Колонізація нових земель

 

Вся українська територія впродовж століття залишалась тісно взаємопов’язаною. На суспільне життя України величезний вплив справляли процеси колонізації нових земель. Це впливало і на стан на нових землях, і на повсякденне життя та соціальні конфлікти на старих волинських та галицьких землях.

 

Архіви приносять описи однотипних конфліктів то в Овручі, то де-небудь у Луцькій землі: селяни не виконують повинностей, покинули землю і пішли до іншого пана або до іншої громади, у дворах посполитих живуть невідомі и незареєстровані люди, якісь сім’ї самовільно помандрували на Поділля або на Лівобережжя. Поміщики, які одержували землі на Поділлі, засновували нові села, саджали там осадників для організації заселення і зманювали селян у ближніх і дальніх сусідів. Цікаво, що зманювали часом із нових сіл у старі, наприклад, із південного Поділля в Ланівці на Волині. Зокрема, такі невлаштовані у житті мандрівники становили переважну масу підсусідків у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини, було їх іноді більше, ніж корінних мешканців, і кількість їх різко зростала.

 

На початку XVIII ст. почалось відновлення старих і заснування нових поселень на Поділлі. Особливо інтенсивно йшла колонізація Поділля у 20 — 30 роки, до середини століття вона здебільшого була вже закінчена, хоч Поділля залишалось освоєним не так, як перед турецькою окупацією. Шляхта прагнула заселити край на тих же засадах, на яких здійснювалась колонізація України сто і двісті років тому. Проголошувалися слободи на п’ять, сім, десять, дванадцять років, впродовж яких поселенці мали невеликі зобов’язання перед господарями землі, переважно чиншові повинності. Проте «похожі» селяни, посидівши на землі пана рік-два, не хотіли втрачати свободи і йшли до іншого хазяїна. Шляхетські сеймики регулярно приймали рішення обмежити терміни слобід роком-двома і одразу визначити тверді зобов’язання селян перед землевласниками. Але через гостру потребу в робочих руках самі ж шляхтичі-зем’яни призначали постарому довгі слободи — проте найменше зростання повинностей призводить до втеч населення. /237/

 

Не переривався колонізаційний процес впродовж Руїни на півночі українського Лівобережжя, передусім на далеких окраїнах, у Слобожанщині, включаючи південь нинішньої Вороніжчини. Селилися тут спочатку на укріпленнях Білгородської лінії, потім дедалі південніше і південніше. Приходили здалека цілими селами, організованими в козацькі сотні й курені. Так, Острогозьк започаткований родинами, які прийшли з Острога. Розвідники-козаки шукали займанщину, вибираючи місце, де є добре різнотрав’я для пасік, річка і де можна викопати ставки. Будувалися й хуторами, і невеликими (по 20 — 30 родин) селами.

 

До 30-х років XVIII ст., коли почалось будівництво Української лінії, Слобожанщина була здебільшого заселена в межах приблизно нинішньої Харківської області. Українська лінія, що її будували в 1731 — 1733 рр., являла собою традиційні російські земляні й дерев’яні укріплення типу давніх «городків», які тепер називались кріпостями, фельдшанцями, редутами та форпостами. Військова ефективність їх була невисокою, і хоча татарську небезпеку повністю ліквідовано лише наприкінці століття, хутори, села і містечка одразу ж поповзли на південь від лінії.

 

В середині століття посилюється колонізація степового Півдня. Чіткої межі між татарськими кочів’ями та володіннями запорожців не було — тут діяли інші принципи. Коли Петро І почав влаштовувати твердий кордон між Кримом та підлеглими Росії, Січ дуже стурбувалася: правила війни і миру у великому степу не укладалися в звичні рамки, що викликало чимало непорозумінь з царською владою. Традиційно запорожці рибалили, полювали, добували сіль, поташ і селітру, розводили коней на всіх степових землях аж до моря, татари кочували собі в тих самих Причорноморських степах. Торгівлю не плутали з військовими конфліктами, купцям належалася охорона за плату. Так, і гетьман Мазепа, і сам Петро займалися справою про пограбування одного грецького купця січовиками, хоча, з точки зору січовиків, ніякого гайдамацтва тут не було: згідно з правилами, купцеві запропонували козацьку охорону на весь шлях, він відмовився і відразу був тими козаками пограбований — це було цілком нормальним явищем. Кордон між Запоріжжям і татарами все ж встановили, а після поразки 70-х років кочовики-ногайці переселилися почасти в Крим, почасти за Буг, звідки вони пізніше будуть перевезені на північний Кавказ. Від колись численних кочів’їв залишилося небагато татар-ногайців у порослих полином і солянкою степах між Тереком і Кумою — крім тих, хто розчинився в осідлому татарському населенні степового Криму.

 

На Січі в 60-ті роки в 38 куренях жило 13 050 козаків та до 5 тис. чоловічої статі селян, а на момент розгрому її 1774 р. — близко 50 тис. осіб чоловічої статі. Наскільки можна судити з уривчастих даних, у попередні часи Січ була набагато менш залюднена.

 

Після розгрому Січі 9 тис. запорожців переселилися на турецькі землі між Бугом і Дністром; 1783 р. Потьомкін запропонував отаманам заснувати тут Чорноморське військо, з чим козаки погодилися. Врешті, замість обіцяного, їм довелося 1792 р. переселитися на Кубань, подалі від батьківщини. /238/

 

Так звана Новоросія була відкрита для всеросійської колонізації. Каркас для цієї нової землі мали створити нові міста, водночас військові та військово-морські поселення та промислові центри. Будуються пристані Херсонська, Гола й Глибока, 1775 р. укріплення в Херсоні (бо нижче по течії, на виході з лиману, знаходилась турецька фортеця Очаків), наступного року тут будується головний порт і база Чорноморського флоту, 1783 р. із стапелів сходять перші кораблі. А ще за рік постають біля гирла Інгула Миколаївські укріплення, де виростають верфі й місто Миколаїв, в яке 1790 р. переноситься адміралтейство з Херсона. Населення Новоросії становило 1795 р. 1,368 млн чоловік по обидва боки Дніпра.

 

За задумом Катерини II, Новоросія мала бути саме російською колонією, в якій великою була б питома вага іноземців. Ще в середині XVIII ст. іноземним колоністам відведено райони Новосербії біля фортеці св. Єлизавети, після розгрому Січі перетвореної на поселення Єлисаветград, та Слов’яносербії, межиріччя Сіверського Донця, Бахмута й Лугані. Серед колоністів були серби та вихідці з різних Балканських країн (волохи, арнаути); греки — переселенці з Криму — заснували місто Маріуполь. Чимало з’явилося на півдні України німців. Головним методом колонізації була роздача величезних земельних масивів військово-чиновничій знаті, куди вони мусили «виводити» своїх кріпаків. Проте від самого початку переважну більшість населення Новоросії становили українські селяни. У 1763 — 1764 рр. їх було 50 тисяч із загальної кількості населення 67,7 тисячі (75 відсотків), у 1782 р. — 145 тисяч із 202 тис. населення (71 відсоток). В етнічному розумінні ніякої Новоросії ніколи не було: степи Причорномор’я були освоєні насамперед українськими хліборобами.

 

На кінець XVIII ст. Україна в межах Російської імперії налічувала 8,236 млн жителів, у тому числі на Лівобережжі — 4,761 млн, на Правобережжі — 3,475 млн. До Австрії відійшли землі воєводств Руського і Белзького, Тернопільське Поділля, Закарпаття та Буковина; тут проживало близько 1, 5 млн українців. Таким чином, упродовж століття з демографічного погляду центр ваги переміщується дедалі більше на схід та південь України. З погляду культурно-політичного, цьому переміщенню центру відповідала зростаюча роль Лівобережжя та Києва у всьому громадському житті України.