Студопедия — Соціалізм та марксизм
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Соціалізм та марксизм






 

Стійка тенденція до зростання виробництва і стабільне зростання національного доходу означали також зростання життєвого рівня населення провідних країн Європи. Щоправда, підвищення заробітків було значно повільнішим порівняно із загальними темпами технічного прогресу і енергоозброєння, і проблема бідності залишалася для Європи гострою. Особливо важко переживалися біднішими верствами населення періодичні депресії, що в XIX ст. були дуже важкими, частими, глибокими і супроводжувались масовими безробіттями і соціальними катаклізмами. Можна навіть сказати, що більша частина XIX ст. пройшла під знаком постійної загрози, яку становила для промислово-технічної цивілізації соціальна нестабільність, викликана тиском бідності.

 

Тільки під кінець століття ситуація стала кращою. Після 1895 р. починається новий етап промислового піднесення, що супроводжується постійним поліпшенням матеріального становища працюючих. Кризи двадцятого століття (до першої світової війни Європа пережила їх чотири) були не такі тривалі й глибокі, з них суспільство виходило з меншими втратами, ніж у минулому.

 

Тим цікавіше, що саме цей період в історії Європи характерний швидким зростанням впливу соціалістичних течій і вчень та успіхами профспілок і страйкового руху. Епоха від 1889 р. до першої світової війни — це епоха II Інтернаціоналу.

 

Вплив соціалізму був найменшим там, де найсильнішими були традиції профспілкового руху і найпередовішим трудове законодавство — в Англії.

 

Англія як світ і цивілізація являла собою надійно збудоване суспільство з чітко визначеними межами між соціальними класами. Найхарактернішою рисою цього суспільства було те, що воно мінімальною мірою трималося на засобах державного насильства і максимальною мірою — на неписаних законах. Англія уникла потужної бюрократії, не знала тоді постійної армії і досі живе без конституції.

 

У 1870 р. ліберальний уряд Гладстона здійснив реформу цивільної служби. Суть уніфікації правил державної служби, включаючи колонії, полягала в тому, що завдяки системі конкурсних іспитів створювалися різні освітні цензи для різних соціальних позицій, наприклад, університетський рівень — для «адміністративного класу». Здавалось би, це створювало суспільство рівних можливостей, але насправді нова система закріплювала класову нерівність, оскільки остання пронизувала всю систему освіти. «Public school», державна школа, ніколи не могла зрівнятися з приватною, «privat school», а випускник такої школи, як заснований 1441 р. коледж Ітон, не міг бути рівним жодному іншому випускникові. При цьому навчання в аристократичних коледжах було жорстким, дітей там сікли. Здібніших дітей відділяли в кращі класи в усіх /390/ школах, і той, хто закінчив пересічний клас пересічної школи, не мав жодних шансів. Хто вийшов з Лондонського Іст-Енду, той так і проведе своє життя в цьому районі «нижчих класів», маючи свою компанію і свій паб, де питиме своє пиво. Така система життя існувала в Англії до середини XX століття.

 

Англійське суспільство заохочувало індивідуалізм і водночас ставило інтереси сім’ї вище інтересів кожного її члена. Зберігши родову аристократію й продовжуючи аж до сьогодні процес нобілітації, англійська система відвела лордам скромне місце в державному управлінні, істотно зменшивши його ще раз на початку XX століття. Залишаючись індивідуалістами і чітко дотримуючись принципу невтручання в чужі, бодай сусідські, справи, англійці зберегли в стандартах поведінки щось від рицарства, щось від етики морських народів — вміння приходити один одному на допомогу в екстремальних ситуаціях і взагалі триматись щільно разом там, де вони протистоять «іншому світові».

 

Уолтер Беджет у книзі «Англійська конституція» (1867 р.) писав, що постійне політичне об’єднання представників нижчих класів забезпечило б їм переважаючу роль у країні й владу невігластва над знанням. Він рекомендував «вищим класам» добровільно поступатися, щоб не довелося потім поступатися за примусом. І «вищі класи» діяли саме в такий спосіб, навіть упереджаючи вимоги тред-юніонів розвинутим робітничим законодавством, як це було зроблено за ініціативою Ллойд-Джорджа напередодні війни.

