Реформація і КонтрреформаціяМартін Лютер проголосив свої 95 тез 31 жовтня 1517 року. 1534 р. Ігнасіо Лойола організував новий орден, що згодом одержав назву орден єзуїтів. 1545 р. розпочався Трідентський собор, що з перервами продовжувався до 1563 р. і заклав основи католицької контрреформації. 1557 р. започатковано список заборонених книг, який Ватикан з того часу вів і поновлював безперервно. Ніч на 24 серпня 1572 р. — це знаменита Варфоломіївська ніч. XVI — XVII ст. для Європи — століття катастроф, нещасть та релігійних війн.
Склалось певне уявлення про період релігійного вільнодумства, виразом якого нібито і була Реформація як визвольна раціоналістична критика католицизму. Проте безсторонні дослідження показують, що кінець XV ст. був для Європи часом величезного релігійного піднесення, справжньою «епідемією побожності», супроводжуваною масовими переслідуваннями євреїв, відьомськими процесами, безконечними релігійними процесіями і роздмухуванням релігійного фанатизму. Серед книг, які друкуються в Європі, більше двох третин присвячено релігійним сюжетам, причому переважає література, що тлумачить зовнішній бік релігії. Єдиний письменник XV ст., якого можна назвати великим релігійним мислителем, — Миколай Кузанський, — залишився одинаком у богословській літературі, не справивши на неї серйозного впливу.
Критичне ставлення до вад католицької церкви не породжує в країнах середземноморської культури прагнень до релігійного оновлення. Натомість на північ від Альп, у германських землях історії з продажем індульгенцій, моральною нечистоплотністю кліриків, прагненнями церкви стати вище за державу викликають страшенне роздратування і стають причиною глибоких розколів у суспільстві та його дестабілізації.
В якому напрямі розгортається критика католицизму Лютером, Буцером, Цвінглі, Кальвіном, Соціні та іншими, менш впливовими засновниками нових релігій чи релігійних течій? Не кажучи про політичну критику церкви, про викривання морального занепаду кліру, відірваності церкви від потреб віруючих, зосередженості її на зовнішньому, ритуальному боці культу, загальний напрямо реформ прямував до відновлення «справжньої», забутої природи християнства. Засобом для /127/ цього мало бути рішуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової відправи та переведення її на «просту мову» (ліквідація не тільки диглосії, а й сакрально-позасакральної культурної двомовності). Лютер при цьому залишав два таїнства — хрещення і причастя, а Кальвін був більш радикальним: для нього причастя залишилося не більш, ніж спогадом про смерть Ісуса Христа. Відповідно лютеранство залишило середній рівень кліру — проповідників-пресвітерів, натомість кальвінізм вимагав виборності священика громадою і права громади відкликати негідного проповідника.
Протестанти визнавали лише Святе Письмо — Біблію, при цьому насамперед Старий Заповіт, і служба у них зводилася до співу псалмів та читання і коментування біблійного тексту. Протестантизм заперечує за церквою роль посередника між особистістю і Богом, наполягаючи на безпосередньому звертанні віруючого до Бога. Відсутність церковної організації як посередника між віруючими і Богом свідчить про плебейськи-демократичну фундаменталістську орієнтацію протестантизму. Поява перших форм релігійного критицизму була тільки передвісником розгортання все більш ліворадикальної критики, аж до появи містичних напрямів, у яких довіру викликають передусім екстатичні явища (квакери в Англії), і до радикального соціального критицизму комуністичного напряму (Мюнцер у Німеччині, «польські брати» в Польщі). Оспівані марксистською літературою криваві селянські революції цього періоду залишили жахливі спогади і були придушені з ще більшою жорстокістю.
Можливий був і інший спосіб визволення від диктатури католицизму, і він був реалізований якраз у одній із найбільш буржуазних країн — Англії. А саме: Англія в добу Єлизавети проголосила главою своєї церкви короля, але догматику та обряд залишила майже без змін. Тим самим політична боротьба переносилася на політичний же ґрунт. Щоправда, в часи англійської революції політичні партії конституювались саме як релігійні секти — індепенденти, левеллери, квакери, пуритани (кальвіністи) тощо. Проте революція залишилась епізодом. Більш пов’язана з середземноморською культурою Франція врешті не прийняла ніяких форм протестантизму, але фактично підпорядкувала церкву державним інтересам, не зупиняючись перед підтримкою протестантів та ісламу.
Перемога протестантизму була небезпечною з точки зору перспектив культури тим, що ламала вже усталені межі між вірою і наукою, вірою і мистецтвом, вірою і мораллю, і це могло призвести до втручання невігласів із мирян у справи, в яких вони були некомпетентні. Так, власне, і сталося на перших порах. Прикладом протестантського фундаменталізму є факт спалення Кальвіном видатного вченого Сервета на повільному вогні. Але прогресивним виявилося втручання світської моралі в релігійні справи — воно закріпило в західноєвропейському суспільстві дух буржуазної працьовитості й економності.
Орієнтація на просту відправу і народну мову й поезію не скоро дала високі культурні наслідки. /128/
Реальних і швидких результатів протестантські течії досягли в шкільництві. Протестантські школи, в тому числі високого типу, залежали, щоправда, від покровителя, і тому вони не одразу стали тривалими. Сильним їх боком була орієнтація на здоровий глузд, спроби вийти за межі застарілої схоластичної системи, яка поступово заводила у безвихідь кращі європейські університети. Адже університетська освіта була орієнтована на теологію, особливо після того, як керівництво нею опинилось у домініканців та францисканців.
У Польщі кількість протестантів була досить великою, переважали тут послідовники італійця Соціні, що переїхав до Польщі. Соцініани були досить радикальними протестантами, заперечували божественну природу Христа, що зближувало їх з аріанською єрессю початку н. є. і дало підставу називати їх аріанами, що дуже неточно. В Україні протестантизм виступав найбільше в соцініанській формі.
Успіхи реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі — масовим. Так, в Австрії в деяких провінціях частка лютеран наприкінці XVI ст. досягала 90 відсотків загалу віруючих. У наступному столітті католики вже становили 70 — 80 відсотків населення.
Чим викликаний успіх контрнаступу католицизму в Центральній і Східній Європі? Певною мірою і зовнішньополітичними, воєнними обставинами.
Саме католицька церква була організатором численних спроб створити єдиний фронт європейських держав проти загрози турецького завоювання. З воєнно-дипломатичної точки зору, віссю європейської історії в XV — XVII ст. був саме конфлікт християнство — іслам, але не дуже очевидний, оскільки Європу в ці часи роздирали війни між католиками і протестантами. З падінням Константинополя (1453 р.), коли султан Мехмед II заприсягся, що годуватиме вівсом свого коня на престолі святого Петра в Римі, до перемоги над турецьким військом під Віднем 1684 р. — два з половиною століття майже безперервних війн, у яких вирішувалася доля європейської цивілізації.
Чималою мірою успіхи контрнаступу католицизму були і наслідком боротьби церкви проти морального розкладу в лавах католицького кліру, за повернення до «чистого християнства», посилення ідеологічного впливу католицької церкви внаслідок широкого використання засобів культури.
Аж до XVIII ст. в Європі головним джерелом художнього формотворення залишалося релігійне життя і, конкретно, християнська культова відправа. В критичний період релігійних війн католицький світ вирішував, чи повернути йому назад, до безпосередньої єдності художнього відчуття і релігійного почуття в слові проповіді і співу, чи використати для посилення релігійного почуття увесь той світський театр, ту розкіш словесної, звукової і пластичної символіки, яка набула вже суто художнього значення. Контрреформація означала перемогу другої позиції.
У другій половині XVI ст. з’являються нові явища в архітектурі і музиці, що одержали — спочатку у Франції — назву «бароко». В архітектурі це були пишність і театральність побудов, де прикраси нерідко закривали конструкцію цілого, буйні, /129/ нестримні, суто театральні композиції викликали відчуття піднесення і схвильованості, де доводилося поєднувати в цілісний «великий порядок» окремі елементи. Так, пілястри, що почали особливо широко використовуватися, членували площини фронтону, який сприймався як складне ціле. В музиці передвісником бароко було захоплення монодією (на протилежність поліфонії) у Флорентійському гуртку кінця XVI ст., душею якого був Віченцо Галілей, батько великого вченого. Флорентійці прагнули, ґрунтуючись на засадах естетики Платона, до особливої виразності слова. Звідси — витоки італійської опери, народженої геніальним Клаудіо Монтеверді. В церковному співі з опертям на слово використовується як техніка багатоголосся, розвинута Палестріною, так і поліфонія на основі франко-фламандської школи. Спільне у різних мистецьких форм бароко — єдність несполучних, здавалося б, елементів, що досягається охопленням їх з висоти, так би мовити, пташиного лету. Неначе вищою мудрістю, охоплює і поєднує барочну конструкцію задум митця, досягаючи цим ефекту напруженої театральності.
В справі освіти особливу енергію проявив новостворений орден єзуїтів, що став найбільш активним провідником ідей контрреформації. Єзуїти не тільки переслідували єретиків — вони налагодили найкращу за того часу систему шкільної і вищої освіти, створюючи школи під керівництвом монастирів із строгою дисципліною, проте не нав’язуючи там відкрито своїх релігійних принципів (до єзуїтських шкіл приймалися і представники інших християнських конфесій, але в середні і вищі школи — обов’язково шляхетного походження).
Протестантський світ вибирав між наївною плебейською простотою культу і багатством культурних форм, вироблених у полі католицької культури, і вибрав останнє. Витворений для піднесення на вищий щабель світовідчуття позакультовий художній простір, простір світського мистецтва, використовувався для посилення позицій віри.
|
