Нові вищі навчальні заклади і центри культури. З початком реформи освіти знову постало питання про відкриття університету в Україні, про який /318/ українське дворянство давно мріяло і якого царська влада

 

З початком реформи освіти знову постало питання про відкриття університету в Україні, про який /318/ українське дворянство давно мріяло і якого царська влада так не хотіла. Проблема університету була гострою ще й тому, що з аналогічними проханнями до уряду зверталося і польське дворянство.

 

Після поділів Польщі у поляків лишилися в Кракові — Головна коронна школа (колишній Яґєллонський університет) та у Вільнюсі — Головна литовська школа (колишній університет Стефана Баторія). У Львові існував ліцей, 1817 р. реорганізований в університет з німецькою мовою викладання. В Росії польські освітні діячі добилися відновлення університету у Вільнюсі з польською мовою викладання (1803 р.) і створення в Кременці Вищої Волинської гімназії (1805 р.), з 1819 р. перетвореної на ліцей. 1808 р. організовано Королівський Варшавський університет. Домагалися поляки і в Києві відкрити вищий навчальний заклад; 1809 р. на базі Головного народного училища на Подолі було відкрито Першу Київську гімназію, яка через два роки одержала статус вищого навчального закладу і була переведена в Кловський палац. З початку реформи освіти стало ясно, що утворення університету в Україні неминуче, і Олександр вирішив організувати його в Харкові. Ініціатором створення Харківського університету був місцевий поміщик В.Н. Каразін.

 

Василь Назарович Каразін (1773 — 1842 рр.) походив із сім’ї емігранта з Дунайських князівств, чи то грека, чи то болгарина; він вважав себе українцем. На час приходу до влади Олександра він служив у Петербурзі канцеляристом, був колегою Сперанського. Каразін написав проект реорганізації системи освіти в імперії, конверт без підпису поклав на столі в імператорському кабінеті; Олександр, захоплений анонімним автором, розшукав і наблизив його до себе. Каразін належав до вузького кола авторів освітньої реформи. У Харкові він знайшов активну підтримку серед місцевого дворянства і заможних міщан. Повернувшись з тріумфом і великою сумою зібраних грошей в Петербург, Каразін несподівано відчув різку зміну ставлення царя, якому ентузіазм Каразіна просто набрид. Досить грубо Каразін був відправлений у відставку, але не міг змиритися з крахом, нічого не розумів і продовжував закидати царя новими проектами, незважаючи на застереження придворних. Згодом Каразін був навіть заарештований.

 

На роботу в університет Каразін запросив багатьох відомих людей, зокрема Й-В. Ґ. Ґете, П.С. Лапласа та Й. Ґ. Фіхте. Навіть ті, хто приїхав, забезпечили університету високий рівень викладання. З Ієни, що була /319/ тоді одним із центрів європейської гуманітарної культури, в Харків за рекомендацією Ґете і Шіллера приїхав Йоган Баптіст Шад (1758 — 1834 р.), філософ хоча й не дуже оригінальний, але принаймні приналежний до німецької інтелектуальної еліти. На викладання математики з Петербурга запрошено Т. Ф. Осиповського (1765 — 1832 рр.). Осиповський, випускник Володимирської семінарії, працював у столичному педагогічному інституті; як математик він належав до школи, залишеної в Росії Ейлером, читав курс математики та небесної механіки на рівні найкращих світових досягнень. Враховуючи, що підручників не було і Осиповському доводилося писати все самому, його переклад «Небесної механіки» Лапласа і курси диференційного, інтегрального та варіаційного числень були унікальними в Російській імперії. З 1813 р. Т. Ф. Осиповський був ректором Харківського університету.

 

Попередником Осиповського на посаді ректора був професор фізики з доброю європейською освітою О. І. Стойкович (1764 — 1832 рр.), за походженням серб. Він запросив до Харкова свого земляка А.І. Дудровича, який став не дуже здібним, але дуже переконаним послідовником Шада. З приходом Осиповського на посаду ректора традиційна для російських установ тих часів ворожнеча між «руськими» і «німцями» набула іншого вигляду — протистояння природничників і філософів-гуманітаріїв. Осиповський розцінював німецьку філософію як «фантазию по преимуществу» і часто демонстрував свою до неї зневагу. Між тим, загальна ситуація змінилася з призначенням князя О. М. Голіцина на посаду міністра освіти і віросповідань, а одного з його найближчих соратників Я.З. Корнєєва — на посаду попечителя Харківської навчальної округи. Корнєєв почав переслідувати Шада за його книгу «Природне право» (1814 р.). Не підтриманий природничниками, Шад був змушений покинути межі імперії. Викладання «природного права» в Росії було заборонене.

 

Помста філософів не примусила довго на себе чекати. 1820 р. ректор Осиповський висунув на отримання кандидатського ступеня талановитого студента-математика М. В. Остроградського. Дудрович запротестував у зв’язку з тим, що Остроградський, як і деякі інші студенти, не слухав курсу філософії, а, отже, не розуміється і в законі Божому. Осиповський на це відповів, що студенти не слухають філософії, «потому что не понимают из оной ничего, а выучивать слова наизусть они не расположены» *. За умов, коли діяв циркуляр Голіцина, що вимагав зробити Святе письмо засадовим стосовно викладання всіх дисциплін, справа Осиповського була безнадійною. Остроградському ступеня не дали, Осиповського відправлено 1821 р. у відставку. Остроградський же поїхав у Париж, де був оцінений надзвичайно високо, повернувся 1828 р. вже не на Україну, а в Санкт-Петербург, де був професором і академіком.

* Див.: Чириков С. С. Тимофей Федорович Осиповский // Русская старина. — 1876. — Вып. IX — XII. — Т. XVII. — С. 483.

 

Михайло Васильович Остроградський (1801 — 1861 рр.), родом із Кобеляцького повіту, математик світової величини, і Віктор Якович Буняковський (1804 — 1889 рр.), родом із Бара на Поділлі, теж з паризькою освітою, разом із росіянином П. Л. Чебишевим заснували в Російській імперії власну математичну школу. /320/

 

Духовний гніт, що був нестерпним у столицях, виявлявся втричі нестерпнішим у провінції, на яку перетворила Україну імперська влада. В конфлікті раціоналістичної чи «позитивістської», як би ми сьогодні сказали, і філософськи-поетичної ідеологій програли обидві, виграло невігластво.

 

Дозволяючи організацію університету саме в Харкові, імператор, очевидно, розраховував на маргінальний характер Слобідської України, її близькість до Росії. Кафедру російської словесності, красномовства і поезії очолив професор І. С. Римський (1761 — 1811 рр.), перший ректор університету, із семінаристів, автор одного з перших у Росії підручників логіки. Ніяк не можна було в ті роки сказати, що гуманітарні інтереси харківських філологів приведуть врешті до створення саме українського культурного центру. Тим більше, що і більшість професорів — Ів. Єв. Срезнєвський, Р. Т. Гонорський, Є. М. Філомафітський та інші — були приїжджими з Росії і мали семінарську освіту. Журнали та альманахи, що з’являються в Харкові, містять різнорідний матеріал, в тому числі, принаймні орієнтований на українське життя, а то й україномовний. Це журнали: «Украинский вестник» (Філомафітський і Гонорський), «Харьковский Демокрит» (Маслович), «Украинский журнал» (Склабовський), «Харьковские известия» (газета Вербицького), «Записки Филотехнического общества» (Ф.В. Каразін-син), «Утренняя звезда», «Труды Общества Наук при Харьковском университете», «Запорожская старина» (Ізмаїл Срезнєвський).

 

У контексті численних громадських та наукових організацій і видань, що виникали на базі університету, в атмосфері інтелектуальної зацікавленості, звичайна меценатська і літературна діяльність набувала нового характеру. Григорій Федорович Квітка (1778 — 1843 рр.) належав до роду слобідської старшини, дуже поважаного в Харкові (їм належало село Основа, але часто вони жили в місті); його діяльність спрямована також і на покровительство культурі — Квітка був співробітником, а потім і видавцем «Украинского вестника», ініціатором створення кадетського корпусу, переведеного пізніше в Полтаву, публічної бібліотеки при університеті, інституту шляхетних дівчат. Але передусім Квітка — це «Грицько Основ’яненко», знаменитий своїми україномовними повістями і п’єсами. В 30-ті роки Квітка уже не просто автор сентиментальних та жартівливих творів — він творець української прози.

 

Тридцяті роки поворотні в розвитку української самосвідомості. З кінця 20-х років приходить в українську /321/ культуру нове покоління, покоління колишніх студентів університету. Навколо Ізмаїла Івановича Срезнєвського (1812 — 1885 рр.), тоді ще студента, сина університетського професора, створюється гурток любителів старовини (брати Ф. і О. Євецькі, І. Розковшенко, О. Шпигоцький та ін.). Вони захоплені ідеєю збирання народної творчості, етнографічних описів рідного краю і збирання старожитностей. Серйозну роботу розгорнув у цьому напряму Ізмаїл Срезнєвський вже після університету, попрацювавши деякий час на Запоріжчині і повернувшись до Харкова з величезним матеріалом спостережень і записів. В університеті ще в 20-ті роки молодий тоді П. П. Гулак-Артемовський (1790 — 1865 рр.), що після Київської духовної академії закінчив Харківський університет, викладав польську мову, історію та географію, писав українські балади й байки. Молоді літератори 30-х років — це випускники Харківського університету, які служили по відомству освіти по всій лівобережній Україні або осідали в своїх невеличких маєтках: Левко Боровиковський, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла, сільський священик Степан Писаревський та інші, а також професор кафедри російської словесності Амвросій Метлинський. Тут же починається літературна і наукова діяльність Миколи Костомарова — «Ієремії Галки».

 

Харків, російський Харківський університет став колискою нової української літератури і молодої романтичної культури.

 

1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Двісті двадцять тисяч відписав на вищу школу із своєї спадщини князь Безбородько, і його молодший брат Ілля Андрійович добився указу про створення в Ніжині гімназії 1805 року. Та справа просувалася ще цілих п’ятнадцять років, і лише завдяки наполегливості спадкоємця — графа О. Г. Кушелєва-Безбородька, який пізніше став зятем князя М. Г. Рєпніна — за допомоги його двоюрідного дядька, графа В. П. Кочубея, вдалось провести рішення в життя. За статутом Ніжинська гімназія мала дев’ять класів, що ділилися на три цикли; учні старшого циклу називалися студентами і по закінченні одержували 14-й клас «табелі», як і після університету.

 

Директором гімназії князя Безбородька був призначений В. Г. Кукольник, який через слабке здоров’я відмовився від запропонованої йому посади ректора Петербурзького університету. В першу ж зиму він у стані депресії покінчив із собою, молодший син його Нестор пізніше повернувся до Ніжина і закінчив тут гімназію. Директором став теж закарпатець, педагог і лікар І. С. Орлай. Орлай був масоном, як і більшість /322/ учителів, які з ним приїхали. Це була єдина школа, в якій не припинилось викладання природного права.

 

1826 р. І. С. Орлай виїхав на нову посаду — директора ліцею в Одесу, а через деякий час гімназію сколихнули події, що почалися з доносів викладача політичних наук Білевича, теж закарпатця. Донос стосувався не дозволеної правилами російських шкіл організації шкільних вистав, але швидко переріс в дискусію про природне право у формі доносів реакційної частини вчителів і виправдань прогресистів. Особливу підозру у донощиків викликала обстоювана учителем Білоусовим теза про те, що «людина має право на свою особистість, тобто вона має право бути такою, якою природа створила її душу і тіло, і тому гідність розумної природи в чуттєвому світі являє непорушність особистості». З погляду блюстителів засад, крамола полягала вже в посиланні на право власної особистості, що заперечує «будь-який послух перед законом», а посилання на розум принижує віру. Справа закінчилась 1830 р. втручанням царя Миколи І. Гімназію було перетворено на ліцей природничого напряму.

 

Ліцей підвищеного типу заснований 1817 р. в Одесі; на честь градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю А. Е. Рішельє дю Плессі він був названий Рішельєвським. Викладання в ньому велось французькою мовою до 1820 року.

 

Повстання 1831 р. мало трагічні наслідки для долі польської культури. Після придушення повстання цар Микола вжив нових рішучих заходів щодо подальшої русифікації краю. Закрито було всі польські вищі навчальні заклади — університети у Варшаві й Вільнюсі та ліцей у Кременці. На противагу було вирішено на базі Кременецького ліцею відкрити в Києві російський університет, що й було зроблено 1834 р. в складі одного факультету — філософського з відділеннями історико-філологічним та природничонауковим; наступного року утворено ще юридичний факультет, а 1841 р. — медичний. Першим ректором став Михайло Олександрович Максимович (1804 — 1873 рр.). Він був ректором всього рік, потім — деканом філософського факультету, 1845 р. пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова гора біля с. Прохорівки під Каневом. За фахом — ботанік, автор однієї з перших природничо-наукових популярних книг, Максимович за спрямуванням своїх найглибших інтересів був пристрасним шанувальником історії і культури українського народу і залишився в ній як видатний історик і фольклорист. Ще в Москві він видав збірки «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.), альманахи «Денница», в Києві — три альманахи «Киевлянин» та «Історію давньої руської /323/ словесності» (1839 р.). Ці яскраві праці визначали напрям інтелектуальних інтересів перших часів роботи Київського університету.

 

В часи, коли університети та вищі гімназії стають центрами європеїзованої культури в Російській імперії, духовні академії і семінарії продовжують відігравати велику роль. Духовні заклади були більш демократичними за своїм складом, доступнішими для здібних юнаків із простого люду. Іннокентій Борисов, переведений з посади інспектора Петербурзької духовної академії ректором у Київську 1830 р., застав тут те ж філософське збудження в середовищі студентів, що й у Петербурзі. Всі найвизначніші пропагандисти німецької ідеалістичної філософії в Росії і в Україні вийшли з середовища духовних семінарій та академій. Це стосується і Київської духовної академії.

 

Першим значним пропагандистом Шеллінґа в Росії був Д. М. Кавунник (Велланський, 1774 — 1847 рр.), родом із Борзни, випускник Київської академії, який слухав лекції Шеллінґа в Німеччині. Професор медикохірургічної академії в Петербурзі, Велланський читав природничі дисципліни в такому загальнофілософському стилі своїх німецьких учителів, що навіть в ту епоху, ще незнайому з лабораторними заняттями і експериментами, здавався немилосердно умоглядним. З Києва вийшов професор Петербурзької духовної академії В.М. Карпов, відомий своїм перекладом Платона. Після закінчення Київської академії професором філософії в університеті (1834 — 1850 рр.) був О. М. Новииький, автор першої в Росії книги з історії філософії; його наступник — С. С. Гогоцький, професор філософії в Київській академії (1841 — 185 рр.) та Київському університеті (з 1851 р.), автор першого в Росії філософського словника, прихильник і своєрідний інтерпретатор філософії Геґеля. З Київської академії вийшов І. Міхневич, який читав філософію в Рішельєвському ліцеї. Нарешті, недостатньо досліджений вплив на Кирило-Мефодіївське товариство П. С. Авсенєва (1810 — 1852 рр.), «смиренного філософа», який, будучи професором, прийняв постриг і став архімандритом Феофаном.