 

Соціалістична течія в Англії репрезентована в ці роки насамперед Фабіанським товариством, створеним 1884 р. подружжям Сіднеєм та Беатрісою Уебб, письменником Бернардом Шоу (тоді ще не драматургом) та іншими інтелігентами, серед яких були і священики. Це, по суті, такий же гурток, як і різні благодійні товариства, релігійні об’єднання, громади аматорів тощо, структура радше неформальна, що поєднувала людей на підставі співчуття бідним і неприйняття соціальної несправедливості. Оскільки соціалістичні цінності суперечили традиційному порядку, не лише закріпленому владою, але й укоріненому в традиціях і класовій структурі суспільства, вони не утверджувалися не лише у «пристойному товаристві», а й у робітничому русі. Тред-юніони займались конкретними справами поліпшення добробуту робітничого класу в межах усталеної соціальної структури. На правому фланзі політики були консерватори-торі, на лівому — ліберали-віґі. Тред-юніони залишались поза активною політичною грою, і тільки після війни внаслідок радикалізації суспільного життя Робітнича партія стала лівим флангом політичної палітри замість лібералів.

 

І Інтернаціонал Маркс і Енгельс розпустили після Паризької комуни тому, що його залишили англійські тред-юніони і рівновага порушилася на користь революційних анархістів. Острівні пролетарі остерігалися конкуренції своїх братів по класу, що стимулювало міжнародне співробітництво тред-юніонів, але відмежовувалися від революційних крайнощів. Маркс і Енгельс, які могли спокійно жити і працювати тільки в Англії, всі сподівання покладали на революційний робітничий рух континентальних країн, насамперед Німеччини і Франції. /391/

 

У Франції Ребітнича партія виникла 1879 р., її вождем став 25-річний Жюль Гед, що знаходився під впливом Маркса і його зятя Поля Лафарґа, але, взагалі кажучи, до теорії залишався досить байдужим. В партії ставало дедалі впливовішим крило опортуністів, або посибілістів, орієнтоване на можливі (opportune, possible), а не радикально-революційні, покращення. Дуже ліве і радикальне крило Ґеда, на яке покладали надії Маркс і Енгельс, насправді не було таким уже революційно-марксистським і відповідало радикальним умонастроям робітничого класу по-своєму, по-французьки. На початку XX ст. лідером соціалістичної партії став посибіліст Жан Жорес, найбільш яскрава фігура довоєнного соціалістичного руху, лівий інтелектуал (за фахом історик, Жорес вчився разом з Дюркгеймом і Берґсоном), чудовий оратор і порядна людина.

 

Південна жвавість і відкритість, життя на вулиці, у кав’ярні, де за кавою або скляночкою перно обговорювалось геть усе, підвищений інтерес до політики, мод, мистецтва, постійні амурні скандали, взагалі великий інтерес до жінок — все це створювало в уяві чужинців нерідко хибний образ легковажної Франції, країни насправді досить індивідуалістичної, де обивателі опускають на вікнах жалюзі й закривають двері дуже рано, живучи у своїх сімейних фортецях не менш закрито, ніж англійці. Вони достатньо егоїстичні (з певною часткою нарцисизму), віддані принципам свободи і власності. Франція прагне і вміє жити в своє задоволення і підпорядковує цьому свої економіку, культуру і навіть демографію. Грошей у неї вистачало, і середні класи вкладали їх у банки, а банки, в свою чергу, — в різні країни світу, зокрема в Росію.

 

Французька промисловість орієнтувалась на те, що безпосередньо буде споживатися, і Франція вивозила парфюмерію, тканини, зокрема ліонський шовк, а з винаходом (у Франції ж) швейної машини — наймодніший французький одяг, доступний тепер для середніх верств населення. Париж був не просто столицею мод чи мистецтв, він залишався столицею смаку, передусім справжнього високого смаку в традиційних елітарних сферах культури.

 

Залишаючись країною, де Слову належить велика роль, Франція завжди була чутливою до думки своїх інтелігентів і особливо поетів. Гюґо став символом непокори авторитаризмові, коли змушений був у часи диктатури Луї-Наполеона III емігрувати до Англії. Після повернення в Париж його слово в морально-політичних колізіях часом вирішувало все. Поети відіграли певну роль у політиці, але поезія не була політизована — Франція надто цінувала культуру як таку, і саме вона відкривала можливості орієнтованої суто на духовні цінності культури.

 

Французький індивідуалізм виявився і в тому, що профспілковий рух у Франції був розвинутий слабо — в кінці століття налічувалося 400 тис. членів профспілок на 4 млн робітників. Політичні партії Франції виражали в чистому і яскравому вигляді радите тенденції, ніж масовий настрій. І профспілки, і соціалісти, навіть посибілісти, у Франції були досить ліві й революційні, що зовсім не означає, ніби таким був і робітничий клас. Тому у республіканській Франції було можливо те, що немислиме в /392/ кайзерівській Німеччині: радикальний демократ Клемансо дав наказ артилерії розстрілювати страйкарів, і небо не впало на волелюбну республіку.

 

В Німеччині позиції соціалістів як партії стали в робітничому класі набагато сильнішими. Вплив профспілок був не більшим, ніж у Франції, під кінець століття ними вже охоплено близько 10 відсотків робітників, натомість за соціал-демократів голосувало до 20 % населення. Робітничий і соціалістичний рух уповільнювався в періоди економічних негараздів і швидко прогресував у часи піднесення.

 

Німецька Соціалістична Робітнича Партія утворена на з’їзді в Ґота 1875 року. З’їзд об’єднав більше «ласальянське» та менше «айзенахське» угруповання. З приводу знаменитої в історії марксистської доктрини «Критики Готської програми» Маркса його вірний і ліворадикальний послідовник Франц Мерінґ писав: «Маркс не брав до уваги, що проект програми точно відображав теоретичні погляди обох фракцій: він гадав, що айзенахці охопили уже науковий комунізм у всіх його логічних висновках, а ласальянці не більш, ніж відстала секта, переможена ходом історичного розвитку, що має здатися айзенахцям. Цією помилкою пояснюється граничне роздратування, під впливом якого Маркс написав свого листа» *.

* Меринг Ф. История Германской социал-демократии. — М; Л., 1928. — Кн. 5. — С. 75. «Там же. — С. 103.

 

Ідейну ситуацію в німецькій соціал-демократії Мерінґ характеризує досить відверто: «Невизнані винахідники і реформатори, противники щеплень проти віспи, прихильники природного методу лікування і тому подібні дивакуваті генії намагались знайти собі серед потужних хвиль робітничого руху те місце, в якому всі їм відмовляли» **. Серед таких «невизнаних геніїв» був і досить авторитетний в партії саморобний філософ, антисеміт і нахаба Ойґен Дюрінґ, висміяний в академічних колах; Маркс і Енгельс здійснили спробу встановити ідейну монополію в соціал-демократичному русі, протиставивши свою концепцію ідеологам-аутсайдерам. Славнозвісна праця Енгельса «Анти-Дюрінґ» друкувалась спочатку в офіційному партійному органі, але лідери соціалістів не дуже хотіли визнавати теорію Маркса і Енгельса своїм партійним ученням, і подальша публікація твору була перенесена в науковий додаток до журналу. Отже, і німецьку соціал-демократію не можна безумовно вважати «марксистською». Проте чим далі, тим охочіше соціал-демократичні лідери апелювали до марксистського вчення.

 

Опинившись у парламенті, соціалісти спочатку використовували його трибуну для революційної агітації, мало думаючи про конструктивне розв’язання державних проблем. Об’єктивно їх роль зводилась до того, що вони здійснювали тиск зліва на консервативні сили і змушували їх робити кроки назустріч інтересам робітництва. Але постійна участь у парламенті зобов’язує до відповідальності. Необхідність розв’язувати поділовому практичні питання ставала дедалі більшою, а це вимагало якихось загальних принципів. Щоб продемонструвати принциповість своїх голосувань з питань суднобудівної програми чи колоніальної політики, краще було обґрунтовувати їх теоретичними засадами нової пролетарської науки — марксизму. Що це таке насправді, пересічний /393/ соціал-демократичний лідер, за фахом столяр чи кушнір, погано собі уявляв і не дуже цього прагнув, задовольняючись тим, що він залишається добрим німцем і має «Залізного хреста» за франко-пруську війну. Для цього у нього були «наші вчені», високоповажані Маркс, Енгельс та їх молоді учні.

 

Та обставина, що марксистська наука більше була солідною вивіскою, ніж глибоким переконанням німецьких соціал-демократів, наочно виявилася з початком світової війни, коли розгублена групка марксистських теоретиків опинилася практично поза партією.

 

В рік святкування столітнього ювілею Великої Французької революції французьким соціалістам вдалося зібрати досить представницький міжнародний конгрес, який відродив Інтернаціонал як міжнародне робітниче товариство, що керується соціалістичними орієнтирами. Вчення Маркса не сприймалося ще як політична релігія, але мало найбільшу вагу в соціалістичних колах. За роки свого існування II Інтернаціонал ухвалив чимало рішень, що визначали рамки розв’язання глобальних проблем у дусі гуманізму і соціальної справедливості. Звичайно, жодних механізмів виконання таких декларацій в розпорядженні Інтернаціоналу не було, не було і безпосереднього зв’язку між цими ідеологічними маніфестами та реальною політикою національних робітничих та соціалістичних партій. Прірву між деклараціями та повсякденною політикою продемонструвала Перша світова війна.

 

Вже в цей період визначились слабкі риси обмеженості Марксової філософської концепції суспільного розвитку і політичної економії.

 

В економічній науці тією реалістичною та об’єктивістською концепцією, яка, спираючись на абстрактний аналіз, намагалася встановити незалежні від суб’єкта закони життя суспільства, була теорія Сміта, розвинута в кінці XVIII ст., удосконалена Рікардо на початку XIX ст. і широко розпропагована логіком, філософом і економістом Джоном Стюартом Міллем у першій половині XIX століття. Англійська класична політична економія виходила з того, що вартість товару має об’єктивний характер, визначається кількістю витраченої на нього праці і лише частково в певних межах може змінювати свій грошовий вираз, зважаючи на попит. Загалом XIX ст. проходить під впливом цієї економічної системи. До кінцевих послідовних висновків довів її Карл Маркс, перший том фундаментальної праці якого «Капітал» опубліковано 1867 р. в Гамбургу німецькою мовою; за життя Маркса (він помер 1883 р.) том витримав друге німецьке, а також французьке і російське видання (англійською мовою опублікований 1886 р.). Послідовність Маркса виявилася в тому, що він уявлення школи Сміта про об’єктивний характер вартості переніс на вартість робочої сили (до 1863 р. він говорив про вартість праці), і на підставі цих уявлень розвинув концепцію капіталістичної експлуатації і форм експлуатації взагалі, пов’язану із загальною теорією класів та суспільно-економічних формацій. З економічною теорією та соціологічною доктриною Маркса рахувалися не лише як з ідеологічним, а й науковим явищем, що доводило до кінця об’єктивізм англійських класиків. /394/

Сам Маркс протиставив свою «політичну економію» економічній теорії Сміта — Рікардо не тільки як вираз пролетарської ідеології — виразові ідеології буржуазної, але і як німецьку економічну науку, обґрунтовану матеріалістично переробленою ідеалістичною німецькою діалектикою, англійській економічній науці, побудованій на засадах емпіризму. Мілль об’єктивність економічної науки обґрунтовував у той же спосіб, що й об’єктивність природничих наук. Для нього механіка відрізнялась від метеорології тільки тим, що мала в основі більше фактів, а тому давала точніші прогнози. Це був типовий для XIX ст. варіант неупередженої реалістичної науки: жодних вихідних припущень, збирання фактів, знаходження регулярностей, за ними — причин економічних явищ, а до цього трошки здорового сумніву, легкого агностицизму: фактів завжди дещо бракує для абсолютної істини. На відміну від цього німецька і пролетарська наука Маркса претендувала на метод, який забезпечує їй безпомилкове визначення істини принаймні на тому етапі, коли пролетаріат виконує свою історичну місію. Класова упередженість пролетаріату є, з точки зору Маркса, водночас гарантом неупередженості та об’єктивності його науки з огляду на його історичну місію.

 

Ідеї, протилежні економічному вченню Сміта і Маркса, філософії «історичної місії пролетаріату» та німецького романтизму, висунула маржиналістська теорія.

 

У 1883 р. в німецькомовній літературі почалася різка полеміка між прихильниками історичної школи та новим напрямом, проголошеним в опублікованій того року книзі австрійського вченого Карла Менґера. Школа Менґера — фон Візер, Бем-Баверк, пізніше фон Мізес (родом львів’янин) та інші — започаткувала сучасну ліберальну економічну теорію. Публікації Менґер почав ще в сімдесятих роках, а незалежно від нього ідеї так званої «маржиналістської революції» обґрунтовувались в Англії С. Джевонсом, у Швейцарії — Л. Вальрасом.

 

Маржиналізм протиставив класичній об’єктивістській теорії від Сміта до Маркса новий підхід, який можна пов’язати із суб’єктивістським «модерном» у культурі. Головне протистояння починалося з того, що відкидалася сама ідея об’єктивної вартості: вихідним пунктом аналізу була споживча вартість, цінність як міра потрібності товару для покупця, і визначалася зміна ціни залежно від насичення ринку. Маржиналістська теорія одразу виявилася перспективною з прикладної точки зору; Маркс усе пояснював і передбачав на далеке майбутнє, але щодо близьких перспектив не був щасливим прогнозистом.

 

Спрямованість маржиналістської теорії проти класичної політекономії й марксизму сполучалася з її протистоянням економічній теорії історичної школи. Конфлікт з останньою був таким гострим, що Шмоллер погрожував заборонити викладання маржиналістських теорій в університетах Німеччини. Шмоллера і його школу називали «кафедральними соціалістами» (Kathedersozialisten), оскільки вони підтримували ідеї соціалістичного державного контролю над економікою, вважаючи, що соціалізм може бути побудований шляхом співробітництва робітничого класу з монархією. /395/

 

Не узгоджувались із марксизмом як моністичною детерміністською концепцією соціального розвитку також соціологічні теорії і Дюркгейма, і Вебера. Макс Вебер переконливо показав, що економічні стимули можуть мати протилежні наслідки в різних етико-релігійних системах мотивації, і, отже, релігію і мораль можна вважати передумовою економічного розвитку. Плюралістичні висновки випливали і з соціологічних досліджень Дюркгейма, що вказав на значення соціальної солідарності й деструктивний характер стану, де втрачено цінності, а мораль не регулює поведінку індивіда (теорія аномії).

 

Послідовники Маркса, як правило, ігнорували результати розвитку соціальних наук поза межами марксизму, проголошуючи всіх новітніх суспільствознавців буржуазними епігонами класики, давно подоланої Марксом. Проте з ходом економічного розвитку і підвищенням добробуту європейських робітників ставало дедалі очевиднішим, що головний «закон», на який спирався висновок Маркса про неминучість світової пролетарської революції, «закон абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату», — не відповідає дійсності. Почалися несміливі спроби переосмислення марксизму і переорієнтації його на етичні засади, що викликало бурхливі протести радикальних революційних догматиків.

 







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 456. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Дренирование желчных протоков Показаниями к дренированию желчных протоков являются декомпрессия на фоне внутрипротоковой гипертензии, интраоперационная холангиография, контроль за динамикой восстановления пассажа желчи в 12-перстную кишку...

Деятельность сестер милосердия общин Красного Креста ярко проявилась в период Тритоны – интервалы, в которых содержится три тона. К тритонам относятся увеличенная кварта (ув.4) и уменьшенная квинта (ум.5). Их можно построить на ступенях натурального и гармонического мажора и минора.  ...

Понятие о синдроме нарушения бронхиальной проходимости и его клинические проявления Синдром нарушения бронхиальной проходимости (бронхообструктивный синдром) – это патологическое состояние...

Тема: Составление цепи питания Цель: расширить знания о биотических факторах среды. Оборудование:гербарные растения...

В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...

Типовые примеры и методы их решения. Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно. Какова должна быть годовая номинальная процентная ставка...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия