КОЗАЧЧИНА ЯК КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ

Колонізація лісостепової «України»

Колонізація лісостепу особливо гостро поставила всі соціальні питання. Починалася ця колонізація, як і в усій Європі: великі феодали-землевласники будували замки і міста, запрошували на землі, придбані на неозорих просторах окраїн, похожих людей, із своїм власним військом охороняли землеробів від усякого військового люду і передусім від татарських наїздів. Біля поселень ставився хрест, у нього забивалися кілочки відповідно до кількості літ, упродовж яких селяни мали тут права вільних людей: десять, двадцять, п’ятдесят кілочків. Щороку один кілочок виймався. Останні кілочки були вийняті на Уманщині в кінці XVIII століття.

Шалений азарт збагачення на нових землях охопив і українських, і польських магнатів. Фільваркове господарство, яке приносило в корінній Польщі великі прибутки завдяки експорту збіжжя, тут було майже відсутнє: земельні магнати вдовольнялись чиншем і різними поборами, якомога ширше залучаючи до безпосереднього керівництва господарством третіх осіб — переважно факторів-євреїв.

В усіх країнах світу внутрішня колонізація феодальним способом ґрунтується на взаємній вигоді залежності селян від землевласників: «шляхетний стан» забезпечує захист селянству, селянство працює на його землях чи в інший спосіб віддає свою працю. Спроби налагодити подібні стосунки на Україні швидко показали, що феодальна колонізація не має майбутнього. Військово-політичним опертям селянської колонізації незайманих земель дедалі більше ставало козацтво.

На «українних землях» панував, з точки зору землевласників, хаос. Куплене виявлялось неможливим обробити, потім землі переходили до когось іншого, а старий господар продавав їх ще комусь — зачепитись на Україні міг лише авантюрист типу знаменитого Станіслава Лаща, напівбандита, напівшляхтича, який ввів у Польщі запозичену у козаків манеру стригтися і після смерті якого сусіди відбирали землі за допомогою «посполитого рушення».

Яскраво характеризує ситуацію в Україні того часу Ян Бистронь: «Грізний світ! Люди непевні були ані дня, ані години, завше ходили із /160/ зброєю; на Україні будувались тільки укріплення і під охороною жовнірів провадилось господарство, і багато часу минуло, доки шляхтич почав спокійно спати на фільварку і доки без побоювань почали (під кінець вісімнадцятого століття) будувати муровані палаци. Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялися швидше передсмертної муки, бо жорстоко пан карав збунтованого хлопа і не менш жорстоко мстився хлоп за свою кривду. Але руїни заростали травою, пам’ять про могили минала, і нове життя розквітало на бойовищах» *.

Ця система принесла великим польським і українським магнатам незліченні багатства за короткий термін, але не могла бути тривалою. Налітав якийсь соціальний вихор, все горіло, і потім ніхто вже не знав, де чия земля. Козацько-селянська колонізація стала могутньою альтернативою панськи-феодальній, і саме вона могла забезпечити розквіт Подніпров’я — центру України-Русі, економічний і культурний розвиток якого завжди був основою розвитку всього краю.