Студопедия — Росія: дві культурно-політичні орієнтації
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Росія: дві культурно-політичні орієнтації






 

Дев’ятнадцяте століття для Росії почалося на рік пізніше, 12 березня 1801 р. за старим стилем. У цей ранок «увесь Петербург» вийшов на вулиці в англійських круглих капелюхах і фраках під хутрами, що символізувало торжество з приводу вбивства імператора Павла. За часів Павла спеціальні патрулі нещадно різали на перехожих фраки і нищили капелюхи. Щоб змусити вельмож носити пруські чоботи замість черевиків, /301/ Павло ввів церемонію, згідно з якою при зустрічі з ним дворянин мусив вийти з карети і вклонитися. Оскільки в тодішньому Петербурзі майже неодмінно він ступав по кісточки у багнюку, це був захід ефективний.

 

Протягом XVIII ст. Росія стала колосальною євразійською імперією з населенням на початку XIX ст. — майже 40, в середині — близько 60 млн. Цими мільйонами, розкиданими на неозорій території, керувала порівняно незначна, але швидко зростаюча армія чиновників — 15 — 16 тисяч на початку, за 60 тисяч у середині століття при півмільйонній армії. 90 відсотків населення на початку, 84 відсотки у середині століття становили селяни, майже половину з них — поміщицькі кріпаки. Фактично сяк-так керованими і взагалі пов’язаними з центром через поштові тракти були губернські міста та невеликі території навколо них; на значному віддаленні від Петербурга сваволя місцевого чиновництва була необмеженою, а про Сибір просто ходили легенди.

 

Суть державної конструкції, завершеної Катериною, полягала в тому, що правив не тільки державний апарат — правив дворянський клас, який щодо своїх кріпосних селян здійснював владу і опіку на патріархальних засадах. У середині XIX ст. дворянських помість нараховується близько 100 тисяч, але переважно це були бідні поміщики; напередодні реформ четверта частина селян знаходилась у 1382 маєтках, тобто десь у тисячі поміщиків. Безпомісним і біднішим дворянам закони імперії не надавали навіть права голосу на дворянських виборах. Загалом дворян на 1858 р. було 9 млн чоловік, спадкових (у 1845 р.) — 565 тисяч, а право голосу на дворянських виборах мали лише 22 тис. чоловік, тобто менше 4 відсотків спадкових дворян! * Про російського дворянина не говорили: «Він одержує стільки-то прибутку на рік». Радше про нього говорили, скільки він витрачає, і найбагатші магнати нерідко мали мільйонні борги. Іноді говорилося, скільки у поміщика десятин землі, але найзрозумілішою характеристикою було: «у нього двісті (п’ятсот, тисяча) душ». Душ двадцять — бідний поміщик, душ сто — «пан середньої руки»; були вельможі, які мали сотні тисяч душ. До правлячого класу Росії входило панство «середньої руки» і вище, реальним господарем був невеликий прошарок магнатерії та військово-адміністративної еліти. Переважна більшість «панів середньої руки» дичавіла у себе в провінції, як і те соціально різношерсте населення, яке одержало назву «різночинців».

 

Звільнення дворян від обов’язкової служби деякою мірою стимулювало господарський прогрес у помістях. Проте і через традиції, і через бідність переважної більшості дворян на початку століття майже не було таких, що не служили зовсім. Найпрестижнішою службою залишалась військова. У XIX ст. повільно, але невпинно зростає серед чиновництва, на цивільній службі прошарок людей плебейського походження, переважно із семінаристів.

* Див.: Водарский Я. Е. Население России за 400 лет (XVI — начало XX вв.). — М., 1973.

 

Чесний губернатор викликав більше підозр, ніж хабарник і деспот. Але некерованість завжди небезпечна. Погана структурованість колосальної імперії робила Росію непередбачуваною. /302/

 

Російська армія була вщент розбита Наполеоном під Аустерліцем 1807 р., вона уникала битв з агресором упродовж 1812 р. аж до Бородіна, та й не це славетне побоїще вирішило долю війни. Наполеон відчув тривожну ірраціональність ситуації, коли в Дорогомилово чекав делегації від приреченої на капітуляцію Москви: тут щось не відповідало нормальним сюжетам перемог і поразок. З точки зору канонічної, раціональної війни, російська армія була слабшою, недаремно вона уникала битв, у Бородінській вона зазнала важких втрат, столицю здано чи буде здано, слід чекати якоїсь реакції на поразку, але удари потрапляють немов кудись у невизначеність, очікуваних реакцій немає, можна взяти одну столицю — є інша, як друга голова у змія; не можна очікувати, що було б, якби впала і друга столиця, все ірраціональне в цій хаотичній країні, якій нічого не варто втратити престиж влади у громадській думці, зазнати політичної поразки.

 

Проте не такими вже й безвідповідальними перед суспільством почували себе російські імператори. За кілька «непоротих» поколінь у російського дворянства склалася інтелігентна верхівка, яка в салонах формувала подобу громадської думки (тоді навіть про новини з театру воєнних дій дізнавалися в салонах, а не з газет). Політичні орієнтації, що скадалися в правлячому класі, були тісно пов’язані з культурними.

 

Вищі дворянські кола Росії дивовижним чином поєднували конформістську відданість монархові з своєрідним шляхетним індивідуалізмом. Із жорстокою деспотичною владою завжди сусідить відчайдушний авантюризм, і в Росії долі й кар’єри нерідко бували карколомними. Звідси — поєднання в культурі побуту імперської еліти конформізму і відчайдушності. Гра в карти — не «комерційна», як віст чи преферанс, а азартна, з шаленими виграшами та програшами — була заборонена так само, як дуелі; але грали і стрілялися, особливо в перші десятиліття XIX століття. Нестримний азарт тепер не тільки компенсував скутість життя, а й означав зростаюче значення такого чинника, як охорона особистої честі. Саме тому імператори ненавиділи дуелі.

 

Почуття особистої відповідальності за свою честь, почуття свободи у творенні власної долі і біографії, мабуть, найяскравіше виражене у Пушкіна, але властиве цілому поколінню. Воно набувало найвищого піднесення в часи війни, коли влада людини над обставинами свого життя найбільше залежить від випадку і неї самої. Війна творила нові соціально-психологічні типи і культурно-політичні орієнтації, нерідко протилежні. Російський дворянський індивідуалізм, лицарський дух, особливо на війні, апелював до солдатського світовідчуття і простонародного патріотизму. Піднесення національного почуття в ході війни з загарбником незалежно від соціальної програми чужинця — природний результат війни. Але ця романтика «руського духу» набувала різних і протилежних форм.

 

З одного боку, в Росії ще в катерининські часи склався консерватизм «слов’янської», архаїчної орієнтації, репрезентований аж до миколаївських часів адміралом Шишковим та людьми державінського культурного кола. Ні романтиками, ні класиками /303/ в європейському розумінні цих старомодних «слов’ян» не назвеш — то були просто консерватори. Близькими по духу до цього патріотичного консерватизму можна вважати багатьох армійських авторитетів, які грали роль патріархальних «отців-командирів», підробляючись під простонародну солдатську свідомість і сміхову культуру.

 

На протилежному полюсі знаходилась європеїзована дворянська еліта, найяскравішим представником якої на межі століть був М. М. Карамзін. Його позицію називають «передромантичною» в тому розумінні, що він знижував романтизм до культури сприйняття повсякденних цінностей, і водночас проста повсякденна мандрівка, спостереження, побут підносилися до найвищого рівня сучасної світової культури. Російський інтелігент цього типу сентиментальний, але не трагічно, і перебільшено театральний: йому більше до вподоби слово «милий», ніж «прекрасний» *. Це гра і поза, але з великим соціально-культурним навантаженням. Характерно, що консерватори-патріоти гурток Карамзіна називали «русскими», натомість себе і свій гурток — «славянами». Карамзіністи писали «так, як говорили», тобто так, як говорив по-російськи в салонах інтелігентний дворянський «світ», бомонд; це була Росія — і водночас «іноземці в Росії», європеїзована, але не космополітична російська культурна еліта. При цьому «російськість» карамзіністів жодною мірою не нагадувала романтичний «прорив у вічність» позачасових національних цінностей. Карамзін на свої очі бачив Французьку революцію, не прийняв її жорстокостей, але й не розчарувався в ідеях розуму й прогресу. В начерках праці про Петра I (1798 р.) він писав: «Виправдання деяких жорстокостей. Повсюдна м’якосердість несумісна з величчю духу. Les grands hommes ne voyent que le tout (великі люди бачать тільки ціле. — М. П.) Але іноді і чутливість торжествувала». Ю.М. Лотман і Б.А. Успенський, які цитували ці слова, слушно зазначають: «Великі історичні події — а французьку революцію він відносив саме до великих історичних подій — на поверхні реалізуються у формі грубих і дрібних людських пристрастей. Але тим, хто здатний глянути глибше, розкривається велична картина духовного звеличення людства» **. Отже, ліберально-прогресистський умонастрій європеїзованої інтелігенції у цьому випадку не суперечить імперській ідеології та ідеї самодержавства.

 

Прийшовши до влади у двадцятичотирьохрічному віці, Олександр І, симпатичний, поставний блакитноокий лисіючий блондин, доступний і доброзичливий, відігравав роль продовжувача традицій своєї бабусі Катерини та її ліберальної політики. Спочатку він спирався на статс-секретаря школи Безбородька Д. П. Трощинського, але потім усунув його і орієнтувався на вузьке коло молодих друзів. Проекти, що їх вони розробляли на таємних засіданнях, стосувалися не менш ніж скасування кріпосного права та введення конституції. Проте поступово гурток почав розпадатися, а згодом хитрющий Кочубей почав замість себе посилати до царя з проектами чиновника М.М. Сперанського, через якого і так проходили всі папери, — безрідного геніального бюрократа, якого Кочубей таємно переманив у Трощинського.

 

Государ віднині /304/безпосередньо мав справу із Сперанським, який досить швидко став першою після царя особою в державі і на якого, врешті, звалили крах ідеї ліберальних реформ.

 

Світло на суть справи Сперанського кидає ставлення до неї незмінного улюбленця Олександра — графа Аракчеєва. Зразу після відправки в заслання Сперанського і його найближчого співробітника Магницького Аракчеєв писав своєму братові: «но вместо оных теперь парьтия знатных наших господ зделалась уже чрезмерно сильна, состоящая из графов салтыковых, гурьевых, толстых и голицыных, — следовательно, я не был с первыми в связи, был оставлен без дела, а сими новыми патриотами равномерно нелюбим, так же буду без дела и без доверенности» *. І тому, що Аракчеєв не належав до кола Сперанського (він сам мріяв, щоб у нього, як він висловлювався, була хоч третина розуму Сперанського), хоча Аракчеєв реакціонер, а Сперанський ліберал, — спільне у них те, що обоє були неродовиті, вивищені Олександром з низів, і тому цар на них розраховував. А аристократи — не тільки патріот-консерватор граф Ростопчін, а й Карамзін — писали «записки» царю проти Сперанського, звинувачуючи того в підкопі під самодержавство.

* Цит. за: Томсинов В. А. Светило русской бюрократии. — М, 1981, — С. 232.

 

«Демократична» орієнтація Олександра виявилася за суттю не ліберальною, а самодержавно-деспотичною орієнтацією, що розраховувала на плебейсько-демократичну опору. Це робило постать Олександра особливо малопопулярною в аристократичному середовищі.

 

Імператор Російський не потребував ідеологічних санкцій на своє всевладдя — воно сприймалось як аксіома. Релігійно-містичні умонастрої, можливо, до певної міри були у нього виявом мук совісті — як-не-як, Олександр був батьковбивцею. Головне ж джерело містицизму його часів полягало в тому, що Росія була антиподом раціоналістичної Франції.

 

Єдина реформа, яку «молоді друзі», передусім поляки Адам Чарторийський і Северин Потоцький, встигли здійснити, — реформа освіти. За зразок було взято почасти німецьку, почасти польську системи. Школа була реорганізована так, що початкова підпорядкована середній, середня (гімназійна) — університетам, яким, в свою чергу, підпорядковувалася вся навчальна і науково-видавнича справа в їх окрузі. Спочатку освіта була всестановою, але вже після війни міністр граф О. К. Розумовський робив зауваження графу І.А. Безбородьку з приводу того, що той відправив до гімназії свого кріпака. Відставка масона О.К. Розумовського з посади міністра в 1816 р. починала епоху нестримного обскурантизму, пов’язану з іменем нового міністра князя О. М. Голіцина та його улюбленців Магницького, Рунича та Корнєєва.

 

Друг дитинства Олександра князь О. М. Голіцин, знаменитий тим, що програв у карти графу Л. К. Розумовському свою жінку, несподівано захопився якимсь не цілком православним містицизмом, заснував Біблійне товариство надконфесійного характеру. Першим його актом на посаді міністра освіти і духовних справ (Голіцин був єдиним російським міністром, який керував водночас освітою та церквою) була інструкція про те, що основою всіх наук має бути релігія. Такого наступу невігластва, як за Олександра повоєнних часів, не знала європейська історія /305/ нового часу. Побічним результатом була і ліквідація масонських лож.

 

Ложі фактично були дозволені Павлом, який сам був посвячений у масони, але формально відновив їх Олександр. Після війни масонство набуло надзвичайно широкого розповсюдження у зв’язку з загальною модою на містицизм та на різні таємні товариства, пов’язаною із зрослим почуттям особистої гідності і незалежності. Офіційні масонські організації розкололися 1815 р. на ложу «Астрея», на чолі якої став Є. О. Кушелєв, та «Провінційну», де магістром був граф М. Ю. Вєльгурський, а заступником («намісним магістром») — С. С. Ланськой. 1820 р. Кушелєв написав цареві донос на самого себе і масонство загалом. Глибоко релігійний консерватор Кушелєв не розумів, що діється в масонському русі: множаться якісь таємні товариства, що навіть в його власній ложі прагнуть «всі істини чистого масонства підкопати і перетворити на байки», тобто православ’ю надати якогось алегоричного тлумачення. Насправді ложі дедалі більше перетворювалися на таємні клуби світського, подекуди політичного характеру, що Олександр чудово відчув. Результатом доповідної Кушелєва було рішення царя про заборону масонських лож. На цей час уже діяли таємні товариства, що підготували декабристський заколот, про що Олександр також знав, але не наважувався йти на відкритий конфлікт з дворянською елітою.

 

Декабристський рух і наслідки 25 грудня 1825 р. добре відомі. Зазначимо характерну «доповідну» донос на ім’я нового царя, Миколи, під назвою «Дещо про Царськосільський ліцей та дух оного». «Ліцейський дух» автор анонімки виводив з ліберальних ідей ще Новиковського масонства, підкреслюючи, що діти багатьох масонів катерининських часів засуджені за участь у декабристському русі. Анонімний автор — відомий Фадей Булгарин, колишній польський офіцер з легіонів Наполеона, ренегат і добровільний донощик. Це — вияв ненависті до духовного аристократизму, в цьому випадку в особі гуртка «Арзамас», заснованого С. С. Уваровим, М. І. Тургенєвим та іншими противниками консерваторів Шишковського гуртка «Бесіда». Група послідовників Карамзіна, серед яких були Пушкін і В’яземський, організувала, як тоді говорилося, «партію» проти консерваторів, яку донощик Булгарин прив’язував до масонів та лібералів. У двадцяті роки вже почалися і в Росії дискусії про романтизм і класицизм; В’яземський, який вважав себе романтиком, бачив своїх попередників навіть у авторові перекладів з давньогрецьких трагедій Озерові. Якщо мати на увазі саме той романтизм, який апелює до позачасового духу народу і протистоїть класичній орієнтації на передзадану норму, то такий романтизм тільки зароджувався в деяких публікаціях і у деяких авторів. Уперше, здається, слово «народність» було сказане критиком Орестом Сомовим, близьким до гуртка карамзіністів, до Пушкіна і Дельвіґа, в одній із статей на теми музики, і підхоплене князем В. Ф.Одоєвським, письменником і музикознавцем, схильним до романтичної фантастики. Мабуть, найкраще видно умовність класифікацій на зразок «романтизм — класицизм» на російськім ґрунті того часу на прикладі Пушкіна. /306/

 

Пушкін передусім — геніальний поет і якби навіть він був політичним реакціонером, його твори залишались би чистим золотом високого мистецтва. Та Пушкін був винятково розумною людиною і чудово орієнтувався в партійно-політичних тонкощах, займаючи власну позицію, яка нам не завжди близька і навіть зрозуміла. Коли справжній романтик Полєвой, колишній купець, самоук, ентузіаст, став видавати журнал «Московський телеграф», Пушкін з запалом виступив проти нього — оскільки Полєвой протиставив романтизм Карамзіну, а свою «Історію народу російського» — Карамзінській «Історії держави Російської». Бо Пушкін був такий же російський державник, як і Карамзін.

 

М. Н. Епштейн показав паралельність реакції двох великих поетів початку століття, Ґете і Пушкіна, на трагічну повінь у Петербурзі, яка стала сюжетом «Мідного вершника» і послужила поштовхом для сюжету про упокорення моря в другій частині «Фауста» (1833 р. Ґете опублікував повністю другу частину, а Пушкін закінчив «Мідного вершника», відтак тут паралелі тільки типологічні). Упокорення водної стихії — мотив внесення порядку в хаос, і в обох випадках жертвами є безвинні подружні пари — Філемон і Бавкіда у Ґете, Євгеній і Параша у Пушкіна. Не Фауст винен у загибелі стариків — це справа рук Мефістофеля, посередника між генієм і людьми; але й не сам Петро губить Євгенія і Парашу. Чи збігаються позиції обох великих художників? Не можна не погодитися з М. Н. Епштейном: «Усе світовідчуття Ґете і Пушкіна класичне в тому розумінні, що і в історії, і в поезії вони над усе цінують момент визрівання форми з хаосу — подвиг об’єктивної творчості» *. Можна піти далі й побачити у Пушкіна все ту ж карамзінську ідею: «Велика людина бачить ціле». І хоч би як співчував Пушкін «маленькій людині», романтик часів барабанної, за його власним висловом, «Полтави» і державник часів «Наклепникам Росії» — це один і той же Пушкін, «класик» у тому ж розумінні, що й Ґете.

* Эпштейн М. Н. Фауст и Петр // Гетевские чтения 1984. — С. 188.

 

Чи принижує це великого поета? Можна лише сказати, що не цим державницьким патріотизмом увійшов Пушкін у серця мільйонів, і не тільки незрівнянністю вірша — всі відчули в ньому почуття солодкої свободи, горду надхмарну красу «на свете счастья нет, а єсть покой и воля». Пушкін тримався за своє дворянство тому, що в той час лише дворянин міг претендувати на духовну незалежність, хоча ми знаємо з його власної трагедії, наскільки це відносно. Але саме це високе й людське було відчуте, пережите ним і донесене до нащадків — усіх, перелічених і не перелічених у «Пам’ятнику». І коли б не було дворянської станової винятковості і державницького патріотизму великороса Пушкіна, не дозріло б і те загальнолюдське, що відкрилося завдяки ньому нам усім.

 

С. С. Уваров, зневажений Пушкіним, став у Миколи І міністром освіти завдяки своїй ролі у формуванні ідеології самодержавства. Висунувши і обґрунтувавши знамениту формулу «самодержавство, православ’я, народність», ліберальний новатор із гуртка «Арзамас» водночас запропонував імперському деспотизму спосіб леґітимізації і позбавив його потреби в ній. Принцип самодержавства є антитезою принципу свободи, /307/ як принцип православ’я або братства во Христі — антитезою братству, товариству всіх громадян. Народність мала замінити рівність. Гасло рівності спрямоване проти станової нерівності; згідно з альтернативним принципом народності, всі руські люди можуть бути рівними тільки в своїй співприналежності до російської нації, зберігаючи станову нерівність. За цим були віки «Бога, царя і отечества», або «одні моляться, другі воюють, треті орють».

 

Найважливіше полягало в тому, що не самодержавство ґрунтується на народності чи вірі, а навпаки. Лише те народне, що служить самодержавству. Так обґрунтовується принцип імперії. Тому вірнопідданий Полєвой був розгромлений як вождь «революційної партії», і Уваров з люттю розповідав наступного дня Никитенку, яку змію викрито в особі редактора «Московського телеграфа»: супостат-романтик хотів благословляти самодержавство іменем «народного духу». А через два роки така ж доля спіткала редактора «Телескопа» професора М. І. Надєждіна. Ідея Надєждіна була ще прямолінійнішою: він вважав, що самодержавство найнадійніше опертя може знайти в демократичних низах; дворянську епоху, а відтак і Пушкіна, і романтиків, яких він вважав дворянськими письменниками, Надєждін зараховував до безповоротного минулого.

 

Микола І суворо стояв на позиціях станової імперії. В створений ним 14 травня 1826 р. «Комітет влаштування навчальних закладів» увійшли як консерватори-патріоти О. С. Шишков, М. М. Сперанський і С. Г. Строганов, так і європеїсти князь К. А. Лівен, С. С. Уваров і граф Д. М. Блудов. Нерідко вони конфліктували, але в одному дійшли згоди: засадовими стосовно керівництва до складання статуту 1828 р. зроблено вказівки про виховання, «співрозмірне з істинними потребами того роду життя, до якого кожен призначається». Кожен рівень шкіл призначався для певного соціального класу, цьому служило й розпорядження про підвищення платні за навчання в університетах і гімназіях «не стільки для посилення економічних сум навчальних закладів, скільки для утримання прагнення юнацтва до освіти в межах певної співрозмірності з громадянським побутом різнорідних станів». На доповіді Уварова резолюція царя: «При тому слід зміркувати, чи немає способу утруднити доступ в гімназії для різночинців» *.

* Цит. за: История России в XIX веке. — СПб., б/г. — Т. IV. — Вып. 9. — С. 101 — 102.

 

Що передусім рухало імператором, людиною без комплексів, досить розумною і вольовою? Страх перед революцією, відчуття своєї всесвітньо-історичної місії — зберегти порядок скрізь, куди сягає могутність великої Росії? Природний педантизм, вихований казармою, парадами, культурний статус, за його власним іронічним визначенням, «дивізійного генерала, який раптом став імператором»?

 

Понура жовта фарба, в яку пофарбовані були всі будинки столиці; губернські міста, — зменшені і сильно погіршені копії столиці; маса штатних і заштатних міст і містечок, що жалюгідно копіювали губернські; панські будинки з «грецькими» колонами, чиновництво в мундирах, прихована ненависть до інтелігентності і освіти, що стала відвертою в час революції 1848 р., коли за захист університетів пішов у відставку навіть С. С. Уваров — над усією цією /308/ імперською спорудою ніби бовваніла постать царя Миколи, який дивився на все своїм олов’яним поглядом і пильно стежив, щоб ніщо не відхилялося від заведеного розпорядку. На гауптвахті сиділи за найменші провини редактори і цензори-професори, сидів одного разу навіть наслідник за те, що проїхав на параді не риссю, а галопом. У глибині душі цар розумів, що треба щось робити і передусім із кріпацтвом, створював один за одним надзвичайно таємні комітети, але спромігся тільки на одне — видати заборону на продаж людей окремо від сім’ї і без землі. Його старший брат Олександр, який грався з реформами, всім щось обіцяючи зі своєю чарівною посмішкою, не спромігся навіть на це. Обидва ніби відчували, що найменший рух у колосальній споруді імперії може призвести до непередбаченого обвалу, обидва не дозволяли нікому приводити в рух суспільний механізм, який, на їх думку, мусив підкорятися тільки їх владним порухам.

 

Не дивно, що коли в Росії виник справжній, в західноєвропейському дусі, романтичний російський націоналізм, він більше перелякав царя, ніж ліберальне західництво.

 

У 1839 р. з’явилися у списках і жваво обговорювалися в московських салонах реферати поета О. Хом’якова та критика і філософа І. Киреєвського. Обидва автори були солідарні у ставленні до кріпосництва: Хом’яков говорив про «мерзенність рабства законного, важкого для нас в усіх розуміннях, речовому і моральному»; І. Киреєвський — про «перевагу праці вільної перед панщинною роботою, вільного життя перед примусом». О. Хом’яков обстоював думку про те, що Петровські реформи завдали Росії непоправної шкоди, позбавивши її національної самобутності, і що відродження Росії пов’язане з переорієнтацією на допетровські духовні цінності. І. Киреєвський ставив питання інакше: не відмова від західної освіти та західних елементів культури, а таке сполучення російського і європейського, за якого нейтралізована була б головна вада Заходу, яку він вбачав у надмірній вірі в розум. Втіленням раціоналізму для І. Киреєвського були і антична класика, і середньовічна схоластика католицизму, і буржуазний суспільний лад, і буржуазний демократизм. Ідеал свободи для нього був таким же бездушним егоїзмом матеріальної сили, як і ідеал самовладдя, тільки егоїзмом з боку пригноблених класів. Вихід І. Киреєвський вбачав у поєднанні особистості з «миром», маленьким осередком суспільства; носієм колективістської ідеології бачив автор православну церкву.

 

Не можна не впізнати тут повного набору ознак того романтичного світогляду, який на Заході знаходив інші традиційні вбрання.

 







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 423. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Принципы и методы управления в таможенных органах Под принципами управления понимаются идеи, правила, основные положения и нормы поведения, которыми руководствуются общие, частные и организационно-технологические принципы...

ПРОФЕССИОНАЛЬНОЕ САМОВОСПИТАНИЕ И САМООБРАЗОВАНИЕ ПЕДАГОГА Воспитывать сегодня подрастающее поколение на со­временном уровне требований общества нельзя без по­стоянного обновления и обогащения своего профессио­нального педагогического потенциала...

Эффективность управления. Общие понятия о сущности и критериях эффективности. Эффективность управления – это экономическая категория, отражающая вклад управленческой деятельности в конечный результат работы организации...

Методы прогнозирования национальной экономики, их особенности, классификация В настоящее время по оценке специалистов насчитывается свыше 150 различных методов прогнозирования, но на практике, в качестве основных используется около 20 методов...

Методы анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия   Содержанием анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия является глубокое и всестороннее изучение экономической информации о функционировании анализируемого субъекта хозяйствования с целью принятия оптимальных управленческих...

Образование соседних чисел Фрагмент: Программная задача: показать образование числа 4 и числа 3 друг из друга...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия