Поезія Шевченка

 

Шевченко-поет починається в ті тяжкі хвилини свого молодого петербурзького життя, коли глибоко переживає відчуття несправедливості й неправди світу, почуваючи себе дуже самотнім. Самотнім, незважаючи на багатьох друзів навколо нього, кращих людей Росії, які зуміли визволити його з рабства, на те, що жив він у небагатому достатку, безжурно, цілком віддаючись улюбленій, вимріяній справі. Шевченко знав на собі, що таке рабство, його сікли на стайні, щоб не відчував себе людиною. А тепер він жив у кам’яній чужій столиці, а сонячна далека батьківщина була така не схожа на веселий край гоголівських казок.

 

У Шевченка, природно, немає і ніколи не було того натужного прагнення створити образ Народу, Нації, відчути романтичну постать Народу як сили, що творить історію й ушляхетнює її, яке властиве було його друзям із «освічених класів». Йому /371/ непотрібні були ці духовні зусилля — він просто знав життя, знав людей із усіх станів свого суспільства і нікого не обожнював. У молоді роки Шевченко вже цілком склався як людина чітко окреслених політичних симпатій та антипатій. Він мав власне і досить радикальне ставлення до Російської імперії, жорстоким і нещадним символом якої були для нього Петро і Катерина. Він ненавидів рабство національне і соціальне, недвозначно засуджував Богдана Хмельницького за акт Переяслава і співчував мазепинському заколоту проти Петра. Непотрібні численні цитати, щоб довести цю досить очевидну тезу. Не так просто, проте, стоїть справа із його образом України, а з цього випливає багато наслідків.

Ось що він пише в Орській фортеці в часи безнадії:

 

Мій Боже милий! Як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? Для чого?

За що Вкраїну я люблю?

Чи варт вона вогня святого?..

Бо хоч зостаріюсь для того,

А ще не знаю, що роблю.

Пишу собі, щоб не міняти

Часа святого так на так,

Та іноді старий козак

Верзеться грішному, усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю,

Хоча за це і пропадаю

Тепер в далекій стороні.

...Нічого, друже, не журися,

В дулевину себе закуй,

Гарненько Богу помолися,

А на громаду хоч наплюй!

Вона — капуста головата.

А втім, як знаєш, пане-брате,

Не дурень, сам собі міркуй.

 

Романтичний козак на чорнім вороні-коні. Бурлескне змішання романтики з насмішкою над самим собою і громадою — «капустою головатою». І зовсім не поетична тверезість мислення, намагання самому собі відповісти на питання, які за письменника ставить, як правило, критик, політик, соціолог. На кого, на які суспільні сили розрахована його творчість? Яку мету він переслідує, на які наслідки очікує? Що таке Україна як ідеал, як цінність? Чи це така цінність, що перевершує будь-яку ціну, хоч би й криваву ціну гайдамацького «святого ножа»?

 

Поетові не варт мати відповідей на ці питання, інакше він перетвориться на резонера. Шевченко і не має їх, хоча й старається «для того». Але коли він каже, що лише старий козак на чорнім вороні-коні підносить його над буденням, не даючи «час святий», день сьогоднішній поміняти на день прийдешній без прибутку, «так на так» (який геніальний образ!) — то тут та сама іронія, як і з «капустою головатою».

 

Дулевина — це дуже загартована сталь. Заковуючи себе в дулевину від громади, поет не збирається від неї ізолюватися. Він тільки знає: ніхто, крім нього самого, на головні смисложиттєві питання йому відповіді не дасть. «Не дурень, сам собі міркуй».

 

Він сам себе зробив як поет і сам будував морально-філософські підвалини свого життя і своєї творчості.

 

Для Шевченка надзвичайно важливою була оцінка гайдамаччини. Це була фактично самооцінка, адже Тарас зріс в атмосфері, коли пам’ять про гайдамаччину була ще жива, дід його нібито був учасником подій, сам Шевченко відчував себе здатним убити свого пана Енґельґардта. /372/ Численні в його творчості, особливо ранній, вирази готовності пролити кров не можна сприймати некритично. Сам він фактично про себе писав у поемі «Тризна»:

 

Душа рвалась, душа ридала,

Просила воли... ум горел,

В крови гординя клокотала...

Он трепетал... Он цепенел...

Рука, сжимаяся, дрожала...

О, если б мог он шар земной

Схватить озлобленной рукой

Со всеми гадами земными;

Схватить, измять и бросить в ад!

 

Незважаючи на іронічно-критичне ставлення до «байронічного туману», герой тут повною мірою схарактеризований рисами демонічного богоборства. І хоча тут все серйозно, без іронії, оцінка «гордыни» і «озлобленого» пориву не просто критична — вона самокритична.

 

Спалахи гніву нерідко охолоджуються іронічною рефлексією тут же, в цьому ж вірші. Трагічний і гнівний тон перших віршів поеми «Сон», яку він називає «комедією»:

 

Так і треба! Бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! Немає!

 

Скільки разів цитувалися ці рядки на доказ непримиренності Шевченка — атеїста й революціонера, а між тим читаємо далі:

 

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п’яний уночі,

Я міркував собі, йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

 

Чи це перекреслює бунтівний запал отих «міркувань»? До певної міри — щирий сплеск святого гніву, що веде до граничних висновків, пом’якшується здатністю з гумором поставитись до всього, включаючи свій щирий гнів.

 

Поема «Гайдамаки» дуже раціональна, концепція в ній продумана і при всьому типово романтичному осмисленні ситуації загалом дає цілком конкретні, мало не публіцистичні, відповіді на конкретні питання. До поеми зроблені «приписи», в яких автор пише: «Злодій, розбойник, або гайдамака — такими остались гайдамаки по коліївщині. Такими їх знають і досі» *. Задум поеми — зобразити криваве повстання як протест із високими політичними та моральними мотивами, а не просту кримінальщину.

* Шевченко Т. Повне зібр. творів. — Т. 2. — С. 143.

 

Світ гайдамаччини — кривавий карнавал, страшний бенкет з танками смерті. Дітовбивство й братовбивство. Антитеза притчі про блудного сина: повернення молодшого брата маніфестує вищу цінність покаяння і прощення, а покарання молодших, дітей, які не мають навіть особистої провини, є неначе страшною карикатурою на тему прощення. Антисвято — підкреслене аналогіями з бенкетом, ритмами пісні, страшного танку. «Кругом пекло. Гайдамаки / по пеклу гуляють».

 

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гармати,

Земля стогне, рветься;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

 

Чому ж усміхалось Шевченкове серце, коли згадувалась гайдамаччина? В написаній тоді ж передмові до поеми він говорить: «Весело подивитися на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під /373/ тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов’яне» *.

* Шевченко Т. Повне зібр. творів. — Т. 2. — С. 150.

 

Романтичну легенду про те, як Гонта нібито зарізав власних дітей-католиків, Шевченко використав для того, щоб виконати головну свою мету: показати, що гайдамаки — то люди, які боролись за волю, за Україну, хоча варварською, дітовбивчою і братовбивчою залишалася сама війна. Не кров радувала поета — слава Богу, що минуло. Втішала здатність до самопожертви в ім’я ідеалів.

 

Шевченко не тільки в особистому житті був людиною, у якої спалахи гніву проходили легко, а готовність прийти слабшому на допомогу залишалась постійною потребою. Він і в світогляді своєму керувався істиною, вираженою в цитаті з першого послання Іоанна: «Аще кто рече, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь єсть». Цю цитату він наводив не раз, так само охоче наводив її і Достоєвський. Грізний «Заповіт» («і вражою злою кров’ю / волю окропіте») написаний зовсім молодою людиною — Шевченкові був тоді тільки 31 рік! І це був своєрідний варіант розповсюдженого тоді «Пам’ятника», варіант романтичний, жорстокий і нещадний. А все ж заклик кинуто, і «громадою обух сталить» входить до Шевченкової ідейної спадщини.

 

Як же узгоджується все це з Іоанном, зі статутом Кирило-Мефодіївського товариства, який засуджував принцип «мета виправдовує засоби» і якого Шевченко, звісно ж, читав?

 

Шевченкові «Гайдамаки» багато в чому споріднені з Гоголевим «Тарасом Бульбою», який полонив російського читача на шість років раніше. Так само відчайдушно хоробрі там козаки, не прихована їх жорстокість, та ж тема синовбивства заради ідеї, і навіть Лейба веде Ярему до Оксани, як Янкель Тараса Бульбу у Варшаву до Остапа. Спільність підкреслює сам Шевченко у вірші «Гоголю»:

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

за волю Вкраїни.

Не заріже: викохає,

Та й продасть в різницю...

 

 

Жахливіше, ніж синовбивство — або особливо жахливе синовбивство — є, з погляду Шевченка, байдуже впрягання дітей у ярмо повсякденного рабства.

 

Страшніше, ніж померти, може бути тільки одне: проспати своє життя, перетворивши його на невиразний, сірий шерег днів, що змінюють одне одного «так на так».

 

Доле, де ти? доле, де ти?

Нема ніякої; /374/

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

і гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

 

Це слова не честолюбця, який хоче будь-що відзначити своє існування. Це слова людини, яка надзвичайно точно відчуває, що таке хаос і руйнація. Хаос, суспільна смерть не там, де біль, зло, страждання. Хаос там, де зло не відділене від добра, де немає, по суті, ні радощів, ні страждання. Кров — це зло, і не приведи Бог Україні знову вступити в кривавії ріки. Але повна смерть і ницість — цілковита байдужість до долі своєї і дітей своїх.

 

Тому, коли ми читаємо Шевченкові рядки, сповнені гніву й кривавих видінь, будемо розрізняти, де заклик, а де пересторога.

 

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори,

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

 

 

Не заклик до святого ножа — апокаліптичне бачення, і воно, на жаль, справдилося, бо була громадянська найстрашніша війна, і потекла кров і в синє море, і в Біле, і в Баренцове.

 

З подібними застереженнями треба сприймати і рядки поетові, де згадується Бог.

 

Шевченко, безумовно, був людиною релігійною, що можна підтвердити багатьма рядками з його листів, щоденника, творів. Але як цю релігійність поєднати із знаменитим «око, око, / не дуже бачиш ти глибоко»? Як пояснити поєднання в одному тексті протилежних ідей:

 

...Коли одпочити

Ляжеш, Боже утомленний?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки.

 

Щирість віри в «силу і дух живий», в те, що колись одному Богу помоляться всі і перестануть текти кривавії ріки, не викликає сумніву. Як же тоді бути з цим блюзнірським закликом до Бога, щоб він ліг відпочити і дав жити людям?

 

Перебендя ранніх творів Шевченка — а підписував їх він тоді «Перебендя» — як рівний з рівним розмовляє з Богом:

...Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люди не чули, бо то Боже слово,

То серце на волі з Богом розмовля... /375/

Послухаймо, як розмовляє Шевченко з Богом, уже будучи зрілим поетом:

 

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої,

І своєї крові!..

А получали?...ба де то!

Ще гіршими стали...

Цей дивний Бог — і не церковний, і не холодний всевладний господар людських доль.

 

...Не хрестись

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде, і візантійський Саваоф

Обдурить! Не обдурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде.

 

Цей Бог — і не звичний церковний («візантійський»), і зовсім не якийсь язичницький Перун чи Велес, як дехто тлумачить ці слова поета. Жодного сумніву не залишають численні посилання його на біблійні тексти — Шевченко був і залишився християнином. Але від язичницької непокори долі, що дивувала грецьких воїнів, які вбачали героїзм в умінні мовчки приймати її удари, від цієї гордині залишилось Шевченкове ставлення до Бога як до рівні.

 

Тому-то поет так часто звертається до оповіді про жорстоку долю людини свого краю і найнижчих верств свого суспільства.

 

В доробку Шевченка багато таких поем про нещасну долю, які можна визначити як народні балади, трохи сентиментальні чи, краще сказати, чутливі, трохи «жорстокі», розраховані на невибагливий смак простого споживача, на отих дівчат-щебетух, які зібралися послухать щось у старого кобзаря. Серед них і та сама «Катерина», яка у різних, іноді протилежних за методикою літературознавців оцінюється як символ України.

 

Оцінка цієї частини поетичної спадщини Шевченка вимагає загальної характеристики його поетичної манери.

 

Як і в малярстві, Шевченко в поезії використовує обмежену гаму засобів. Майже все написано ним в двох ритмах — коломийковому та чотиристопним ямбом. Необгрунтована думка Л. Плюща про шаманські витоки Шевченкової музики вірша: як говорилося вище, коломийковий розмір є набутком пізньої літератури і зовсім не походить із карпатських танцювальних ритмів. Там, де Шевченко подекуди використовує народно-пісенні вставки і танцювальні /376/ ритми, як у ритуальному танку в «Гайдамаках», або ритми думи, це радше нагадує літературні конструкції. Найвища Шевченкова поезія пишеться стримано. Зрідка він використовує яскравіші засоби, і тоді вірш палає брюлловськими фарбами:

 

Нехай же вітер все розносить

На неокраєнім крилі.

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі

(«Чигирине, Чигирине»)

або

 

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

(«Кавказ»)

 

Але зазвичай образність і виразні засоби стриманіші і вражають більше своєю простотою. У Шевченка є багато звернень до тієї ж образності, яку широко використовує Гоголь і яка йому дається легше й невимушеніше, бо, як у поета, органічніше пов’язана зі стилістикою народного символізму. Дійсно, могутній дуб — дерево життя, символ того поетичного простору, в якому відбуваються події «Причинної»; ревучий Дніпро водночас і деталь пейзажу рідного краю, і надто грізний, щоб бути просто річкою, — це майже жива істота, як і у Гоголя, водна стихія, що відділяє «цей» світ від «того» («...або над Стіксом, ураю, / неначе над Дніпром широким, / в гаю — предвічному гаю...»). І думи, наче галич, птаство — символ дітей, не народжених ще поколінь, — що гніздяться на вітах світового дерева. І той «нерукотворний пам’ятник», про який йдеться в «Заповіті», — гора над Дніпром — має основу в старовиннім баченні тричастинності світу. Але не можна не зазначити надзвичайної органічності й ненавмисності всієї цієї образної системи, яка входить до художніх засобів Шевченка разом з усією поетикою народної мови.

 

І тут виникає питання про мовну стихію Шевченка.

 

Як відомо, деяким палким українським патріотам настільки неприродним здавалось, що Шевченко писав і російською мовою, що вони ці твори нагамалися обійти мовчанням і взагалі не друкувати. Проте проблема не лише в тому, що у Шевченка є і російськомовні поеми і повісті, що він з деким листувався українською, а з деким — російською мовою. Стосовно цього можна сказати, що певним аспектом своєї творчості Шевченко безпосередньо примикає до російськомовної української культури, до якої належать пев- ^ ною мірою і Капніст, і Наріжний, і ^ Погорільський-Перовський, і Гоголь. Здійснювалися спроби пояснити, чому Шевченко писав по-російськи, що саме це мало символізувати. Хоча той факт, що по-російськи Шевченко писав щоденника, змушує визнати просту річ: в побуті великий український поет був російськомовним українським інтелігентом.

 

Важко було б сподіватися на інше: майже все життя Шевченко прожив у Росії, вчився в Петербурзі, спілкувався з різнонаціональною імперською інтелігенцією, в тому числі з друзями-поляками, російською мовою — та й коло українців, які знали українську мову як літературну, було дуже вузьке. Але там, де Шевченко заговорить рідною мовою, починаються чари. В невибагливих ритмах раптом чується ніби стукіт серця. Мова плине легко, невимушено, з простою і геніальною образністю. /377/

 

Російськомовною у Шевченка є проза в усіх значеннях слова, в тому числі й проза життя. Проте саме в україномовному тексті пульсують поетична вертикаль життя, глибока думка і високе почуття.

 

Заговоривши в своїх перших поезіях по-українськи, Шевченко одразу вступив у зачарований світ, де здійснювалося його духовне єднання з поколіннями і поколіннями предків. Уже в «Перебенді» можемо пізнати мотив чарівної «подорожі на той світ», лету над простором і часом, безпосереднього спілкування з Богом, як це доступно було тільки козакам-характерникам, чарівникам-кобзарям та «райським людям».

 

Шевченкові «вітри буйні» розмовляють з морем («Думка», 1838 р.), з милим за морем (інша «думка» того ж року), розносять думи («чом вас вітер не розвіяв / в степу, як пилину?») — вітер переносить душу, дозволяє мандрувати по простору, долаючи всі перешкоди, — літати містичним, загадковим чином. Літає думка («Нехай думка, як той ворон, / літає та кряче»). Як і запорожці-характерники, перебендя-кобзар позначений близькістю до первісного стану — «раю». Природно, що він належить до того сакрального простору, в якому близько сходяться небо і земля, життя і смерть.

 

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори, —

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля,

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило...

Лягла спочить... А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають...

 

Тут сприйнято Україну в символіці козацької міфології. Козацькії душі «витають» в Україні, бо вони належать тим «райським людям», які можуть літати по простору («з вітром буйним»). Дніпро («море», а в інших місцях йому еквівалентом є поле: «кругом поле, як те море широке, синіє» — синіє поле!) символізує свободу козацьку, дику, бо степовий і водний простір є неосвоєний і неокультурений хаос; полю — морю протистоїть у поетиці Шевченка могила — гора — хвиля. Могила — гора особлива: по-перше, вона є знаком смерті, по-друге, вона близька до Неба, і на ній з Богом розмовляє кобзар-перебендя.

 

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля,

То серце щебече Господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.

 

Перебендя літає, як шаман — тільки душею («думкою»), його слова-думки вітер розносить по полю (морю). Цій здатності кобзаря-характерника відповідає риса «райських людей»: здатність безпосередньо говорити з Богом.

 

На могилі, де сходяться близько Небо і Земля, яку пильнує «орел чорний», небесний птах із кольором «нижнього світу», — центр Землі, /378/ вісь світу (axis mundi). Тут знаходяться початок і кінець історії, до якої сходять «райські люди», щоб через минуле пройти в точку поза часом, де починалася космічна історія. «Мовчать гори, грає море, / могили сумують...» («Тарасова ніч»). Ця точка виходу в позачасся асоційована зі смертю, зі смертним бенкетом Тарасової ночі. Це — не заклик до кровопролиття і не виправдання минулої жорстокості: як і кожна ініціація, «посвята в Україну» у Шевченка йде через образ крові й смерті, що має радше ритуальний характер. Це — вічне «було колись...», воно спить, тобто знаходиться в стані поза життям і смертю, минулим і майбутнім, у вічному «тепер». Пройшовши ритуально через цю точку близькості до Бога на вершині світу, на могилі, Кобзар — бо тільки він, одинокий, «сирота», може розмовляти з Богом як рівний, — опиняється на початку космічного акту творення.

 

«Скрізь ми зустрічаємо символізм смерті як підґрунтя всього духовного народження — тобто відродження. У всіх цих ситуаціях смерть означає вихід за рамки світського, неосвяченого стану, стану «звичайної» людини, яка не знає релігії і сліпа до духовного. Таїнство ініціації потроху відкриває перед неофітом істинні рамки існування. Ознайомлюючи його із священним, таїнство змушує його перебрати на себе обов’язки мужчини» *. Ці слова Мірчі Еліаде допомагають зрозуміти міфопоетичний, а не прямий публіцистичний зміст кривавої символіки шевченківських поезій.

Поглянемо з такої точки зору, куди відлунює «Катерина».

* Мирча Элиаде. Мифы, сновидения, мистерии. — М, 1995. — С. 233.

 

У цій ранній поемі, яка була такою популярною в народі, є роздуми, що становлять, так би мовити, інтелектуальне тло її. Про що ж думає поет, оповідаючи трагічну долю нещасної довірливої й чистої української дівчини?

 

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

А за віщо? Святий знає,

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

 

Це — той самий мотив «блудного сина», що надихав пізнього Шевченка на серію малюнків, так і не виконану. Шевченко все життя думав про несправедливість долі, а тим самим про Божу несправедливість, про недосяжність гармонії й краси у світі або краще про те, як цю гармонію і красу вибороти. Тому пише він не тільки про долі, в яких легко знайти винного, а й, наприклад, про чуму. Шлях людини в цьому житті через трагедії, зло і несправедливість, — ось той постійний мотив, що не просто турбував — дошкуляв і пік глибокою раною поетову душу.

 

Людина ніколи не була для Шевченка символом чогось незначущого. Катерина не була символом України — радше Україна символ того /379/ найкращого, що жило в душах її знедолених синів і дочок.

 

Ми сьогодні вже не сприймаємо того прадавнього смислу слова «слава», який був доступний людям минулого століття. Навіть може видатися дивним, чому Шевченко завжди говорить «слава України», а не «слава Україні». Йшлося у нього не про те, щоб прославити, оспівати, підкреслити чиїсь чесноти, хоча б України, яку він так любив. Тим менше — про жертви во славу. В найдавнішому розумінні, збереженому Шевченком, слава — це та особлива субстанція сили, перемоги, влади й добра, яка властива людям та їх спільнотам.

 

Тому і повторював Шевченко євангельські слова: «Аще кто рече, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть».