфи спираються вже не на арабські етнічні сили та племінні угруповання, а на надетнічну ісламську теократичну організацію, що використовувала апарат і традицію іранської держави. «Вітчизна ісламу» — мамлакат аль-іслам — стає типовим імперським утворенням. Різниця між арабськими і неарабськими мусульманами практично стає неістотною. Центр халіфату переміщається на схід, у Вавилонію, де персидські зодчі будують нову столицю — Багдад. Імперія ісламу відкрита передусім східним впливам. З Індії йдуть і сюжети казок «Тисяча і однієї ночі», і одяг, починаючи з тюрбана, і висока індійська математика, і музичний лад. Водночас іде «іранське вторгнення» в літературу, орієнтація на персидські державні форми, ісламізованих іранських чиновників та дихкан (землевласників), на курдські войовничі племена.

Іслам сформувався як теократична і тоталітарна ідеологія, де релігійна і державно-правова організації тотожні. Це призвело до парадоксальних наслідків: відсутність церкви як окремої ісламської інституції не дозволяла санкціонувати догматику і підтримувала простоту культу. Тому тривалий час у країнах ісламу поряд з безправ’ям, деспотизмом халіфів сусідить віротерпимість.

 

З початку X ст. халіфат розпадається на окремі історичні області. Але переставши існувати як цілісний політичний утвір, мамлакат аль-іслам стає дійсною культурнорелігійною цілісністю. Подорож по ній з кінця в кінець займала майже рік, але подорожній на своєму мулі або верблюді скрізь знаходив аналогічні закони і схожі звичаї, скрізь міг розрахуватися не тільки золотими динарами або срібними диргемами, а й векселями або чеками у місцевих банкірів і почував себе безпечніше, ніж мандрівник у Центральній Європі аж до XVIII століття. Саме в цей період з’являються вищі досягнення країн ісламу, пов’язані з іменами аль Фарабі, ібн Сіни (Авіценни), Ібн Рошда (Аверроеса), Фірдоусі, Омара Хайяма.

 

Сприйняття спадщини античної культури світом ісламу було строго цілеспрямованим та вибірковим. Викладання в ісламських «університетах» зосереджувалось навколо богослов’я та ісламського права, яке водночас було й кодексом звичаїв та моралі. Все, що виходило за межі інтересів улема (вчителя богослов’я) та факіха (вчителя права), відсівалося від культури ісламу. Але, оскільки в країнах ісламу були численні громади інаковіруючих — християн, іудеїв, прихильників індійських релігій, зороастрійців, — то існувала потреба і в філософії та логіці, і в порівняльному богослов’ї, що свідчило про нечувану для Середньовіччя толерантність. Така віротерпимість притаманна першим століттям епохи Аббасидів, і ідейні опоненти іноді навчали навіть в одній мечеті.

 

У міру розкладу верхівки суспільства посилюються опозиційні течії з їх прагненням повернутися до «засад віри» (традиціоналізм або фундаменталізм). Цьому сприяв стан безперервної війни, що її вів іслам проти християнського світу. Райони, прикордонні з Візантією, притягували фанатиків, невдах і авантюристів, /64/ шукачів здобичі й слави. У XI ст. в малу Азію вторглися кочовики-туркмени, очолювані родом Сельджуків. Створення султанату Сельджуків у межах ісламського світу різко змінило співвідношення сил на користь традиціоналістів і архаїчних суспільних форм. У світі ісламу почалася деградація культури, зростало всевладдя військово-політичної верхівки.

 

Легенда про вибір між християнством, ісламом та іудаїзмом, який нібито робив князь Володимир, відображає якісь привабливі контакти Русі з країнами ісламу. Проте пов’язання навіть з іудаїстською Хазарією були для Русі більш серйозними зв’язками зі Сходом, ніж торговельні зв’язки з мамлакат-альіслам. Реальними контактами Русі зі Сходом були насамперед стосунки з кочовим світом.

 

При всій небезпеці Великого Степу враження, що може створитися від постійних закликів до об’єднання проти Поля, які ми зустрічаємо в літописах, не зовсім відповідало б дійсності. Якщо вважати, що половці знаходилися в стані постійної війни з Руссю і становили загрозу її існуванню майже так само, як пізніше — монголи, то виникає безліч незрозумілих фактів. Адже три найбільші шляхи Київської землі проходили через степ, де панували половці: Залозний шлях вів з Києва на Дон, Соляний — вздовж Дніпра на річку Самару, Вовчі Води і далі на Перекоп і в Крим, нарешті, знаменитий Гречник — по Дніпру через пороги до Чорного моря. І всі ці шляхи діяли навіть у часи військових зіткнень, хоча половці брали з купців і подорожніх велике мито. Ще цікавіше, що на південному Подніпров’ї з самого початку слов’янської колонізації проживали якісь потомки уличів, до них підселялися алани, тюрки-болгари, постійно йшов потік нових поселенців з руської півночі. Все це якось не вкладається в картину постійної війни із Степом не на життя, а на смерть.

 

Очевидно, військова загроза з боку половців, як раніше — печенігів, була звичайною для сусідства кочовиків і землеробів. Кочовики час від часу своїми набігами спустошували землі сусідів, сусіди не залишалися в боргу, але військове молодецтво не вичерпує відносин аграрно-міської цивілізації з кочовим Полем. Кочовики, як правило, ведуть із сусідами постійну торгівлю, оскільки не забезпечують себе повністю хлібом та іншими товарами, особливо міського виробництва. До того ж серед усіх драматичних епізодів грабіжницьких нашесть половців на Руську землю чи не половина припадає на війни, де половці виступали союзниками князів — ініціаторів конфлікту. С. М. Соловйов підрахував, що чернігівські Ольговичі приводили половців 15 разів, а сам Володимир Мономах — 19!

 

Підсумовуючи, можна сказати, що визначення культурно-історичного місця Київської Русі як синтезу Сходу і Заходу було б неприпустимим спрощенням. Насамперед «схід» настільки різноманітний, — від степу до малоазійського деспотизму, — що хибно говорити про «Азію взагалі». Європейський світ, до якого після прийняття християнства включається культурне життя слов’ян, мав власний «захід» і власний «схід», які, кожен по-своєму, зберігали і розвивали старі культурні традиції. /65/