Українська діаспора в Росії

Характеристика української культури і цього, і пізніших періодів була б неповною без урахування доробку українців, які проживали в містах Росії, і особливо в її столиці, Санкт-Петербурзі.

 

Українці потяглися до Москви ще в XVII ст., і чим далі, тим різноманітнішим за складом та чисельнішим був потік переселенців до життєвих центрів імперії. Спочатку це були переважно священнослужителі, причетні до справ культури. В Москві поширювались українські книги, користувалися авторитетом вчителі з України, серед помічників патріарха Никона було багато українських книжників, значну частину російського кліру становили вихідці з України. Потім дедалі більше українців залучалося до справ мистецьких, передусім це — музиканти, зокрема бандуристи та співаки царської капели. З гетьманської столиці Глухова привозили хлопчиків і до капели, і для навчання малярству. Вихідці з України організовували театри в Росії. Театр у Москві засновано Стефаном Яворським, переведеним з Києва Петром. Театр у Ярославлі, знаменитий пізніше завдяки великому актору Федору Волкову, завдячує своїм існуванням єпископу Ростовському Дмитру Тупталу.

 

Українці за походженням і вихованці Києво-Могилянської академії обіймали єпископські та ігуменські посади по всій Росії. Єлизавета, яка незважаючи на свої родинні зв’язки намагалася обмежити вплив українства на культурно-релігійні справи, указом 1754 р. веліла, «чтоб к произведению на праздные ваканции во архиереи Ея Императорскому Величеству представляемы были из архимандритов и великороссияне, да и в архимандриты производимы б были ж и из великороссиян» *.

* Цит. за: Огієнко І. — Українська культура. — С. 93. «Киевская старина. — 1893. Т.XLIII. — С. 172.

 

Уже, очевидно, в катерининські часи (датування документа спірне) білгородський єпископ пише невідомому кореспондентові: «Беда да горе! Всы теперь Малороссияне везде в крайнем презрении. Самые честные люде остаются с наших, а в Тферь, и в Владимир промованы, которые еще и недавно монахами, с русcких, однак добрие люде и достойные» **. Як бачимо, вже тоді ті, котрі «с наших», знаходилися в стані дискримінації, їх охоче замінювали простими ченцями «с русcких», аби людина була з церковного погляду гідна, проте і в ті часи списки єпископів та настоятелів монастирів рясніють іменами вихідців з України.

 

Наскільки значним був вплив церковних діячів-українців, показує факт, що його наводить імператриця Катерина II в своєму щоденнику.

 

Під кінець правління Єлизавети, коли жертвою інтриг став канцлер Бестужев, Катерина — тоді велика княгиня — опинилася в дуже небезпечному становищі. Їй необхідно було добитися аудієнції в Єлизавети, що виявилось майже неможливим. /259/ Тоді Катерина запросила до себе даму на прізвище Шаргородська — племінницю духівника імператриці отця Федора Дуб’янського, який був і її, Катерини, духівником. Отця Федора Єлизавета привезла зі свого українського помістя, він таємно вінчав її, тоді ще велику княгиню, з Олексієм Розумовським у церкві підмосковного Перово. Домовилися, що Катерина зголоситься смертельно хворою і запросить отця Федора на сповідь. На «сповіді» Катерина передала листа імператриці і, врешті, за допомогою духівника була прийнята. їй вдалось нейтралізувати становище і уникнути видворення за межі Росії.

 

Одіозною фігурою в російській історії став Олексій Григорович Розумовський, глава цілого клану Розумовських, що відіграли видатну роль у політичному й культурному житті імперії.

 

Олексій Розум, син козака з хутора Лемеші під Козельцем біля Києва, втік із дому, бо п’яний батько ганявся за ним із сокирою — не любив, коли старший син читав книги. Через кілька років, коли батько вже помер, Олексій подав звістку з Петербурга: він забрів до якогось дяка, співав у церковному хорі, звідти його взяли до співацької капели, а відтак став він дуже важливою персоною і просив відправити до столиці улюбленого молодшого брата Кирила. Олексій Розум, або, як звичайно починали прозиватися ті, хто хотів стати шляхетнішим, Розумовський, був парубок показний, гарний, голос мав красивий і вдачу незлобиву, хоча п’яний виявляв батькову спадкову гнівливість і лупив і кулаками, і батогами будь-кого із вищого оточення імператриці.

 

Надзвичайне положення Олексія Розумовського полягало в тому, що він став таємно вінчаним чоловіком великої княгині, а пізніше імператриці Єлизавети Петрівни. При дворі з’явився не тільки брат його Кирило, який, відправлений на науку за кордон, повернувся з сяким-таким знанням іноземних мов і шістнадцяти років був призначений президентом Петербурзької академії; придворне звання статс-дами одержала і царицина свекруха Наталка Розумиха, яка, залишившись тіткою з козацького хутора, виявляла природний розум і гідність. Розумовські тримали себе досить обережно, й єдине, в чому вони, а особливо Наталка Розумиха, виявляли велику енергію, — це у влаштовуванні своїх родичів і земляків на різні вигідні посади, зрештою, не такі вже й високі. В подальшому, коли Кирило Розумовський став гетьманом України, вищий прошарок української старшини використовував свої петербурзькі позиції за його допомоги.

 

Розумовські не влаштовували, як тоді казали, «партії» і не групували навколо себе українських виходців. Проте певні зв’язки були. Українська церковна петербурзька верхівка знаходилась у дружніх стосунках з Олексієм Розумовським, і коли той побудував біля Анічкового палацу церкву, то покликав усіх їх на освячення — з наступними гостинами.

 

Розумовський привіз 1745 р. з України видатного співака й диригента Марка Полторацького, який згодом стає директором Співацької капели. Сім’я Полторацьких відігравала велику роль у культурному житті Петербурга; його учнями були і Березовський, і Бортнянський, і Степан Давидов. /260/ Дочка Полторацького була пошлюблена з відомим культурним діячем О.М. Оленіним, дім якого став і салоном петербурзької інтелігентської еліти, і місцем, куди охоче приходили освічені петербурзькі українці. До Петербурзької Академії мистецтв привозили з гетьманської столиці Глухова і юних художників для продовження навчання; тут були і хлопці, батьки яких мали в Україні славне художницьке ім’я (Левицький, Боровиковський), були й ті, хто повністю завдячував Петербургові та Італії своєю академічною освітою.

 

Вихідці з України утворили в імперській столиці та в інших містах особливий культурний світ — світ маргінальний, який неможливо однозначно віднести ні до української, ні до російської культури. Як правило, вони тримаються земляцтва, приїжджають додому в свої садиби, де також складаються певні культурні осередки. Загальноімперська культура твориться значною мірою вихідцями з України і, хоч непростими шляхами, та все ж повертається на батьківщину.