Україна-Русь: устрій і традиція

 

Після військової катастрофи руські князівства перетворюються на васальні держави Золотої Орди. Ярлик на велике княжіння одержують у Сараї від ординського хана князі північно-східної Русі; з XIV ст. великим князем «всея Руси» титулує себе московський князь. Україна звільнилася від влади Орди в кінці XIV ст., коли була завойована Литвою. Москва від васальної залежності від Орди звільняється повністю лише після «стояння на Угрі» 1480 р., за Івана III.

 

Після воєнної катастрофи Київська земля одразу опинилась на глибокій периферії політичного і культурного життя. Золотоординські хани не випадково ніколи не давали ярлик у Київ. Ще більше ніж століття політичним і культурним центром тяжіння було Галицько-Волинське князівство, яке навіть переживало /135/ розквіт міської культури. Проте і воно поступово занепадає і втрачає незалежність, а в 1387 р. «Червона Русь» включається до коронних земель Польщі. Закарпаттям володіють угорці.

 

З 1503 по 1618 р. до Росії входила Чернігово-Сіверська земля по Десні. Центр східної України-Русі, Чернігів, із запустіння почав виходити в другій половині XVII сторіччя.

 

За інерцією Київ продовжував вважатися «матір’ю міст руських». Проте фактично це не було підкріплено реальною вагою міста. Зникла саме та рівновага систем «градів і пригородів» — великих і малих князів — митрополії, єпископій і монастирів, яка забезпечувала можливості інтенсивного культурного зростання. Почалась аграризація міст, зниження освітнього і морального рівня священнослужителів, замикання аристократії на інтересах своїх сільських помість та її здичавіння.

 

В цей період найбільш дошкульною була постійна загроза хижацьких нападів татар. У той час, коли деспотична влада Золотої Орди над Північно-Східною Руссю дедалі слабішала, втрати України від молодецьких наїздів безконтрольних кочівницьких загонів ставали просто катастрофічними. Території лісостепової України і навіть поліську глибину татари проходили майже без опору інколи аж до Польщі.

 

Втрата державності, розвал україно-руських земель на слабо пов’язані територіальні комплекси, підпорядкування їх різним державам — такі ознаки багатовікового сумного періоду української культурно-політичної історії.

 

Проте неможливо було б зрозуміти, як Україна зібрала сили для культурно-політичного піднесення XVI — XVII ст., якби ми не взяли до уваги характер владних і економічних відносин тієї пори.

 

Держава феодального типу мала надзвичайно слабку централізацію, адже феодальне військо формується місцевими володарями і не може розв’язувати великих стратегічних завдань, натомість місцеві проблеми воно розв’язує краще. Зміна політичних залежностей мало /136/ позначається на цій системі; сюзерени змінюються, а князі зі своєю кіннотою та панцерними слугами залишаються; замки будуються і ремонтуються, як і раніше; служать на баштах і воротях правнуки тих самих міщан, які служили в київські часи. Історія замикається в просторі навколо невеличких міст і князівських замків.

 

Шлюб литовського Великого князя Яґайла з. дванадцятирічною польською королевою Ядвіґою — Кревська унія 1385 р. — не перетворили Польщу і Литву на одну державу: тільки особиста унія монархів об’єднувала обидва утворення з їх різними політичними, юридичними, соціальними та релігійними умовами існування. Після Люблінської унії 1569 р., коли було створено польсько-литовську конфедерацію, українські землі увійшли до складу Польщі, але зберегли ті правові підстави свого життя, які було закладено в час перебування їх у складі Литви.

 

Влада Великого князя Литовського встановлювалася почасти внаслідок завоювань, почасти шляхом укладання угод з місцевою руською знаттю, часто через шлюбні союзи. В усіх випадках передача влади здійснювалась за принципом «старовини не рухаємо», тобто на підставі збереження відносин, що склалися в прадавні часи. Перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів нерідко полягав у простому вкоріненні литовського куніґайштіса в князівську родину, відтак не тільки діти, а й сам зять ставали за культурно-побутовими рисами справжніми русинами. Литовська адміністрація користувалась «руською мовою», аристократія формально була католицькою, а по суті — напівязичницькою, і на землях Русі литовські князівські роди швидко стали частиною русинського правлячого класу.

 

Адміністративну систему Литва будувала за польським зразком, а реальні владні відносини на Русі мусили пристосовуватись до тієї «ста- ’ ровини», яку литовці обіцяли «не рухати». За актами про дарування, купівлю, позичання тощо, за словами про владу над людьми стоять реалії, які не так просто відновити. Коли, наприклад, король Влодислав (польське ім’я великого князя Яґайла) дарує братові Скирґайлу місто Мінськ «весь і со всіми людми і с землею і с всякою пошлиною і с доходом і князи служебниє тим усім володіти», то це може сприйматися як дарунок людей в буквальному розумінні; але коли якась пані /137/ Хонка Васкова продає протодияконові Іванові Губці монастир, церкву святої Богородиці «ізо всім об’їздом, і со всіми границами, і землею, і сіножатьми, і з гаїми, і з дубровами, і з бортьми, і з болоти, і с ріками, і со млином, і сичем, і с колодязем, і с ловищи, і со всіми ужитки, яко із віка вічного слушало к тому монастиреві» * — у цьому випадку, щоб зрозуміти текст, потрібно знати, що ж означало «моє» і «чуже» в побутовій і юридичній свідомості тих часів.

 

* Грамоти XIV ст. — К., 1974. — С. 75, 56.

 

Якраз продаж церкви чи монастиря дозволяє зрозуміти характер відносин власності в українському суспільстві тих часів. Звичайно, не можна тлумачити цей акт буквально як купівлю у власність. Як князь Яґайло, так і пані Хонка мали над певною територією, зокрема над тією, де був монастир, владу. На цій території, згідно з руським звичаєм, існувала і приватна власність. М. С. Грушевський наводить факти купівлі-продажу землі, здійснювані селянами, в тому числі у Галичині. Але владний, адміністративний контроль над територією давав князям і панам такі матеріальні вигоди, що його поступка відверто оформляється як купівля. За місце архімандрита монастиря велася не тільки боротьба шляхом інтриг у князівському дворі, а й звичайні війни з сотнями вбитих і поранених. Часто церковні посади (особливо католицькі на українських теренах) давались арцибіскупом чи князем суто формально, без будь-якої надії їх посісти. Господар території міг просто захопити монастир і вигнати ченців, окрім того, він так само безконтрольно розпоряджався маєтностями селян. У випадку, коли церква або монастир довго стояли без ієреїв, господар території міг призначити намісника із світських людей, який робив у церковних маєтностях все, що бажав. Право та інституції власності існували, але ще сильнішою була реальна адміністративна влада.

 

Даруючи землю своїм княжатам, литовський Господар (великий князь), згідно з давніми литовськими уявленнями, дарував і владу над підлеглими. Оскільки ж Литва приймала європейську соціально-політичну систему й оскільки вона мусила рахуватися із «старовиною», такі роздачі влади відповідали і руським, і західним нормам: або у вислугу до ласки (тимчасовий бенефіцій), або в доживотну вислугу (пожиттєвий бенефіцій), або у вислужену отчину (феод або аллод). Роздавалися і державні посади. В кінці XIV ст. Господар почав перетасовувати призначення, щоб усунути систему удільних князів і замінити її воєводською адміністрацією. Нащадки князівських фамілій, які були переміщені в період ліквідації удільних князівств, називались княжатами-повітниками. З часом їх земельні володіння перейшли в отчину. /138/

 

В Україні відбувається розшарування між військовою челяддю і «шевальє», рицарською верхівкою. Боярин відрізнявся від бояра: на Україні «боярин» — це «людина, що належить бояру». Слуги панцерні — «боярини» становили на Київщині майже третину сільського населення, вони були під особливим захистом закону, але залишались челяддю. Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта» (термін прийшов з Чехії через Польщу і Галичину від німецького das Geschlecht — рід, покоління). В литовсько-руському середовищі слово «пан» означало спочатку членів великокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступали у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному ополченні; пізніше воно поширилось на всю шляхту і служило формою звертання.

 

Адміністративна система Великого князівства Литовського була побудована так, як у Польщі. Воєвода призначався тільки за згодою місцевої шляхти, а то й тільки з місцевого середовища. Помічником воєводи і комендантом воєводського замку був каштелян, який правив також центральним повітом воєводства. В центральному апараті роль міністрів відігравали канцлер (хазяїн великої печатки), підканцлер (хазяїн малої печатки), підскарбій (міністр фінансів), гетьман коронний (командувач військами) та польний (його заступник та виконуючий обов’язки), підкоморій (відповідав за порядок та убранства в палаці, а пізніше розбирав конфлікти між шляхтою), маршалок земський (відповідав за етикет при дворі та роботу Ради панства і сейму), маршалок дворний (начальник служби із шляхти при дворі). Всі ці посади пізніше могли бути і просто почесними званнями, оскільки в Польщі дворянські титули не надавались. У провінції в повітах правили старости, які мали право годуватись з державних маєтків.

 

У Польщі, шляхетській республіці, всевладдя шляхти було набагато більшим, ніж у Литві, де великий князь зберігав архаїчну владу і систему бенефіціїв. Тому на шляху до конфедерації двох держав литовська і україно-білоруська шляхта і магнатерія добивалися законодавчих гарантій статусу пануючого класу.

 

Кінець XVI ст. був для польської шляхти часом повного торжества її /139/ особливої ідеології. На елекційному сеймі 1575 р. поміркований і розумний польський магнат Ян Замойський проголосив промову, в якій прозвучав справжній панегірик шляхті, і обґрунтував її незвичайне покликання. Замойський говорив про три головні засади існування шляхти, характерні для Польщі: шляхта сама обирає собі короля, сама творить собі закони і має повну владу над своїми селянами. Шляхтич користувався правом суду над своїми підлеглими, але сам, слугуючи вищому панові, піддягав тільки юрисдикції спеціальних станових судів; шляхтич не міг бути покараний без суду і слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати і бути обраним, яке мала шляхта, було в ту епоху взірцем політичних свобод.

 

Вільність, рівність, незалежність — ці шляхтицькі гасла сприймались як вроджені чесноти шляхтича. Українсько-польський письменник Станіслав Оріховський писав: «Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володареві, нічого, окрім титулу на позові, двох грошей з лану і посполитої війни. Четвертого ж над поляком немає нічого, що б псувало йому настрій у Королівстві» *. Зауважимо, що слово «поляк» було синонімом слова «шляхтич». Той факт, що українець по матері Оріховський, не чужий почуттю русинської приналежності, називає себе поляком, свідчить про політичне, громадянське значення цього слова.

 

Польський етнограф Ян Бистронь характеризує шляхту тих часів: «Шляхетська гордість була гідна, певна себе, не рахувалася ні з ким і ні з чим. Шляхта була сіллю землі, була верствою, створеною для вживання інших і наказування. Народ шляхетський ототожнювався з народом польським; інші стани є чимось додатковим, чимось потрібним радше технічно, позбавленим власної рації існування. Шляхетськість не була конвенціональним поняттям; її вважали суттєвою, природженою рисою, сукупністю властивостей, які може мати одна лише шляхта. Повсюдно утримувалося переконання, яке мало дуже значний вплив на утвердження станових різниць, що шляхта походить з інших витоків, ніж селяни і міщани» **. Звідси — нестримна погорда шляхтича до «хлопа», звідси й не тільки погорда до міщанина, а й прагнення утискувати місто, навіть нищити його. Замойський говорив у згаданій промові про Європу: «Квітнуть там села і міста, бо міський стан має великі права. Але оскільки ця краса приходить з кривдою шляхетської вільності, волів би я її краще не мати, ніж мати за таку ціну.

 

* Цит. за: Яковенко Н. М. Українська шляхта. — С. 60.

 

** Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI — XVIII. — Warszawa, 1976. — T. 1. — S. 145.

 

Не за рукодільними виробами, не за мурами і обширними будівлями, чого нам і так не бракує, судять про /140/ щастя людей, а за їх свободою.чеснотами і добрими звичаями» *.

 

** Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI — XVIII. — Warszawa, 1976. — T. 1. — S. 193.

 

Шляхтич-хазяїн володів і селянами, і землею, на якій вони жили. Селяни, у свою чергу, могли належати до його челяді, тобто невільників, рабів або до осадних, або до тяглих, прикріплених до землі і зобов’язаних виконувати повинності землевласникові. Осадні мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважались такими, що засиділися, і ставали тяглими. Міг покинути пана і піти також і тяглий, але попередивши його і лишивши все майно. На правах займанщини на необроблюваних землях міг осісти кожен. У селі платили подимне селяни, мельники, корчмарі, в Польщі, на коронних землях — православні священики; не платили шляхта поміст (власники землі) і безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, челядь, католицьке духівництво в Польщі, а також сільські євреї (вони вважалися власністю короля, а пізніше — того, на чиїй землі жили).

 

У Литві 1557 р. була для державних маєтків прийнята так звана Устава на волоки, що служила зразком упорядкування землекористуванням. Згідно з «Уставою», землі шляхти і бояр виділялися із загального масиву окремо, якщо вони знаходились посеред власницьких земель; селяни ж наділялися так званими волоками — наділами по ЗО моргів, тобто десь гектарів по двадцять, на одну — дві — три сім’ї. До обов’язків тяглих селян входив обробіток панської землі — сім селянських волок на одну панську. Це бувало тоді, коли панувала фільваркова система, тобто шляхтич свою землю не здавав в оренду, не осаджував на ній вільних селян, а використовував як землероб, хазяїн, будуючи там фільварок, палац та розводячи коней тощо.

 

Пан карав своїх селян на власний розсуд, хоча громада мала свої визнані законом судові органи — копний суд, сама вела слідство і здійснювала покарання. Інколи стосунки пана і селянина бували патріархально теплими, але загалом стосунки пана і хлопів були до озлоблення ворожі. Шляхта була переконана, що селяни ліниві, дурні й схильні передусім до крадіжок. Селяни, в свою чергу, відбували панщину абияк, а щодо панських заборон на лови в лісі і особливо на річці чи в озері, — то тут непереможним залишалось переконання селянина, що вся ця звірина і риба не панські, а Божі, і, зрештою, пан не збідніє. Це стосувалося і Польщі, і України. Шляхта намагалася якомога міцніше закріпити селян за землею, а селянин міг забрати свій злиденний скарб і піти в невідомі краї, захопивши займанщину.

 

За обрахунками Н.М. Яковенко, на території Волині і Центральної України на середину XVII ст. чисельність шляхти становила 38,5 — 40 тис. чоловік, або 2,3 — 2,5 % загальної чисельності населення регіону. Що ж до князівсько-магнатської верхівки, то її чисельність, звичайно, була краплею у морі, хоча тримала вона в руках мало не все; на Волині в руках заможних латифундистів було 79,8 % земельного фонду, на Київщині — 68,3 %, на новоколонізованих землях Брацлавщини — 89,5 %.

 

На відміну від аристократії польської та литовської стара руська аристократія зберегла князівську титулатуру. /141/ Ті князі, які залишились на власних отчинах з кінця XIV ст., називались головними княжатами; до них належали роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшанських-Дубровицьких, Збаражських, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертенських, Корецьких. Гніздом україно-руської князівської аристократії була Волинь.

 

Соціально-економічний устрій Речі Посполитої забезпечував шляхті політичні свободи, яких добивалися в епоху Просвітництва для всього народу. Система владних відносин була тут більш цивілізованою, ніж у Московській Русі. Але та влада, якою користувалися щодо простонароддя шляхтичі, була безконтрольною і розгнузданою. Вона відверто і зухвало порушувала правні засади життя підвладних і викликала у них роздратування і обурення.

 

Шляхтичі розглядали себе як спадкоємців рицарського стану і пишалися своїм рицарством, хоробрістю, вірністю, військовою вправністю. Проте реально шляхетство було навіть звільнене від зобов’язань військового характеру. «Посполита війна» (посполите рушення) була тим окремим і практично надзвичайно рідкісним випадком загальної мобілізації, коли шляхта повинна була ставати під військові корогви. Але і в цьому випадку реальність уже не відповідала тим романтичним образам, які створювалися в оповіданнях шляхтичів про їх воєнні пригоди. Настав час масових дій великих, переважно піших військових сил, індивідуальна військова виправа з виявами особистого героїзму мала дедалі менше значення в боях з використанням вогнепальної зброї. Шляхтич як воїн належав до минулої епохи. Його нездатність до дисциплінованих дій паралізувала великі шляхетські з’єднання. Цим пояснюється неспроможність старої феодальної організації захистити Україну від татарських наїздів. На початку XVII ст. Річ Посполита веде війни все більше найманим «кварцяним» військом, натомість у новоколонізованих землях України виростає сила козаків.