Студопедия — Нові соціальні механізми культури
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Нові соціальні механізми культури






 

Ліквідація решток автономії України, включення козацької старшинської еліти до лав імперського дворянства, покріпачення частини козацтва, зруйнування традиційної освітньої системи різко погіршило стан національної культури і змінило всю структуру культурного життя. /309/

 

Засвоєння й продукування культурних цінностей нації визначається характером тих осередків, які відіграють роль центрів культурного життя і стимулюють взаємодію різних соціальних верств. Це знаходить прояв і в розміщенні центрів передачі культури від покоління до покоління, від осередку до осередку. В метафоричному розумінні можна завжди говорити про «культурний ландшафт», маючи на увазі не тільки географію культурних центрів, а й їх характер і способи взаємозв’язку.

 

Система, що склалася в автономній козацькій державі, спиралася на Київську академію як інтелектуальний та педагогічний центр. На периферії такими центрами були колегії та — навколо церков — приходські школи і шпиталі. З цією системою взаємодіяла адміністративна «канцеляристська» культура, що спиралася на сотенні, полкові та центральні уряди. Зокрема, продуктом «канцеляристської» культури було козацьке літописання і збирання українських старожитностей. Ця система вмирала впродовж другої половини століття. Староукраїнська культура була зведена до провінційного архаїзму, і в імперських центрах — за великою допомогою традицій і сил української культури — споруджено духовний дім нової Росії.

 

XIX ст. почалося глибоко символічним актом синоду забороною будувати храми в «малоросійському стилі». Канонізація форм церковної архітектури з точним поясненням символіки кожного її елементу (наприклад, «луковичні» верхівки церкви означають полум’я і тому не можуть бути іншої форми) відповідали доктринерському духові «регулярної держави». Канонізація церковного художнього життя різко скорочувала простір свободи в сакральній творчості і перепиняла ті культурні впливи, які йшли з колишнього інтелектуального центру православ’я — українського Півдня — на духовне життя Росії. Формально покінчив з загальнокультурними претензіями Києва міністр Голіцин. 1817 р. академію закрито, створено на її місці семінарію, а 1819 р. на місці семінарії — духовну академію. Колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали пересічними духовними семінаріями.

 

Нижча освіта була зруйнована зовсім. Організована згідно з новими настановами, система приходських та повітових училищ, гімназій, приватних пансіонатів нерідко просто не працювала — при училищі були директор, учитель і наглядач, проте учнів не було жодного. В селах, де запанувало кріпосне право, система навчання зазнала повного краху. Секуляризація церковних земель, переведення монастирів на державні дотації позбавили церкву можливостей вчити сільських дітей. Школи ледве животіли і оживали лише під час відвідин урядових осіб. /310/ Чиновники дбали передусім про те, щоб вивіска на школі з двоглавим орлом мала «належний рисунок», щоб школа була побілена на випадок приїзду начальства, а книги були новенькими, щоб на стінах висіли правила, інструкції та розклади.

 

Навчатись діти української еліти могли в університетах Санкт-Петербурга і Москви, в кадетських училищах, — словом, у центрі та єдиному «центральному» шкільництві. Єдина і уніфікована імперська культура і наука спускалися вниз до периферії строго за станами, «що кому належить».

 

Молоді люди дворянського звання їздили до Петербурга починати службу, бо хоч би як низько знаходилась перша сходинка кар’єри в Петербурзі, вона все ж давала більше шансів пробитися вгору, хоч би і в провінції. Умови, за яких такі юнаки опинялися в столиці, були неймовірно важкі. Добре ще, якщо вони поселялися в «серединному» Петербурзі, між «канавкою» (Катерининським каналом) та Мойкою, в сірих нетрях столичного міщанства, але дехто жив аж за Фонтанкою, в брудних халупах, разом з якими-небудь алкоголіками-розстригами та оброчними селянами-заробітчанами. Вдома на Україні в маєтках у них принаймні вистачало в погрібах всіляких запасів — і варень, і солінь, але грошей, як правило, у «пана середньої руки» було обмаль.

