Стилістика староукраїнської культури

 

Староукраїнською називали часом культуру, що передувала новій, створеній за останні два століття. Риси цієї старої культури, добре збережені нам XVIII ст., часами гетьманів і сотників, київських риторів і філософів та сільських мандрівних дяків, сліпих бандуристів та малярів, які розписували неповторні церкви на горбах над тихими українськими ріками, — ці риси переважно спільні для всього періоду козацької легенди.

 

Україна належала до культурної зони, яка в часи контрреформації розвивалася в стилістиці бароко. Будучи християнським краєм східного обряду, вона, проте, належала до периферії регіону, духовний центр якого був в Італії та Австрії. Труднощі поширення «латинського» /191/ впливу пов’язані з конфесійними конфліктами, і все ж можна вказати шляхи проникнення барочної стилістики в усі культурні сфери. Гнуті барочні лінії настільки змінювали художні смаки, що у Львові знатних громадян — як католиків, так і православних — ховали у вишуканих барочних трунах з писаними маслом портретами покійних.

 

У XVII ст. у православну церкву в Україні проникає гармонійний спів, привнесений спочатку композиторами-іноземцями, які керували придворними хорами. На акордному ряді двох ладів — мажорного та мінорного — розвивається в Україні багатоголосна обробка стародавніх церковних мелодій. З дещо більшими труднощами нові засоби проникають в іконопис. Знаменита ікона «Архангел Михаїл» з церкви Св. Духа в Рогатині демонструє шляхи оволодіння досягненнями світового живопису: у архангела складки плаща вимальовані з готичною різкістю ліній, мускулатура ніг по-анатомічному точна, в дусі італійського ренесансного живопису, постать архангела видовжена згідно зі східними іконописними традиціями.

 

Проблема, проте, полягає не в поширенні культурних новацій. Масове їх поширення свідчить, звичайно, про приналежність до спільної цивілізації, але одна й та сама деталь може мати різний смисл у різних культурах. Вся справа в тому, на якому ґрунті культурні деталі поєднуються в цілісність.

 

Геополітично, економічно, культурно й соціально Україна XVI — XVII ст. від Путивля до Карпат, від Полісся до Запорізького Низу вражаюче різноманітна. В країні мають обіг гроші всіх видів — дукати, таляри, леви, шостаки, орлянки, шаги, чехи, осьмаки, тимфи і так далі. Українські поети пишуть вірші латинською, польською, книжнослов’янською, розмовною українською мовами. Зберігаючи, згідно з литовсько-руським правом, станові різниці навіть у вартості людського життя, знаючи юридично поняття суверенітету і свободи людської особистості, Україна відображає всі /192/ культурно-політичні проблеми в калейдоскопічному різноманітті світоглядів і смаків як князівських, шляхетських, міщанських, козацьких, так і священницьких і селянських. Українці сповідують віру православну, уніатську, кальвіністську, соцініанську, римокатолицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари.

 

Досить пройтися вулицями сьогоднішнього старого Львова, щоб зрозуміти строкатість тодішнього культурного життя. В місті височіє виконаний у готичних традиціях католицький собор — Катедра, довкола нього на колишньому католицькому кладовищі, яке давно зникло, — декілька збережених часом витворів тодішнього західноєвропейського мистецтва — каплиць з прекрасною скульптурою. На вірменській вулиці — ансамбль церковних споруд у стилі від класичної вірменської церкви до католицької храмової архітектури, споруджений переважно італійцями. На Руській вулиці на початку XVII ст. будується (вчетверте після пожеж) православна Успенська церква із баштою Корнякта. Дивлячись на цю церкву, можна уявити себе в Італії часів Відродження. А були ще кам’яниці італійських купців, татарський квартал на північ від вірменського, два єврейських гетто.

 

Край, що зберігав якимсь дивом культурну цілісність на всьому своєму неосяжному як на ті часи просторі, центр тяжіння якого дедалі більше переміщувався на дніпровський Низ, не мав стабільної структури, увесь час був у високій температурі, у русі, як гігантська соціальна плазма.

 

Від хаосу цей край оберігала насамперед надзвичайна стабільність і консервативність селянського світу. Місто, яке важило в ті роки дуже багато хоча б тому, що за його мурами жило подекуди до третини населення, також прагне сприймати новації, асимілюючи їх через старовинні суспільні форми.

 

Та якщо ми зупинимося на цій обставині, ми тільки повторимо звичну формулу про вирішальну роль народних мас і народної культури. Залишиться незрозумілим, як саме можливий культурний прогрес.

 

Ця обставина буде яснішою, коли ми зважимо на зміни в культурі села. /193/ Будучи стабільним опертям національної культури загалом, вона завжди засвоює доробок професійної архітектури, малярства, музики, книжну культуру, і, насамперед, принаймні в ту старовинну епоху, переломлює все це через масовий релігійний світогляд.

 

Нам сьогодні важко простежити деталі цього процесу, оскільки і будівництва велось небагато, і писалось мало як у церквах, так і в канцеляріях. Проте в деяких пам’ятках епохи можна бачити сліди культурних перетворень і впливів.

 

Кам’яне будівництво до XVI ст. велось переважно замкове, оборонне; численні замки залишилися на Волині. Тут простежуються впливи розвитку нової військової техніки, передусім поява вогнепальної зброї, та перенесення із заходу культури фортифікації. Для естетики це дало небагато. Натомість можна помітити в пізніших церковних кам’яних будовах явний вплив техніки дерев’яного храмового будівництва. В безперечно «дерев’яних» традиціях церковної архітектури видно, що саме невеликі сільські церкви стали законодавцями нової архітектурної моди. Взагалі присадкуватий «волинський» стиль церковного будівництва має не суворі романські риси, а печать ліризму; церкви затишні, простуваті по-селянськи; нерівні муровані поверхні їх стін мають щось від звичайної хати, неначе несуть тепло чиїхось рук. Пам’ятки письменності того часу, як адміністративно-господарські акти, так і рукописні євангелія, — нечисленні, але цікаво те, що останні нерідко створюються в селах.

 

Що ж до ікон, з яких згадаємо Миколу Зарайського з Житієм (збереглась у Москві), Волинську Богоматір з церкви Покрови в Луцьку, Юрія Змієборця та Преображення з села Станила біля Львова, Петрівську Богоматір (всі XIV ст.), деісус з чином з с. Ванівці на території нинішньої Польщі, Богоматір Одигітрія з с. Красова на Львівщині (XV ст.) тощо — то можна у низці випадків говорити про неймовірної сили мистецтво, яке сполучало примітив із прекрасним володінням принципами організації простору. Це той самий примітив з ознаками геніальності, що буває виявом повної мобілізації художніх сил простого люду, якому стало доступне мистецтво, створене високими професіоналами.

 

Звичайно, культурні цінності й художні смаки по-різному формуються в різних соціальних середовищах.

 

Як і католицькі контрреформаційні автори, православні та уніатські письменники (наприклад, луцький уніатський єпископ Кирило /194/ Терлецький) виступали проти світських картин — натюрмортів, пейзажів, батальних та античних сюжетів, які витісняють у заможних, аристократичних домах ікони. Щоправда, портрет, який мав коріння ще в зображеннях ктиторів у церквах, залишається визнаним живописним жанром і набуває оригінального своєрідного розвитку, пов’язаного з підкресленою, навіть зухвалою реалістичністю зображення — «сарматським стилем», властивим і польському портрету. Поширюється мистецтво західного стилю — передусім у зібраннях магнатів. Наприклад, у збірці живопису у Вишневецькому замку було лише одних портретів близько 600, в галереї Вишневецьких — майже 60 портретів.

 

Козацтво навіть у своїй верхівці на той час ще живе за селянськими смаками. Характеризуючи художню культуру козацької еліти, великий знавець історії українського мистецтва П. М. Жолтовський писав: «Родоначальниками старшинських фамілій були прості козаки. Тому старшинський побут при усіх прагненнях відійти від «поспольства» все-таки далеко не в усьому наслідував шляхетсько-магнатські взірці. Лише пізніше, через декілька поколінь, у старшинському середовищі могла скластись свідомість шляхетності і старожитності свого роду. Тому не могли відразу нагромаджуватись в порівняно скромних садибах українських полковників і сотників великі збірки живопису — портретів та картин, які були у резиденціях польських магнатів. Описи домашнього майна гетьмана Самойловича, Палія, Сулими та інших, перераховуючи значну кількість ювелірних виробів, одягу, килимів, дорогоцінного посуду, з творів живопису називають лише ікони та портрети» *.

* Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI — XVIII ст. — К., 1983. — С. 89.

 

Але і селянсько-козацьке середовище, як і середовище міське, виявляє чутливість до культурних новацій епохи.

 

За умов загострення національних та соціальних протиріч, коли всі почуття проходили через церковне життя, спалахує гострий інтерес всіх прошарків населення до сакральної культури, «Божого слова». Прискорюється надзвичайно важливий у культурному відношенні процес: міська культура, якою була християнська культура за часів Русі, спускається з міста «вниз», трансформуючи традиційну народну культуру.

 

В Україні не склалось становища, коли орієнтація на розмовну мову етносу — українську мову — протистояла орієнтації на сакральну мову і культуру.

 

Традиціоналізм захищає старі мовні настанови, за якими кожна /195/ унормована мова є неминуче і тільки мова сакральна, церковнослов’янська. Не випадково Вишенський підкреслює, що сила його у простоті та «нашій словенській мові»: за Вишенським, лжа і не може бути сказана словенською мовою. Норма можлива лише як сакральний текст. Але ця позиція не взяла гору.

 

Залишаючись центром усієї культури, релігійне життя не зупиняє її десакралізації, посилення світського характеру й орієнтованості на людський світ. Нормальним, унормованим і високим може бути культурне (в тому числі мовне) явище й тоді, коли воно живе поза сферою священного. Диглосія розвалюється. Розвиток іде в напрямі двомовності і багатомовності, визнання рівноправності сакральної і різних несакральних мов.

Звідси і паралельне використання мов у одному й тому ж тексті, як, наприклад, у Транквіліона Ставровецького:

 

Прето, що ся кому бачить,

Вольно, яко собі рачить.

Убі дівінум іллюмінаціо,

Ібі тацет поетарум шкондаціо.

 

Це нагадує жартівливий варіант народної пісні «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде», яку спудеї співали так:

Et sonat, et tonat,

pluvium que coelum dat,

А хто ж мене, молодую,

meum domum reducat?

Обізвався козак на солодкім меду:

— Гуляй, гуляй, mea carpa, я додому проведу.

 

Київський митрополит Сильвестр Косов писав: «бог дасть грека будет ad chorum, а латинь ad forum» (тобто грецька мова для церкви, латинська — для культури світської). Польськомовні вірші Лазаря Барановича (наведені в перекладі В. Крекотня) були шляхетним викликом Польщі:

 

Не усякому поляку Будуть вірші ці до смаку.

О коли б ти, ляше, вірші В руській мові склав не гірші!

Звір се дикий для русина — Що польщизна, що латина.

Звір той гострі має роги. Тож, поляче, не будь строгий.

Почитай, як я утямив, І оддай нам тим же самим.

Я б радів лиш, ляше-брате, Коли б руську вмів ти знати.

Щоб вернулися часи ті, Як ходили турка бити,

І святий гнів на турчина Єднав ляха і русина.

Схаменись, вернись до згоди, Загаси пожар незгоди!

 

Переживши архаїчну диглосію, мовна свідомість українців вводить у ранг культурних, унормованих мов все, пов’язане з книжністю. Тільки на Низу діє обов’язковість (норма) вживання української мови. Природно, що саме протестанти намагаються ввести українську розмовну мову в книжний обіг. Оскільки ж роль головного противника папізму і лідера міської громади відігравала в Україні православна церква, розмовна, народна мова не стала символом боротьби проти католицизму. Утвердженню національної релігії й національної культури служить всяке слово, і сакральне, і несакральне.

 

Як і культура контрреформації, староукраїнська культура головним чином орієнтована на слово.

 

Один із перших гомілетів — теоретиків казання — /196/ Іоаникій Галятовський (пом. у 1688 р.), в 1657 — 1669 рр. ректор Києво-Могилянської академії, а потім архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Обґрунтовуючи нову культурну стилістику в дусі західноєвропейської естетики, Галятовський зазначає чотири можливих значення, чи смисли сакрального тексту: «літеральний, моральний, алегоричний, анагогічний. Літеральний сенс належить до гісторїї самой, моральний належить до обичаіов добрих, коториі повинна душа наша заховати... алегоричний належить до церкви воюючей, которая на землі знайдується, анагогічний зась сенс належить до церкви тріумфуючей, которая знайдується в небі» *.

* Цит. за: Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI — XVIII ст. — С. 19.

Відмінність від старої, традиційної художньої доктрини тут у напрямі руху через мистецтво. Для класичної східнохристиянської доктрини мистецтво і вся культура є уподібненням передіснуючим схемам; згори вниз, через канони зображення від світу небесних прообразів до земної реальності, іде і майстер, і споживач твору. Мова, задана сукупністю канонів, сакралізована і перекладу не підлягає. З позицій же барочного стилю шлях йде від словесного, образного ряду буквального («літерального») значення через повчально-моралізаторські смисли до вищої алегорії сакрального рівня і «анагогії» — проникнення в небесну, духовну суть земного буття. Читач, глядач, слухач виходять із слова, що має буквальний смисл. Більш глибокий смисл — повчання, мораль, що за цим словом криються. Але й це ще не все. Життєва мораль є лише натяком, щаблем осягнення смислу цілого як певної мудрої алегорії. І тоді, коли алегорія зрозуміла, людина наближається до розмови з Богом.

 

Від усвідомлення обмеженості буквального смислу слів, ставлення до мовних засобів як усього лише мовних засобів, що дозволяють увійти в світ прихованих смислів, — виникає потреба в складних символічних конструкціях алегоричного характеру, свобода у виборі символіки. Культура XVI — XVIII ст. орієнтована на символічні структури, геральдику, алегорії, подвійний і потрійний сенс. Іконостас повторює книжну заставку — форту, на якій символи-алегорії зображують усе, що має бути змістом книги. Бурхлива символічна орнаментація його поверхні створює ту ж атмосферу напруженого піднесення, що й вся барочна архітектура.

 

Література тієї доби вірить, що віршованим алегоричним словом можна виразити всі смисли реальності.

 

В польській поезії розвивається система, де довжина строфи продовжується до 11 і 13 стоп. Ця непомірно довга строфа, закінчена римою, дозволяє оформити у віршованому розмірі текст на будь-яку тему. Створюється враження, ніби віршем можна сказати все, що завгодно.

 

Що тільки не роблять із словом у поетичній майстерні українські майстри під цими впливами! Віршотворні вправи Івана Величковського, його акростихи, «раки», «єдиногласні», «єдино-падежні» тощо вірші нагадують поетичну лабораторію Велеміра Хлєбнікова. Але «єдиногласний вірш» («слово плотоносно, много плодоносно») не претендує розбудити якісь приховані почуття: своїми алітераціями та асонансами поети тієї школи прагнуть раціоналізувати словесну творчість, створити певну символіку, яка потребує розшифрування задуму. Довжелезні /197/ віршовані тексти мають бути об’єднані чимось понад текстом, як і взагалі в барочній конструкції для досягнення багатоголосся.

 

Часто зазначуваною особливістю бароко є надзвичайний драматизм композицій, що виникає з поєднання в одному цілому різноманітних і навіть протилежних художніх явищ. Можна сказати, що Україні властива особлива строкатість культурного життя, поєднання якого в цілісність якраз і здійснювалось у староукраїнську добу. Звідси й випливає та напруженість, для якої така властива барочній культурі узагальненість, дещо моралізаторська, оперта на слові й раціональності. Ці риси можна зазначити і у культурної еліти, і в народній творчості.