Мовний вимірЗ розвитком міст, особливо з поширенням християнства східного обряду на всій величезній і різноманітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала однотипна міська, в тому числі книжна, культура, діяли приблизно однакові юридичні норми, в ролі засобу високого культурного спілкування вживалася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов’янство Східної Європи жило в єдиному культурному просторі. Можливий найпростіший, здавалось би, вихід: проголосити східну Слов’янщину монолітною давньоруською зоною, «колискою трьох братніх народів і трьох братніх культур».
Справді, культура Київської Русі стала колискою трьох культур — української, російської, білоруської. Але це стосується тільки книжної культури. Більше того, книжна східнохристиянська культура церковнослов’янською мовою була спільною також для болгар, східних романців, сербів. Теза про те, що в рамках єдиної феодальної держави — Київської Русі — «сформувалася» єдина руська «феодальна» народність, щоб майже одразу, на жаль, розпастися під впливом феодальної роздрібненості, не витримує критики.
Водночас із певним внутрішнім опором сприймається беззастережне проголошення Київської Русі давньою Україною. Не кажучи вже про те, що сам термін «Україна» якщо і вживався в давньоруські часи, то лише в розумінні лісостепової «окраїни» держави. Сумнівним залишається сам факт відокремлення русинів Київського часу — предків українців — в окрему етнічну категорію у їх власній самосвідомості.
Насправді, терміни Русь, русин (зрідка русич), руський вживаються або в надто широкому значенні, що охоплює всю державу від Новгородської півночі до Приазовської Тьмутаракані, або ж у надто вузькому значенні, що стосується лише полянських земель (Київщина та Чернігівщина). Не згасають суперечки про походження самого терміна русь. Слово добре етимологізується на іранському ґрунті, але сучасники наполегливо виводять його з германських коренів, приписуючи цей етнонім давнім шведам («варягам»). Можливий, щоправда, компроміс: у міфологію скандинавів аси, як встановлено, потрапили з осетинсько-аланського світу, — чому б не могли так само потрапити і роси-русь? У будь-якому разі, літописці сприймають слово як чуже і ледве-ледве засвоєне в слов’янському світі. А іншого етноніма для південної території Східної Слов’янщини — нинішньої України — не існувало.
В сучасній етнології та соціальній філософії часто приймають за критерій існування нації (народності, етносу) наявність етнічної самосвідомості. Цей принцип не може бути застосований без огляду на різницю в історичних формах самосвідомості й самоусвідомлення. Що стосується етнокультурної ситуації в Київській Русі, то тут необхідно взяти до уваги теорію диглосії і двомовності, висунуту /66/ Ч. А. Ферґусоном і обґрунтовану на давньоруському матеріалі Б. А. Успенським.
Відрізняють двомовність, коли люди в побуті і культурному спілкуванні користуються двома рівноправними мовами, від диглосії, коли кожна з цих двох мов вживається тільки в певній ролі, у визначеній функції. В культурній ситуації Київської Русі мовою літератури, культу, права була спеціальна «висока», книжна мова, сформована на тій слов’янській основі (очевидно, салонікського діалекту, близького до староболгарської), яка була знайома великим просвітителям Кирилу і Мефодію. В побуті розмовляли «племінними», етнічними діалектами, які впливали на мовні стилі літературних пам’яток залежно від місця їх створення і соціально-культурної функції. Але сама ідея нормованості мови ніколи не пов’язувалася з етнічним діалектом. Нормована, культурна мова — це тільки мова книжна і сакральна. Розмовляти в побуті книжною мовою, перекладати з книжної на побутову тощо не можна — ці два типи мов живуть у різних площинах. Така ситуація існувала в Україні, за Успенським, десь до XVI ст., в Росії — на століття пізніше.
Йдеться, таким чином, не тільки про мовну, а й про культурну загалом самосвідомість. «Етнічна самосвідомість» за умов диглосії — це абсурд. Самосвідомість взагалі є культурне явище, вона належить не до побутового, а до «високого» рівня, не до рівня стихії, природи, а до рівня порядку і культури. Як етнічні говірки і діалекти належать до хаосу мовної стихії, так до побутової, неокультуреної поведінкової стихії належить етнічна («племінна») самосвідомість. Звичайно, кожен знав, що він древлянин чи полянин, нарешті, що він слов’янин взагалі, але як людина культури, як людина із самосвідомістю, він ототожнював себе з Руссю як державою, або з християнством як культурою.
Звідси не випливає, що етнокультурної спільноти, яка була базою для майбутньої української нації, в часи Київської Русі не існувало. Ніколи для людини не збігається самосвідомість і буття, ніколи не одне і те ж — бути кимось і думати про себе, хто ти є.
Дані археології свідчать, що на всьому перебігу історії часів Київської Русі зберігалися етнокультурні особливості літописних «племен»-етносів, які, крім полян, зберігали внутрішній племінний поділ. З іншого боку, впродовж усього домонгольського періоду залишається загальнослов’янська самосвідомість, що знаходить вияв зокрема у спільності імен на -мир та -слав, насамперед у князівському середовищі. А проте вже в період Русі чітко виявляється відмінність між різними культурними зонами, насамперед зонами півдня і півночі.
Ми не знаємо, якими діалектами розмовляли етноси Київської Русі. Проте загальний хід мовного розвитку на східнослов’янській території досить переконливо досліджений. Ще в 30-х роках М. С. Трубецькой показав, що давньоруський масив діалектів спершу розпадався на дві групи: північну і південну, які мали центрами відповідно Новгород і Київ. Особливістю південної групи, до якої входили також попередники майбутніх південновеликоруських говірок, була їх близькість до південнослов’янського мовного і культурного світу. Ця різниця в орієнтаціях /67/ ілюструється згадкою про обмін дарами між Київським князем Ізяславом та Смоленським князем Ростиславом: Ізяслав «да дари Ростиславу, что от Рускиі землі і от всіх царских земель»(тобто від Візантії), а Ростислав «да дари Ізяславу, что от верьхніх земль і от варяг» *. Звідси, з одного боку, їх консервативність, прив’язаність до слов’янських мовно-культурних традицій, з іншого боку — чутливість до тих змін, які йшли із слов’янського Півдня. Північ же, чинячи опір новаціям з півдня, була сприятлива до впливів з західнофінського світу та з летто-литовської Прибалтики. Так, південь дуже рано засвоїв «скіфське» (чи «українське») «м’яке» г, північ «пофінськи» не розрізняла ц і ч.
* Полное собрание русcких летописей (далі ПСРЛ). — Т. II: Ипатьевская летопись. — СПб., 1843. — С. 39. — В цитатах із літописів тут і надалі «ять» передається через «і», як воно на півдні і звучало, «єри» в кінці слів опускаються, крім поетичних текстів.
Три головні мовні явища проходять хвилями через всю слов’янську мовну стихію: (1) перетворення звука, що позначався на письмі літерою «ять», на «є» на півночі, «і» на півдні; (2) втрата музичної інтонації та довготи голосівок, заміна музичного інтонування наголосом; (3) «падіння єрів» («єрами» називаються літери «ъ» та «ь», що означали колись невиразні голосівки, близькі до «о» та «і»). Море східнослов’янських діалектів являло собою єдину мову в тому розумінні, що по ньому перебігали одні й ті ж мовні новації. Але вони перебігали в різний час, утворюючи різні комбінації, і тут північ і південь утворювали різні умови для реалізації мовних змін. Так, коли на півдні зникли «єри», то інтонації і різна довгота голосівок ще існували; на півночі ж усі ці новації ще не розпочались. Туди першою прийшла заміна інтонації та довготи наголосом, а вже потім почалось «падіння редукованих» — зникнення «єрів». Ця різниця в комбінаціях одних і тих же мовних змін приводила до того, що північні діалекти виявлялись несприятливими до одних новацій, південні — до інших.
А в період між серединою XII ст. та серединою XIII ст. відбуваються зміни, які заторкують уже тільки українську мовну область. Відбуваються мовні явища, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насамперед затвердіння м’яких приголосних, що після приголосної змінює є на є, і на и. Десь протягом XII ст. українська мова в найархаїчнішому її варіанті відокремлюється в особливу мовну сферу, за межі якої новації уже не розповсюджуються або розповсюджуються в іншому вигляді.
М.С. Трубецькой підкреслював, що «правеликоруської» мови взагалі не існувало: попередників великоруської мови слід відносити до двох різних мовних зон — північновеликоруської (з культурним ядром в Новгороді — Пскові) та північно-східного діалекту південноруської (з культурним ядром у регіоні Москви).
Отже, можемо виділити за мовними критеріями не три, а чотири зони: (1) «україно-руський» південь з культурно-політичним центром в Києві, (2) «північновеликоруську» зону з центром в Новгороді, проміжні зони — (3) майбутню Бєларусь і (4) майбутню Московську зону.
|
