Братства і рух за реформи церкви й освіти

 

У XVI ст., на тлі посилення боротьби між реформацією та контрреформацією, за умов перебудови правових підстав русько-литовського суспільства і підготовки до утворення конфедеративної держави, загального культурного прогресу в Речі Посполитій та загострення соціальних і національних протиріч, необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти стала нагальною. Рух, що привів до утворення та активної діяльності братств, став потужним стимулом до такого реформування.

 

1544 р. у Львові створено Успенське братство. До кінця століття братства виникли в Рогатині, Красноставі, Бресті, Городку, Комарні й Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже і Волинь, і Київщину, і навіть малонаселене Поділля. Серед діячів Львівського братства слід згадати братів Івана та Юрія Рогатинців. Вони відзначились спершу як майстри цеху поворозників, сідлярів і попружників; представляючи при закінченні навчання в підмайстрах своєму цеху штуку (містерію, пробу, або той випробувальний виріб, що в Європі називався шедевр), вони зробили не довершений стандартний виріб, як годилося, а нове сідло власної конструкції. Гучний тоді конфлікт розв’язався на їх користь.

 

1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575 — 1642 рр.) відписала свої маєтності в Києві заснованому нею Богоявленському монастирю, школі й шпиталю, чим було покладено початок Київському братству. І Гулевичівна, і її чоловік належали до значних великопанських родів, але й для них це був великий і щедрий дар, що свідчив про безкорисливу відданість справі національної культури.

 

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого 1617 року.

 

Львівське, Луцьке та Київське братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї. /176/

 

Братства були громадами релігійнокультурними і, насамперед, саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, «антиструктурними» об’єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї. Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою, вводив кари для всіх (такою карою, зокрема, було сидіння на дзвіниці, а хто сказав «непотрібне, корчемне слово», карався штрафом у фунт воску). Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на погріб членів братства і на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Брат був зобов’язаний донести громаді на іншого брата, який припускався гріха. А головне, братства мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не говорять священики єресі.

 

Утворюючись з того ж культурного «гену», що й ремісничі братства, об’єднання українських міщан і шляхти стали продовжувачами давніх традицій чоловічих союзів і водночас зародком майбутнього громадянського суспільства. Враховуючи, що в православних церквах, на відміну від католицьких, ще не було тоді проповіді, спільні читання і розмови на зібраннях братчиків відігравали виняткову роль у духовному житті.

 

Розгорнувши активну діяльність по створенню шкіл і шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції й відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, братства одразу вийшли з-під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за ставропігію, тобто пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

 

Організація братських шкіл проходила за умов, коли розвивалося шкільництво різного рівня і різних конфесій.

 

На території Речі Посполитої створюються нові університети або академії. Найстарша і найавторитетніша, Краківська, ще Яґєллом була реорганізована на зразок Сорбонни, /177/ чому і називалася Яґєллонським університетом. У столиці Литовського князівства, на базі школи при костьолі св. Яна єзуїти створили колегію і 1579 р. — Віденську академію. Віденська академія мала передусім теологічне спрямування; православні русини вчилися і там. Численне православне братство у Вільні мало свою школу і підтримувало тісні стосунки з реформістською церквою, а молодь посилало вчитися в лютеранський університет Кенігсберга або в інші німецькі університети.

 

Ян Замойський 1595 р. організував у своєму Замості власну академію. Вона проіснувала недовго, але відіграла велику роль для освіти та культури і Польщі, і України. Замойський не любив єзуїтів і хотів створити навчальний заклад на зразок Падуанського університету. Замойська академія була орієнтована на право і практичні громадські проблеми, а не на теологію. Фактичним організатором академії був Шимон Шимонович, високо оцінений багатьма провідними європейськими вченими. Це Шимонович створив у польській літературі жанр «Селянки», сентиментальної пасторальної поезії, де часто виступала українська тема. В Замойській академії було небагато учнів — від 50 до 130; тут учились поет Кленович, видатні українські релігійні та культурні діячі — Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький. Випускник академії поляк Якуб Ґаватович (1518 — 1679 рр.), який працював вчителем у Камінці-Струмиловій, написав інтермедії «Найліпший сон» і «Продав кота у мішку», які можна вважати первістками української народної комедії.

