Життєвий шлях, особистість

 

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 р., помер 26 лютого (10 березня) 1861 р., напередодні проголошення Маніфесту про звільнення селян. Отже, хронологічно він належить якщо не до культури першої половини століття, то до культури дореформенної епохи. Біографія його всім так добре відома, що, здавалося б, зайве її ще раз наводити. Проте життєвий шлях Шевченка неможливо обминути, розповідаючи про історію української культури. Та й не завжди життєпис його відтворює той шлях страждань, які рідко випадають на долю однієї людини.

 

Шевченко походив із кріпаків, як і чимало відомих тоді російських діячів. З кріпаків був М. Погодін, академік живопису Ф. Г. Солнцев, який поряд із архітектором Тоном створював великодержавний російський стиль, орієнтуючись на смаки царя. З кріпаків походив і професор О. В. Никитенко, чи не єдина людина, яка мала вплив на міністра освіти С. С. Уварова.

 

Нещастя переслідували Тараса Шевченка з раннього дитинства. Восьми років він втратив матір. Батько встиг одружитися з удовою з дітьми і через два роки помер, залишивши своїх дітей сиротами з мачухою, яка віддала малого Тараса в пастушки — так з десяти літ починається Шевченкова самостійність.

 

Він був поганим пастушком, адже його більше цікавив навколишній світ — небо над головою, книжки, які він навчився читати. Довелося віддати його в науку, що тоді була більше наймитуванням у постійно п’яних, легких на розправу напівписьменних дячків. Здавалось, уже в десять-дванадцять років Тарас знав усе горе людське, в тому числі й таємницю смерті, адже йому часто доводилось ночами замість своїх вчителів читати над небіжчиками молитви. Все життя простого українського селянина було для нього відкрите — аж до ночі перед погребом. І була в малому хлопцеві якась внутрішня сила, що гнала його до смутно відчуваного світу високої культури.

 

Тарас вчився читати, «списував Сковороду» в свої зошити та допомагав сільським богомазам писати ікони. Один із іконописців, побачивши в Тарасові талант, послав його до пана за дозволом на навчання живопису. Тарас пішов до управителя, який разом з двірнею відправив хлопця у Вільнюс, де тоді жив його хазяїн Енґельґардт.

 

Шевченко походив з України у власне історичному значенні слова. Дитинство його минуло в місцині між Уманню і Черкасами — /364/ Моринці, Кирилівка, Лисянка, Вільшана, села і містечка лісостепу поблизу Гнилого Тікича. За часів, коли молодим був дід Тараса, тут спалахнула кривава гайдамаччина. Тутешні селяни ще не цілком відчували себе кріпаками, в них тільки закінчувались вільності перших поколінь поселенців, традиційна волелюбність непокірної України жила і в козаках, і в простих «хлопах». Тарас був пройнятий атмосферою спогадів про втрачену волю, про нещадну війну з панами.

 

У пана Енґельґардта Тарас служив козачком. У Росії в поміщицьких маєтках жила численна двірня, але там не знали, що таке «козачок». У польських же поміщиків на українській землі були «маленькі козаки» для панських розваг. Вони зобов’язані були, крім іншого, втішати пана танцями і піснями в народному українському стилі. Щоправда, Енґельґардту і цього не було потрібно. Годинами куняв Тарас у коридорі на скрині, доки пан не покличе його принести люльку чи зробити щось подібне. Служба була неважка, але вкрай принизлива й безпросвітна.

 

Коли господаря не було вдома, Тарас потай змальовував картини, що висіли на стінах. Одного разу він захопився й опам’ятався аж тоді, коли пан схопив його за вухо. Вранці Шевченка висікли на конюшні за те, що він палив панські свічки. Тарас хотів після цього вбити пана.

 

Не кожному кріпакові доля посилає такого тупого та егоїстичного хазяїна, як послала вона Шевченкові. До речі, рід Енґельґардтів дав Росії багатьох видатних і шляхетних людей, дав і ту нікчему, яка не варта була й нігтя свого «козачка». Шевченко вперто продовжував малювати, і Енґельґардт врешті вирішив, що непогано мати свого домашнього художника, і віддав його в науку. Після переїзду до Петербурга вчителем виявився маляр Ширяєв.

 

У Петербурзі Шевченко у вільний час змальовував скульптури у Літньому саду, де його відкрив український художник І. Сошенко. Вислухавши життєву історію Тараса, Сошенко впав у відчай. Кріпакові допомогти було майже неможливо. Спочатку Шевченком заопікувалася українська художницька громада, в тому числі й славнозвісний тоді Венеціанов, за походженням грек родом із Ніжина, а потім і В. Григорович і, нарешті, еліта петербурзької інтелігенції — Карл Брюллов, Василь Андрійович Жуковський, Михайло Юрійович Вєльгурський. Було вирішено викупити Тараса з неволі, але ціна, яку поставив Енґельґардт — дві з половиною тисячі карбованців — була неймовірно високою. Нерви Шевченка не витримали, він звалився з гарячкою і лише в лікарні дізнався, що його все-таки викупили. Портрет Жуковського, намальований Брюлловим, на лотереї викупила царська сім’я. Це сталося ранньої весни 1838 року. Шевченкові було вже двадцять чотири.

 

Між іншим, у лікарні доля звела його з людиною, про роль якої в історії Росії тоді ніхто не міг здогадатися. Друзі поклали Тараса до лікарні Марії Магдалини, бо там працював лікар з винятково доброю репутацією. Він дійсно швидко витягнув Шевченка з важкої хвороби. Це був єврей-вихрест родом із Старокостянтинова, його звали Олександр Дмитрович Бланк. Він доводився дідом по матері Володимиру Іллічу Ульянову-Леніну. Шевченко став студентом Петербурзької академії мистецтв і /365/ закінчив її 1845 р., коли йому було вже за тридцять. Шевченко став одним із професійних інтелігентів Російської імперії. Тоді, щоправда, ще не було слова «інтелігенція», і більшість літераторів жила службою або на прибутки від маєтків. А оскільки викладацька праця теж вважалась службою, то власне інтелігенцією за фахом були хіба що актори та художники. Проте в середині століття той багатостраждальний прошарок суспільства, який пізніше дістав назву інтелігенції, вже фактично існував.

 

Академія мистецтв не тільки навчала многотрудного художницького професіоналізму, вона давала й ґрунтовну класичну освіту. Хто знає, як прийшла до Шевченка висока культурність, як складалися його смаки, але, читаючи його щоденника, дивуєшся рівню його духовних потреб і індивідуальній визначеності уподобань. Він страждав без театру й опери. Любив Бетховена, Шопена, Мейєрбера, але не подобався йому Доніцетті, був у захваті від Глінки, та не прийняв Даргомижського. Живопис знав професійно, все життя залишався послідовником свого вчителя Карла Брюллова. Читав багато й постійно.

 

Зовні Шевченко був непоказний. Обличчя простувате, з дрібними рисами — тільки великі карі очі, пречудові, надзвичайно виразні, привертали до себе увагу. На малюнку його друга по академії Штернберґа у Шевченка стирчить непокірне волосся, фрак на ньому, мов з чужого плеча. Він сам часто говорив про свою «волячу хохляцьку впертість». При цьому мав надзвичайно емоційну вдачу, легку на радість і сльозу, бував запальним і несправедливим, але завше відкритим для чужих страждань. Подальша доля його була такою тяжкою, що без муки Шевченко не міг про неї писати, тож так до кінця життя і не виклав свою біографію.

 

Шість років навчання в Академії та три роки «вільного художництва» перед арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства — оце, власне, і все вільне життя Тараса Шевченка.

 

Шевченко став відомим у Петербурзі портретистом, мав багато замовлень, добре одягався, ходив по театрах і вів досить нерозважливе життя. Він входив до інтелігентних петербурзьких кіл, було й українське земляцтво в Петербурзі. Сліди знайомої карнавальності знаходимо і в компанії друзів, до якої належав Шевченко: літератор Яків Кухаренко, офіцер кубанського війська, був там «кошовим отаманом», генерал І. М. Корбе, родом з Полтавщини, — полковником компанійським Корбою, граф де Бальмен, офіцер, який загинув на Кавказі 1845 р., — військовим осавулом Дибайлою, відставний гусар Віктор Закревський, голова «товариства мочимордів», генеральним старшиною Мочиморденком, Микола Олександрович Маркевич — Генеральним обозним, а сам Шевченко підписувався не менш як гетьманом... З такого карнавалу зростала атмосфера замилування козацькою старовиною.

 

В кінці 1839 р. Шевченко писав портрет полтавчанина Мартоса. Одного разу той підняв з підлоги списаний шматок паперу і побачив там вірші. Шевченко неохоче визнав, що це його «пустощі», що пише він вірші, коли йому погано на серці, і на вимогу гостя дістав корзину, вщент наповнену жмаканими списаними папірцями.

 

Мартос узяв їх показати Гребінці. Вдвох вони розібрали папери й /366/ прочитали їх. Довго сиділи мовчки, вражені. Перші юнацькі вірші, проба пера — і одразу «Реве та стогне Дніпр широкий»!

 

У лютому 1840 р. збірка поезій Шевченка під назвою «Кобзар» побачила світ.

 

У 1843 р. Шевченко приїхав на Україну погостювати й помалювати, а згодом став викладачем малярства в Київському університеті. Він повернувся на батьківщину не просто відомим художником та поетом. Молодь ставилася до нього побожно, як до гласу народного і Божого.

 

Арешт Шевченка мав для нього найтяжчі наслідки. Було знайдено поему «Сон», де в образливій формі поет писав про царя і царицю. Микола не тільки виявився в справі Шевченка жорстоким імперським владикою-деспотом, який ясно усвідомлював небезпеку українського самостійництва. Він виявив тут свою дріб’язкову мстивість, повернувши Шевченка в ще важче рабство, ніж те, з якого дев’ять років тому його викупили. Шевченка, як відомо, заслали в солдати із забороною писати й малювати. Микола, безумовно, усвідомлював, що прирікає поета на страждання невимовні, заганяючи Шевченка в глухий гарнізон на край землі, віддаючи його до рук тупих унтер-офіцерів, які мали стежити, щоб він «не був надто розумний».

 

Шевченка відправили в Орську фортецю, в п’ятий лінійний батальйон, і ротний командир попередив, що він буде битий, якщо не буде «молодцевато служить государю». Рік служби в Орську був жахом, ледве прикрашеним дружбою з земляками — місцевими чиновниками Лазаревськими. Наступного року доля усміхнулась — Шевченка включив до експедиції для опису берегів Аральського моря лейтенант Бутаков. Потім його залишили в Оренбурзі «закінчувати роботу над малюнками», і він жив в домі капітана Ґерна і ходив у цивільному. Але полегшення швидко скінчилось — після доносу за ходіння в цивільному Шевченка посадили до в’язниці, а потім відправили на півострів Мангишлак, де спеціально приставлений «дядько» стежив, щоб у поета не було олівця й паперу. Новий начальник краю В. О. Перовський, дядько княжни Варвари Миколаївни Рєпніної (той самий, який нібито дав Пушкіну сюжет «Ревізора»), намагався полегшити становище Шевченка, але Петербург був невблаганний.

 

Шевченко постарів, полисів, у нього було враження, що життя закінчується. За сім років він не написав жодного вірша.

 

Після смерті Миколи I з’явились надії, але Олександр II сприймав Шевченка не тільки як ворога режиму, а й як особистого ворога сім’ї Романових. Шевченко залишався в Новопетрівському укріпленні на Мангишлаку в каторжних умовах. Тим часом через сімейні зв’язки Розумовських — княжну Варвару, її кузена графа О. К. Толстого, дядька останнього — віце-президента Академії мистецтв Ф. П. Толстого, нарешті, через велику княгиню Марію Миколаївну, августійшу попечительку Академії художеств, сестру імператора, — вдалось ще раз вийти на молодого царя, і 1857 р. Шевченка було звільнено.

 

Це ще був не кінець, бо не одразу дозволено було Шевченкові жити в столицях, не одразу відновив він свій професійний рівень, залишалися /367/ нерозв’язаними матеріальні проблеми, нарешті, підірване було здоров’я. Шевченко відчув, що втрачає зір.

 

1859 р. Шевченко подав на розгляд ради Академії мистецтв два естампи і був визнаний «призначеним в академіки», впродовж наступного року подав ще низку офортів і 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії обраний академіком по гравіруванню.

 

Двадцять п’ятого лютого був день народження поета. Його відвідало багато друзів. Ось як описує К. Паустовський останній день його життя.

 

«Ніч пройшла без сну. Мокрий сніг ішов над Петербургом. В цьому снігу, серед холоду невських криг, серед камінних заснулих громадь, в задушливій кімнаті, просякнутій запахом кислот і ліків, ніби відрізаній від світу нічним мороком, сидів і задихався самотній, набряклий від водянки старик, що плакав від загубленого життя. Старик, якому ледве минуло сорок шість років.

 

Двадцять шостого лютого вранці Шевченко покликав старого солдата, наказав прибрати кімнату і пішов до своєї майстерні. В дверях він зупинився, скрикнув і тяжко упав на підлогу.

 

А через кілька годин він уже лежав в кімнаті на столі, покритий простирадлом, спокійний і величний. Тонкі свічки тріщали у головах і освітлювали змучене обличчя солдата-засланця і великого народного співця.

 

Чорне сонце піднялося в той день над милою його Україною» *.

* Паустовский К. Тарас Шевченко // Повести и рассказы. — Л., 1985. — С. 174 — 175.