 

Велику роль у житті тих українців, які одержали освіту і зачепилися в столиці, щоб бути причетними до першоджерел імперського життя, відігравали земляцтва. Молоді чиновники, які служили десь по відомству освіти, поштовому чи якомусь іншому, збиралися, як правило, раз на тиждень у когось із земляків. Такими домами земляків були, зокрема, квартира Гоголя, коли він уже трохи став на ноги, потім — квартира Євгена Гребінки. Не всім дано було заходити в гості до В. І. Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв і секретаря Товариства заохочування художників: у Григоро* вича, колишнього спудея Київської академії, бував цвіт інтелігенції Петербурга. Вихідці з України, особливо художники, були під його постійним покровительством. Бували українці і в домі О. М. Оленіна; сюди приходив поспівати українських пісень колишній кріпак, українець із Вороніжчини професор О. В. Никитенко. Тут він познайомився з Анною Петрівною Керн (дівоче прізвище Полторацька), племінницею хазяйки, яка стала знаменитою завдяки присвяченим їй пушкінським рядкам «Я помню чудное мгновенье». Своїм землякам чимало допомагав харківський дворянин Орест Сомов, згаданий вище у зв’язку з дискусією про народність, — можна сказати, перший професійний інтелігент (письменник і журналіст).

 

За ініціативою Новосільцева, запеклого ворога польського руху, в Петербург було запрошено групу /311/ закарпатських українців Василя Кукольника, Михайла Балудянського, Петра Лодія, Івана Орлая та інших. Якоїсь «русинсько-антипольської» партії вони не склали, але багато хто з них зробив вагомий внесок у розвиток культури.

 

Був український гурток і в Москві — тут працювали ботанік, історик і фольклорист Михайло Максимович; славіст, історик, знавець українських старожитностей Осип Бодянський; співучень Гоголя по Ніжинській гімназії, один із перших гегельянців у Росії, правознавець Петро Рєдкіп (Редька) — всі професори Московського університету. Не випадково першим журналом, який друкував твори українською мовою, в тому числі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, був московський «Вестник Европьі», редактор його — професор Московського університету М. Т. Каченовський був вихованцем Харківського колегіуму. Сприяння українській культурі він вважав своїм обов’язком, хоча й розглядав українську мову як «малороссийское наречие».

 

До чиєї культури віднести той інтелігентний прошарок українства, який або на все життя осідав у столичних центрах, або хоча б частину життя служив чи вчився в Петербурзі та Москві? Іноді українське походження було лише деталлю біографії російського діяча, в деяких випадках культурні діячі безперечно продовжували працювати в українській культурі незалежно від того, що жили в Росії; а часом неможливо провести межу між українською та російською культурою. Можна загалом сказати, що столична діаспора являла собою для України середовище, де процеси взаємовпливів ішли в обидва боки.

 

Це можна проілюструвати на прикладі культури архітектури і будівництва. В першій половині XIX ст. міське населення зросло приблизно втроє; особливо швидко зростали міста Новоросії. Загалом відсоток міського населення на Україні залишався низьким. Міста України були переважно адміністративними, нечисленні з них — культурними і навчальними центрами; промисловість швидко почала розвиватися лише у другій половині століття.

 

По Україні будувалися адміністративні споруди, біржі, гостині двори. Велике будівництво здійснювалося в /312/ Полтаві, де містилася резиденція генерал-губернатора Малоросії. За проектами-зразками російського архітектора А. Захарова розбудувалася Кругла площа з адміністративними будинками, з пам’ятником Полтавській битві роботи Тома де Томона і Ф. Щедріна, з променями прямих вулиць — нечуваним на Україні явищем. А. Меленський, головний архітектор Києва, керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Луїджі Руска гостинний двір, новий головний корпус духовної академії, альтанку на Аскольдовій могилі; в 30-х рр, Віченцо Беретті будував університет, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат, син його Олександр дещо пізніше — першу Київську гімназію (нині гуманітарний корпус університету). В. Ґест — автор Контрактового будинку і пам’ятника Магдебурзькому праву. Луїджі Руска будував Ніжинську гімназію вищих наук. В Одесі, де будівництво теж велося згідно з «регулярним планом», архітектор Ф. Боффо спроектував Приморський бульвар, площу коло нього, знамениті Потьомкінські сходи, стару біржу (нині міська рада), палац Наришкіної (нині Палац культури моряків); Тома де Томон будував госпіталь (нині клініка медінституту). А пам’ятник знаменитому дюку Рішельє — єдина вціліла на Україні робота петербурзького скульптора, вихідця з Полтавщини Івана Мартоса — неперевершеного майстра надгробних пам’ятників.

 

Усі згадані пам’ятки приносять на Україну стиль класицизму, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття. Через цю естетику міста України включаються у загальноімперські культурні смаки, насамперед смаки і художні ідеї західницького і космополітичного державництва. Зауважимо, що серед авторів споруд багато іноземних майстрів, які працювали в Росії. Зокрема, Луїджі Руска був знаменитий своїм альбомом фасадів житлових будинків, на який в усій імперії орієнтувалася поміщицька маєткова /313/ архітектура — будівництво і палаців, і скромних споруд на кілька кімнат з неодмінною колонадою. В державно-класичному стилі, нерідко російськими майстрами, будуються і деякі храми.

 

Поміщицькі маєтки становлять важливий новий елемент культурного ландшафту. Вони мають культурну цінність вже самі по собі, оскільки принаймні в багатших із них реалізуються певні естетичні амбіції господарів. Велику художню цінність являли собою деякі маєтності польських аристократів на Правобережжі; в кінці XVIII ст. в Умані Щенсни Потоцький споруджує чудовий пам’ятник садово-паркового мистецтва — знамениту Софіївку. Більшість таких маєтків до нашого часу не дожили, але ті, що залишилися, нерідко належать до цінностей світового масштабу. Знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні на Чернігівщині, недалеко від нього — Тростянецький садово-парковий комплекс Скоропадських — сьогодні є дендрологічними заповідниками і витворами мистецтва; в ту пору вони збирали десятки гостей, притягували освічених людей як культурні осередки. Особливо прагнув зробити значним культурним центром свій маєток у Качанівці на Чернігівщині Григорій Степанович Тарновський (1788 — 1853 рр.), амбітний поміщик, якому вдавалось збирати найвишуканіше товариство. Тут бували петербурзькі приятелі-романтики композитор М. Глінка, художник К. Брюллов, поет Н. Кукольник, тут місяцями жили художники П. Штернберг, А. Мокрицький. У Седневі, маєтку Лизогубів, у домі для’ гостей залишилив на стінах малюнки і віршовані написи Шевченко.

 

У низці випадків українське панство, нащадки вчорашньої козацької старшини, було пов’язане сталими дружніми зв’язками, і можна говорити про певну поміщицьку громадськість, що характеризувалася спільними культурно-політичними вподобаннями. Такою спільнотою була на початку століття громада панства на Полтавщині, яка підтримувала взаємозв’язки особливо в часи, коли генерал-губернатором Малоросії був князь М. Г. Рєпнін. /314/

 

Певні зв’язки ці полтавські поміщики підтримували із нащадками Розумовських. Старий гетьман Кирило Олексійович решту життя провів у себе в Батурині, де видатний архітектор і майстер садово-паркового мистецтва Ч. Камерон у рік його смерті (1803 р.) закінчив будівництво нині занедбаного маєтку. Улюблений середній син Андрій певний час, у пору катерининської опали, жив разом з ним у Батурині, але потім виїхав за кордон і прожив до смерті у Відні. Там він був відомий як музикант-аматор і меценат; коло його друзів — В. Моцарт, Й. Гайдн, Л. Бетховен (який присвятив йому три концерти). Синів у гетьмана було багато, але з онуками не пощастило. Дочка гетьмана, Наталія, в шлюбі — Загряжська, розумна і вольова жінка, відігравала помітну роль у петербурзькому світі. Після того як фактично обірвав зв’язки з батьківщиною Андрій, всі сподівання батькові були зв’язані з найстаршим, Олексієм.

 

Неймовірно багатий пан, жовчний і самотній граф Олексій Кирилович Розумовський (1748 — 1822 рр.) був масон потаємний, за поглядами близький до свого знайомого Жозефа де Местра, вкрай консервативного католицького мислителя. Після відставки граф Разумовський оселився в маєтку в Почепі. Обидва його сини рано померли, двох дочок він видав заміж: спочатку молодшу Варвару — за князя М.Г. Рєпніна, потім старшу й негарну Катерину — за майбутнього міністра освіти С. С. Уварова.

 

Фактично будучи розлученим з дружиною, з роду Шеремет’євих, Розумовський жив із «дівицею», яка народила йому позашлюбних синів і дочок. Всі вони одержали прізвище Перовські на честь того підмосковного сільця, де в церкві вінчалися імператриця Єлизавета з дядьком графа, Олексієм Григоровичем. «Вихованці», як тоді називали позашлюбних дітей, боялися і поважали батька; дратівливий і скупий на /315/ добре слово граф потай любив їх і всіх добре влаштував. Братів Перовських було п’ятеро. Старший, Олексій, став відомим письменником, писав під псевдонімом «Антон Погорільський» романтичні повісті. Його сестра, вийшовши заміж за графа К. П. Толстого, скоро розлучилася з цим бешкетником-офіцером і жила в маєтку брата в селі Погорільці. О. О. Перовський часто бував за кордоном, був знайомий з Ґете. На колінах у великого поета доводилось дитиною сидіти синові сестри Олексія Олексійовича, графу О. К. Толстому. Друга сестра — в шлюбі Жемчужнікова, її сини стали відомими діячами російської і української культури. «Кузьма Прутков» створений онуками графа О. К. Розумовського.

 

Зять О. К. Розумовського князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778 — 1845 рр.), один з братів Волконських, який успадкував прізвище їх діда по матері, славнозвісного фельдмаршала, був, між іншим, ріднею з дідом Л. М. Толстого по матері; брати Волконські часто гостювали у нього, і прізвище «Волконський» з’являється у «Війні і мирі» не випадково. В романтичній біографії князя Рєпніна-Волконського та історії його кохання і шлюбу з Варварою Розумовською багато епізодів, що збігаються з сюжетами «Війни і миру», і сам князь дуже нагадує толстовського князя Андрія. Людина мужня, порядна і розумна, князь Рєпнін багато зробив для української культури за час свого генерал-губернаторства: досить згадати покровительство І. П. Котляревському, організацію театру в Полтаві, де за його дозволом йшли п’єси Котляревського українською мовою, його ініціативу викупити з кріпацтва М. С. Щепкіна, великого українського актора, ініціативу написання історії України, до чого ним залучено М. Д. Бантиш-Каменського, і до якої він сам написав один розділ з військової історії. Брат М. Г. Рєпніна — Сергій Волконський, декабрист, за яким у Сибір поїхала його дружина, дочка знаменитого генерала Раєвського.

 

У царя Миколи було багато причин не любити Рєпніна, а приводом став службовий «злочин» князя: він будував у Полтаві будинок інституту шляхетних дівчат, і коли забракло коштів державних, почав вкладати в будівництво свої, чим порушив фінансову дисципліну. Знеславлений і розорений Рєпнін виїхав за кордон, повернувся пізніше в свій маєток в Яготин, де й помер, оплакуваний селянами; люди несли труну з тілом покійного на руках аж до Густинського монастиря, де князя й поховано. В Яготині у князя гостював Т. Шевченко, який ставився до /316/ М. Г. Рєпніна з глибокою повагою; дочка, княжна Варвара, була віддана Шевченкові все життя, це вона поклала на його труну терновий вінець. Рєпнін підтримував дружні зв’язки з поміщиками з сусідніх з Полтавою маєтків — Д. П. Трощинським, В. В. Капністом, І. М. Муравйовим-Апостолом. Маєток Трощинського в Кибинцях називали «українськими Афінами», тут був власний театр, де вистави давалися і українською мовою. Тексти п’єс писав сусід і управитель маєтків Трощинського, В. О. Гоголь, батько письменника. В маєтку Трощинського була величезна бібліотека, тут швидко опинялися всі літературні новинки з Петербурга. В цьому домі на великому, як звичайно, сусідському зібранні були гостями брати Муравйови-Апостоли в той вечір, коли сюди прийшла звістка про смерть царя Олександра в Таганрозі. Недалеко, в Обухівці, знаходився маєток В. В. Капніста. Сини його служили разом з відомими декабристськими діячами і були членами таємних товариств. У домі Капністів виховувалися сироти — діти сусідів-поміщиків Лорерів; син Лорера Микола став відомим декабристом, його племінниця — відома Олександра Смирнова-Росетті.

 

Седнівські Лизогуби були пов’язані з цим колом через Рєпніна, у якого двоє з них служили ад’ютантами. Один син наймолодшого з цих Лизогубів, народник-терорист, був повішений в Одесі, другий став прем’єрміністром в уряді Скоропадського.

 

Уже побіжний опис цього дворянського середовища, яке в більшості походило з козацької старшини, показує, що тут були поширені і високі культурні орієнтації, і вільнодумне фрондерство, й інколи досить серйозний декабристський революціонаризм. У цьому середовищі існував постійний інтерес до історії України, її звичаїв та фольклору. З цим колом пов’язаний М. А. Цертелєв (Церетелі, 1790 — 1869 рр.), перший український фольклорист, який видав 1819 р. зібрані ним думи і народні пісні. В колі Трощинського жили фольклорно-етнографічні інтереси, що потім знайшли вияв у зацікавленостях М. В. Гоголя.

 

У літературі вживаєтся вираз «Новгород-Сіверський патріотичний гурток» — це був радше не гурток, а така ж земляцька старшинська громада, що підтримувала взаємні стосунки впродовж довгого періоду, починаючи з катерининських часів. До неї входили єпископ Варлаам Шишацький, Григорій Долинський, український автономіст, який був навіть заарештований і засуджений; архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський, пов’язаний з гайдамацьким рухом у час, коли був ігуменом Мотронинського монастиря на Переяславщині; відомі збирачі історичних документів петербуржці Полетики — батько Григорій /317/ і син Василь, який провів кінець життя в маєтку Коровинці на Сумщині, Андрій Худорба, якого В. Шевчук вважає автором «Історії русів», та інші. На Глухівщині знаходився маєток Марковичів; онуки генерального підскарбія Яків (1776 — 1804 рр.) і Олександр (1790 — 1865 рр.) Марковичі залишили надзвичайно цінні історичні праці та збірники документів, лише почасти ними опублікованих («Записки о Малороссии» Я. М. Марковича, 1798 р., низка історичних праць О.М. Марковича, з яких найголовніша — про історію дворянських маєтностей на Чернігівщині, 1841 р.) Одним із найбільш впливових людей цього кола був Опанас Лобисевич (1732 — 1805 рр.), перекладач, секретар і начальник канцелярії гетьмана Кирила Розумовського, маршалок дворянства Новгородського повіту, а потім і Чернігівської губернії. Лобисевич написав першу українську «Енеїду» «Вергилиевы Пастухи... в малороссийский кобеняк переодетые» (до нас не дійшла). Цікаво, що про спробу «перелицювання» «Енеїди» ми знаємо з листа О. К. Лобисевича до його колишнього вчителя Георгія Кониського, написаного якраз того року, коли Котляревський розпочав свою працю над Верґілієм (1794 р.). Федір Васильович Туманський (1746 — 1810 рр.), син генерального судді і помічника правителя Новгород-Сіверського намісництва, член Російської академії, видавець низки російських журналів, опублікував один із перших українсько-російських словників (на 333 слова), розробляв проект заснування українського «Академічного зібрання».

 

З цього гуртка, здається, виходила ініціатива згаданих переговорів Капніста в Прусії. До гуртка був близький Андрій Гудович, генераланшеф із старого козацкого роду, який розглядався в гуртку як кандидат у гетьмани. Пов’язаний з гуртком полковник Михайло Миклашевський, губернатор Новоросії на початку століття, який склав 1812 р. проект організації козацького війська. Козацькі полки (їх було 15) не були допущені до участі в бойових діях, уряд їх протримав до 1816 р. і розпустив, не оплативши озброєння та утримання. Після відставки (1818 р.) Миклашевський жив у своєму маєтку в с. Понурівці на Стародубщині. Нарешті, єпископ Шишацький розвивав ідеї української автокефалії. Про цей гурток майже нічого не відомо було нашим історикам, діяльність його досліджена тільки О. Оглоблиним та Ю. Шевельовим, які публікували свої праці за кордоном.

 







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 385. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Классификация ИС по признаку структурированности задач Так как основное назначение ИС – автоматизировать информационные процессы для решения определенных задач, то одна из основных классификаций – это классификация ИС по степени структурированности задач...

Внешняя политика России 1894- 1917 гг. Внешнюю политику Николая II и первый период его царствования определяли, по меньшей мере три важных фактора...

Оценка качества Анализ документации. Имеющийся рецепт, паспорт письменного контроля и номер лекарственной формы соответствуют друг другу. Ингредиенты совместимы, расчеты сделаны верно, паспорт письменного контроля выписан верно. Правильность упаковки и оформления....

Дизартрии у детей Выделение клинических форм дизартрии у детей является в большой степени условным, так как у них крайне редко бывают локальные поражения мозга, с которыми связаны четко определенные синдромы двигательных нарушений...

Педагогическая структура процесса социализации Характеризуя социализацию как педагогический процессе, следует рассмотреть ее основные компоненты: цель, содержание, средства, функции субъекта и объекта...

Типовые ситуационные задачи. Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической   Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической нагрузке. Из медицинской книжки установлено, что он страдает врожденным пороком сердца....

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия