Зміст вищої освіти

 

Доводиться долати певну упередженість, коли йдеться про академічну філософію тієї пори: «філософ Хома Брут» так же асоціюється з нею, як з теологією — «богослов Халява». Описуючи «граматиків, риторів, філософів і богословів», які, «з зошитами під пахвою, брели до класу», Гоголь говорить далі: «Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях їх, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було. Запасів вони не робили ніяких і все, що попадалось, з’їдали тоді ж; від них чулась люлька і горілка іноді так далеко, що ремісник, який проходив мимо, довго ще, зупинившись, нюхав, як гончий пес, повітря». Ці слова мимоволі згадуються, коли читаєш на берегах дуже короткого конспекту невідомого спудея: «Не хочу встати писати. Не хочеться встати, встати писати» *. Дивним здається конспект з риторики чи філософії, в якому сьогодні розбереться тільки фахівець — настільки втрачено сенс тих проблем, що були тоді предметом академічних дискусій. Втрата цілої філософської культури, як у нас, так і на Заході, презирливо кваліфікованої нащадками як «схоластика», певною мірою зумовлює іронічний погляд на перезрілих бурсаків, що його Гоголь засвоїв у середовищі їх онуків і правнуків. Тільки у XX ст. новітній науці відкрилися глибокі абстрактні проблеми, приховані забутою мовою старовинного схоластичного світогляду.

* Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — К., 1982. — С. 28.

 

Пожовклі латинські конспекти київських спудеїв дозволяють нам краще зрозуміти суть того піднесеного, символічного і театрального світогляду. Досить навести назву одного з конспектів риторики (в перекладі з латини): «Корабель Тулліанський на Києво-Могилянському березі Борисфену збудований, аттичною прикрасою або риторичними настановами достатньо наповнений та для плавання по морю красномовності українським учням дарований 1699 року». Навіть назви підрозділів свідчать про риторичну винахідливість авторів курсів: частини називаються «зоря», «ранок», «полудень» і «вечір», кожна з них поділяється на «факели»; розділи поділяються на «канти» і «хор»; сім розділів називаються «сім зривань печатей», є навіть «сад» з розділами-«квітами». Сильвестр Кулябко прочитав у академії курс риторики під назвою: «Чисті, вишукані і красномовні фрази латинської мови, Альдом Мануцієм, сином Павла списані для вживання нових риторів в Києво-Могилянській колегії, викладені ієромонахом Сильвестром Кулябкою тієї ж самої школи наставником року... 1733, дня 2-го, у своєму власному тлумаченні». Навіть традиційна арістотелівська логіка потрібна була освіченим людям насамперед для словесного мистецтва — для диспутів та укладання промов та панегіриків.

 

До середини століття зростає питома вага епістолярного мистецтва, студентам диктують зразки листів. Високий стиль спілкування і письма нагадує картуші і герби на тогочасних гравюрах.

 

Більш спеціальні курси філософії, фізики, етики, метафізики знаходяться здебільшого на рівні тогочасних католицьких університетів і, в рамках античної філософії, шукають компромісу між арістотелізмом та християнським неоплатонізмом. У філософських курсах професори Києво-Могилянської академії /251/ чітко дотримуються староотчої концепції «безобразності» Бога: Бог, пише Дмитро Туптало, «невидимий, понеже Бог дух є, Бог світло є, Бог духовна природа, безплотен, неуявлюван, неописан, незречен» *. Це канонічний східнохристиянський погляд, але він різко відмінний від примітивного антропоморфного уявлення більшості не тільки віруючих, але й священиків. Акт творіння не піддається сумніву, коли професори говорять про співвічність матерії й духовної сутності природи: адже творіння є водночас (для грамотного християнина, звичайно) і творінням часу, бо Бог є сутність поза простором і часом. Але для багатьох старовірів це було надто по-філософськи. Відомі суперечки про природу загального (універсалій) знаходять відображення в курсах філософії та логіки («діалектики») в Києво-Могилянській академії, але тут великих відкриттів пізня схоластика, і разом з нею Київська філософська школа, не роблять.

* «Рассуждение о образе Божии и подобии в человеце» (1714 р.),цит. за: Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII века. — К., 1978. — С. 16.

 

Курс філософії, який читався в Києві, був однотипний з подібними курсами в європейських університетах. Переважно це був арістотелівський курс зі спробами поєднати перипатетику з платонізмом. Київські професори добре знали сучасних католицьких неосхоластичних авторів (у бібліотеці академії зберігся навіть явно використовуваний курс філософії, прочитаний уніатським митрополитом Левом Кишкою), вільно орієнтувалися в томізмі, творах Дунса Скота, посилалися на Фонсеку, Арріаґу, Ов’єдо. У Стефана Калиновського (курс читався 1729 — 1730 рр.) зустрічаємо посилання, крім середньовічних класиків, на Марсіліо Фічіно, Франческо Патріці, П’єра де ля Раме (Петра Рамуса), а Георгій Щербацький (курс 1751 р.) посилається на Спінозу, Гассенді й ретельно розбирає принцип Декарта «Cogito ergo sum». Але загалом, як і в європейських університетах, «нові філософи» згадуються лише для того, щоб їх критикувати. Курс фізики — суто арістотелівський курс, у якому йдеться про субстанції і акциденції, про рух, спокій, дію і сприйняття дії, безконечність і континуум, місце, пустоту в уявлюваних просторах, час, матерію і форму тощо.

 

Сучасний логік має відзначити надзвичайно цікавий підхід до викладу логіки: не тільки судження і умовивід, але й поняття розглядаються як інтелектуальні операції, причому підкреслюється, що поняття — це операція апрегензії, тобто сприйняття, де ніщо /252/ не стверджується і не заперечується, а тільки «зазначається». Говорячи сучасною мовою, поняття є розумова конструкція, яка дозволяє розпізнати образ. Цей конструктивний підхід до головних ідей логіки формується в «новій схоластиці» і переважно забутий пізнішими логіками.

 

Судячи з конспектів, що залишилися з тієї пори, курси таких професорів, як Йосиф Туробойський, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябко, Іларіон Левицький, Стефан Калиновський, Георгій Щербацький, Георгій Кониський та інші, були на високому рівні тогочасної університетської філософії.

 

Академічна філософія в другій половині XVIII ст. якось втрачає свій рівень. Після 50-х років уже не знаємо таких глибоких курсів, які читалися від Яворського і Прокоповича до Кониського і Козачинського. Цікаво й те, в чому розходились філософи і як далеко вони могли відходити від канонів. Дивовижною особливістю філософських курсів київських професорів є вільне обговорення тем, які належать до канонічних православних уявлень.

 

До таких тем, зокрема, належить тема ієрархічної структури космосу. Так, Дмитро Туптало виділяє тільки два світи — макро- і мікрокосм, в яких він розрізняє дві натури — духовну і тілесну. А у Йосифа Туробойського — п’ять світів: інтелігібельний світ, або Божественна мисль, світ ангелів, елементарний світ (чотири стихії), четвертий світ — людина-мікрокосм і п’ятий світ — макрокосм-універсум. Оскільки тут обговорюються теми, що, здавалось, вільному обговоренню не підлягають, бо щодо них уже висловилися отці церкви, можна було б очікувати посилань на Святе Письмо і взагалі типово богословської дискусії. Проте догматичне положення теології обговорюється так, ніби це — предмет звичайного філософського диспуту світського характеру.

 

Професори Києво-Могилянської академії досить вільно тлумачать Арістотелеве вчення про матерію й форму — фундаментальне положення перипатетики. Так, Йосиф Туробойський (курс 1702 р.) виділяє не два, а три начала: матерія, форма й позбавленість форми. Мотив, за яким вводиться третє начало, можна зрозуміти, якщо ми згадаємо, що матерія у Арістотеля відповідає чистій можливості без порядку, тобто заміщає в філософському словнику поняття хаосу. Форма і є той порядок, який організує хаотичну «сировину»-hyle. У Туробойського хаос відповідає позбавленості форми, порядок — формі, а матерія (або у інших професорів — природа) є ні те, ні інше. Всупереч традиції томістів /253/ матерія розглядається як щось не зовсім пасивне і мертве, вона здатна до руху й має власне існування — існування субстрату. Принаймні це оригінальне розв’язання, з якого далі випливають тонкі висновки в проблемі сутності та існування (щойності).

 

Відповідь на проблему «щойності», прийнята поколіннями філософівакадемістів, говорила: існування може бути не будь-яке, а лише згідне з сутністю. Бог, вільно створюючи закони, зв’язує себе ними. Отже, і людина не може прожити інше життя, ніж вона прожила реально: те, що трапиться зі мною на моєму життєвому шляху, випливає з моєї сутності. Але воно залежить якимось чином від мого Я, моєї «матерії». Ця компромісна позиція не розв’язує труднощів, але вона виділяє поряд з долею — як неминучими і жорсткими наслідками індивідуальних рис — також субстрат змін, «матерію», те, що залишається як в речі, так і в людині незмінним попри всі пертурбації життя. І згадана «матерія» має власні можливості, задає певну перспективу, в якій можливі доленосні рішення.

 

З цим поглядом пов’язані також головні принципи, на яких базується обговорення засад етики. Наприклад, концепція Стефана Калиновського повністю ґрунтується на «Нікомаховій етиці» Арістотеля, але дає і власні тлумачення. Слідом за Арістотелем Калиновський виходить із поняття «золота середина», відтак гідний вчинок — завжди посередині між крайнощами. Але це можна тлумачити і як вибір поміркованої позиції, і як знаходження такого етичного рішення, яке було б схоже на «золотий перетин» як ідеал гармонії. В цьому випадку треба знайти щось не просто середнє, а довершену раціональну конструкцію.

 

Щоб визначити спосіб її побудови, Калиновський проводить розрізнення між матеріальним і формальним. Можна сказати, що матеріальному відповідають реальна поведінка, дія, спосіб буття реальної людини, формальному — принцип, норма, правило, за якими здійснюються вчинки. З точки зору матеріальної, при розгляді реальної діяльності людей, оцінці їх дійсних вчинків суб’єктом етики є людина, а об’єктом етики — «чесноти, пізнання яких спрямовує людські вчинки до гідного». З точки зору формальної, або розглядаючи не саму по собі діяльність людини та її вчинки, а принципи, з яких виходить людина в своїй діяльності, суб’єктом етики є людський розум, бо «моральнісна розсудливість дискурсивна». А об’єктом етики, з формальної точки зору, є «ті принципи, з яких ця дисципліна запозичує свої приписи»*. В результаті етика виявляється ґрунтованою на раціональному, умоглядному роздумуванні, а не на чуттєвих, емоційних внутрішніх стимулах і цінностях.

* Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — С. 281, 284, 285.

 

Ця гранична раціоналістичність і є ознакою «віку Просвіти» і водночас визначає барочний стиль його культури. Не випадково увесь «верхній поверх» барочної української культури сповнений символами і цитаціями-повчаннями: та культура була резонерська і моралізаторська за своєю природою. До безпосереднішого «нижнього поверху» тягнеться, наскільки можливо, вся чуттєвість, і не тільки сміх, але й справжній ліризм. З іншого боку, надмірна розсудливість і розважність, поза сумнівом, — наслідок важкої історичної національної /254/ долі — веде до виправдання морального компромісу.

 

В результаті концепція природних прав людини, знайома українським філософам з творів Ліпсія, Гроція, Гоббса, Пуфендорфа, особливо у Прокоповича набуває дуже авторитарних і раціоналістичних рис.