 

Після смерті покровителя академія почала підупадати, і в середині XVII ст. вона вже фактично ледве животіла. Єзуїти спробували організувати католицьку академію у Львові, але після протестів представника Замойської академії та великої бійки в костьолі на урочистостях з приводу її відкриття справа заглухла. /178/

 

Львівська братська школа, заснована 1585 р., одразу завоювала авторитет своїми підручниками та словниками. Перший такий підручник грецької і книжно-української мови та просодії (віршознавства) склав ректор школи грек Арсеній, еласонський архієпископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки — братство). Тут працювали брати Зизанії, Памво Беринда — автор згадуваного словника та багато інших дидаскалів (вчителів), яких ми згодом зустрінемо в Києво-Могилянській академії.

 

Книжна культура тоді посідала дуже скромне місце в житті навіть освічених людей. Книги, починаючи з кінця XVI ст., вже не пишуться, а друкуються (вони називалися «биті книги»). Ще 1460 р. Степан Драпан подарував Львівському Онуфріївському монастирю друкарню. 1518 і 1571 р. друкарні заводять Константан Іванович та його син Константин-Василь Константинович — князі Острозькі. До 1531 р. друкарні були в Києві та Острозі. Іван Федоров видрукував свого «Апостола» 1574 р. у Львові, і це перша друкована книга в Україні, що збереглася. Про інші першодруки вірогідних відомостей немає.

 

Книги друкувались невеликим накладом, у 300 — 400 примірників. Друкувались переважно книги релігійного змісту. В широкому вжитку були рукописні переклади і переспіви — численні повісті про Олександра Македонського та Трою, рицарські романи про Трістана і Бово, Петра Золоті Ключі, Оттона, Аттілу, віршований переказ поеми Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим».

 

Розвиток книгодрукування спричинився до величезних культурних зрушень, що в Україні насамперед пов’язане з недовгою, але надзвичайно плідною діяльністю Острозької академії.

 

Організація академії була заслугою однієї з найзначніших постатей в староукраїнській культурі — князя Острозького. Константин-Василь Константинович князь Острозький (1526 — 1608 рр.) був середнім сином відомого військового діяча Великого князівства Литовського князя Константина, який після смерті Стефана Баторія, на думку сучасників, мав найбільше шансів стати королем, якби не був «вождем схизматиків». Визнаним вождем українців і всіх православних у Речі Посполитій був і Константин-Василь. Присвячуючи йому свій трактат, відомий єзуїтський діяч Петро Скарга звертався до нього як до тершого в тім грецькім законі і народженням з великих предків, і великою заможністю від пана Бога» *.

* Цит. за: Яковенко Н. М. Українська шляхта. — К., 1993. — С. 80.

 

Князь Острозький увійшов в історію у зв’язку з ще однією подією: саме проти нього було спрямоване перше козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Ніхто не надав тоді великого значення місцевому заколоту, а /179/ між тим це був перший ледь чутний поштовх великого «землетрусу» XVII століття.

 

Заснована 1576 р. в Острозі академія стала, по суті, першим українським навчальним закладом європейського типу. Історичне значення Острозької академії насамперед полягало в тому, що вона утвердила зразок української православної школи як «тримовного ліцею», чи «тримовноїгімназії». її називали ще «грецьким колегіумом», але це був колегіум слов’яно-греко-латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі «латинської» вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства.

 

Далі, саме Острозькій академії довелося розпочати ту видавничу роботу, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Перехід на книгодрукування вимагав критичного перегляду рукописних варіантів книг. Списки, в тому числі сакральних книг, істотно різнилися, і потрібне було ставлення до них як до людських рукотворних писань, продуктів культури. Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результатом стала «Острозька біблія», видана 1581 року. Це — видатна дата в історії української культури.

 

Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після смерті її організатора і покровителя. Вже в перші десятиліття братського руху виявляються різного характеру культурні орієнтації: «західницька», що намагається спрямувати освіту на «латинські» зразки, і «слов’яно-грецька», що в боротьбі проти католицизму орієнтується на візантійське православ’я.