Князівський світ

 

Слово «князь» утвердилося в побуті досить пізно — воно має готське походження і в цій літературній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського князя називали каганом. Каган, хаган, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов’ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме були у давніх слов’ян його функції. Князь-каган називається в літописах «самодержцем», що є калькою з грецького «автократор», тобто правитель, від іншої влади не залежний.

 

Князі були багатими. їх виділяв і багатий одяг — плащ-корзно, застібнутий на плечі дорогою фібулою, особлива кругла обшита хутром /78/ шапка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ставилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. У літопису під 1146 р. побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його господарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай приблизно із 150 десятин землі. Але чи був це урожай із власних земель князя, чи сюди були завезені данини з селян підвладних князю земель? У цьому випадку відповіді немає. А загалом можна сказати, що до XII ст. головним джерелом князівських прибутків були не власні землі, а побори-данини. Князі не мали постійного місця проживання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший родич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою.

 

Німецькі гості, яким один князь показав свої скарби, були вражені не стільки цим незмірним як на західний масштаб багатством, скільки тим, що воно лежить у скрині без ужитку. Ще більше були б вони вражені, якби вислухали поради, які дає князю автор «Моління Даниїла Заточника» вже в XIII ст.: роздавати злато-срібло дружині, бо не золотом добувається дружина, а дружина добуває золото. Таку свідомості, щоправда, консервативній, руської людини Київських часів міцно тримається уявлення про престижний характер багатства. Справді, на перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто престижний характер: чим багатшим був князь, тим більше було у нього «слави», чим щедріше він ділився багатствами, тим більше було у підвладних честі і сили.

 

Однією з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський пир. Зважаючи на архаїчний зміст цього слова, будемо вживати його, не перекладаючи українською мовою як «учта», чи «бенкет». Пир, як скандинавська вейцла, — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годувати» його даниною. Об’їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов’язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними харизмою. Першим князем Русі, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотижневі пири в гридниці, був Ярослав Мудрий. Саме тому, що він починає замість «годування» народу на пирах «годувати» церкву як надійного гаранта свого військового щастя.

 

Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військовий трофей, передусім «полон» і данина. Перший князівський привілей — перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне князя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господарство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Пізніше князь уже мав свої борті, а розведення бобрів стало князівською монополією. На цих господарствах посаджені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і опинялось під князівським захистом. На базі поселень «служебних людей» виникли численні і посьогодні «Бортничі», «Бобровиці», /79/ «Бобрики», «Бобровники» тощо. Таким чином, князь мав у власності основні предмети експорту — рабів, хутра, мед і віск.

 

Князь не був господарем чи власником земель, що входили до його князівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини». Пізніше маємо згадки саме про власність князя, його землю, де розташовувалася його «жизнь». У XII ст. князь просить старшого князя не відправляти його в далекі краї на князівство, бо тут «вся жизнь його». Як свідчить напис на стіні Софійського собору в Києві, княгиня Київська купила в місті «землю Бояню». Отже, в приватному порядку князі успадковували або купували землю, де згодом на приватних засадах вели своє власне господарство, що ним керували управителі-тіуни.

 

Хто працював на князівських ланах? Раби-холопи, закупи і рядовичі, напівзалежні смерди, вільні селяни, приневолені до цього якимись повинностями? Даних про це не маємо, можемо лише говорити про формування князівських помість десь із XII сторіччя.

 

На структуру князівської дружини справили певний вплив і скандинавські, і іранські (осетинські), і греко-болгарські зразки. На перших порах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частину дружини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Стокгольму та острова Ґотланд. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінґом (як і сам похід). Вікінґ міг бути організований за рішенням зборів (тінґу) області чи всієї Швеції, тоді його очолював хтось із родини конунґа (князя, короля). Найчастіше вікінґ затівався групою молодиків на свій страх і ризик, тоді ним керував найбільш щасний «морський конунґ». Іншим способом заробити славу і здобич була служба найманцем — верінґом або в Русі, або у Візантії. Шведське «верінґ» трансформувалося в слов’янське «варяг». Рядовою фігурою у вікінґів та верінґів був ґірд (ґрід) — молодий чоловік, який з різних причин не набув володіння спадщиною і заробляв собі майбутнє зброєю. Звідси гридь (гридниця — зала, де збиралась і бенкетувала гридь, дім, де жила гридь).

 

Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це найімовірніше болгарського походження: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг боїл (множина боїляр, боляр) відповідав /80/ візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого. В післякиївські часи в українській традиції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської традиції, де за вищим колом князівського оточення закріпилось саме «боярин». Можливо, як і західноєвропейські milites, бояри могли бути як вільними, так і невільниками князя.

 

Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася в тому, що вільний міг завжди перервати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дружинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літописи мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зобов’язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною. Вираз «бути хазяїном власного слова» в ті часи розумівся буквально.

 

У XII — XIII ст. дедалі частіше князь поступається частиною своїх прав на управління підвладною територією своїм представникам, у тому числі боярам.

 

«Співати славу», або «хвалити» означало не простий мовно-поетичний акт, а сакральну передачу-послання співцем правителю слави, чи хвали — благодатної харизми. На заході існувала формула, що чітко розмежовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала: сеньйору належала слава, васалові — честь. При цьому честь — це і духовна субстанція, і прозаїчна військова здобич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі свого сюзерена. В руському матеріалі ця формула простежується лише як тенденція, нерідко славу беруть собі і піддані. Це може означати неусталеність на слов’янському сході тих чітких відносин «сеньйор — васал», які панували на заході. /81/