УКРАЇНА ПОРЕФОРМНА ТА ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНА
Село Впродовж другої половини XIX ст. населення України зросло з 13,5 млн до 26 млн чоловік, тобто майже подвоїлося. До першої світової війни воно збільшилося ще на 10 мільйонів. Особливо швидко зростало населення південних губерній: з 3,6 млн 1858 р. до 8,8 млн 1897 і 13 млн 1914 року. Швидко збільшувалось населення міст — як і по всій Росії, втричі, так і в Новоросії — вп’ятеро (з півмільйона до півтора в кінці століття і двох з половиною напередодні війни). На зламі століть все населення імперії становило 197,6 млн чоловік, у тому числі й тих, хто назвав рідною мовою російську — 55,4 млн (47 відсотків), українську — 22 млн (19 відсотків).
Це — показник не дуже точний: на Правобережжі частина поляків рідною мовою вважала українську, а частина українців, безумовно, значно більша, ніж кількість україномовних поляків, — в сім’ї розмовляла російською мовою, вважаючи себе українцями або не замислюючись над своєю національною ідентифікацією. Селян, за даними того ж перепису 1897 р., було в Україні 22 млн. На цей /418/ клас українського народу і припадає основна маса тих, хто вважав рідною мовою українську. Селянство розмовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщини, від Полісся до Таврії. В різних регіонах хати порізному будувалися, крилися соломою, прикрашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Так само однотипно забудовується господарськими будівлями двір. Цей стандартний інтер’єр хат т дворів зберігають поселення українців і у Приураллі, на Далекому Сході, і в Карпатах. Зберігають спільні риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина на всій національній території та на новоколонізованих землях.
Селянство становило близько 90 відсотків населення в середині століття і близько 85 відсотків — напередодні війни. В корінних українських губерніях відсоток сільського населення мало змінювався. Це відбилося і на структурі промисловості: на Україні розвивалася переважно промисловість, орієнтована на переробку сільськогосподарської продукції, — цукрова, борошномельна, винокурна. Різкий контраст становили нові промислові райони, що швидко розвивалися. Але і на їх долю сильно впливав розвиток процесів в українському селі.
Україна і Польща були найбільш густонаселеними районами імперії, якщо не рахувати промислового центру Росії. Порівняно з іншими районами на Україні після реформи найзначніший відсоток землі опинився в приватній власності — крім великих приватних землеволодінь тут було багато селянських сімей, на кожну з яких, крім наділу, виділялася у приватну власність садиба. Середній наділ на селянську сім’ю по Україні був /419/ істотно нижчий, ніж загалом по імперії, — найбіднішими господарствами в Росії вважалися менші, ніж 6,2 га, і їм належало загалом 23 відсотки всіх земель; в Україні це був більш ніж середній розмір господарства. Колонізаційні земельні ресурси були вже вичерпані, і селянське малоземелля стало нестерпно гострою, визначальною соціальною проблемою.
Треба, проте, підкреслити, що для другої половини XIX ст. характерний приблизно однаковий розподіл землі між великими приватновласницькими маєтностями, середніми й зовсім маленькими господарствами в усій Європі, як Східній, так і Західній. Справа не тільки в забезпеченості господарств землею, й у технічній та економічній культурі села.
В Росії половина приватновласницької землі належала 6 відсоткам власників. Але з 1861 по 1912 р. дворянство продало половину своїх земель селянам. Вести велике аграрне господарство тепер доводилось не на насильницьки-кріпосницьких, а на приватновласницьких засадах, із застосуванням найманої робочої сили і в обстановці конкуренції. За цих умов половина великих поміщицьких господарств виявилась нежиттєздатною, а дрібні селянські господарства мали зовсім іншу долю, ніж у Західній Європі.
В Німеччині різкі зміни в життя села приніс розвиток промисловості, який зробив доступними селянину мінеральні добрива та новітній сільськогосподарський реманент, створив умови для поліпшення порід худоби, переведення на стійлове утримання, чим зменшив залежність економіки господарства від його розмірів. Родюча українська земля начебто і не потребувала добрив, але виявлялося, що за таких умов економічно вигідне тільки велике фермерське або зовсім гігантське зернове господарство. Дрібні господарства, які не стали на шлях інтенсивного розвитку, не могли скористатися навіть тими простими знаряддями, що їм пропонувала тогочасна промисловість.
На відміну від Росії, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Ці переділи, що були регулярними в Росії, і, згідно з одним із законів Олександра III, повинні були проходити по всій імперії не рідше, ніж раз на 12 років, не дозволяли селянинові ставитися до землі як до своєї власності, як до основи життя, що /420/ потребує постійного догляду. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім’ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідизну він міг лише віддати в заклад, а материзну, принесену в сім’ю жінкою, міг закласти лише з її дозволу. Сини за їх бажанням відділялися, і тоді майно і земля ділилися; в XIX ст. велика сім’я стає рідкістю. Конфлікти, що приводили до відділення одружених синів від батьківського господарства, з добрим гумором описав Нечуй-Левицький в «Кайдашевій сім’ї». Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але в спадкову власність громада не втручалась. Селянська філософія опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю.
Традиційна агротехніка знала один вид добрив: гній. Угноювались, проте, здебільшого присадибні городи. Якщо вистачало худоби, угноювали ще трохи під картоплю чи під пшеницю. Поміщицькі господарства були в гіршому стані, бо худоби для угноєння на великі поля не вистачало.
Реформа посилила малоземелля, оскільки наділи, згідно з нормативами, прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків частину земель, традиційно оброблюваних кріпацькими сім’ями. Загалом, за підрахунками сучасників, українському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало; по губерніях «малоросійського» Лівобережжя при потребі 81 млн пудів вироблялося 65 млн *. Це означало, що селяни не могли утримувати худоби. Так, згідно з даними експедиції Чубинського (70-ті роки), в бідних районах Черкащини корову мав лише кожен 10-й, дві — кожен 20-й хазяїн. Свиней, щоправда, тримали всі — від 2-х до 6-ти голів, а також курей від З — 4 до 10 — 12, «по хлібові» **. Харчувалися дуже бідно, м’яса майже не їли, здебільшого вживали круп’яну, борошняну їжу та картоплю. Вранці (влітку навіть о п’ятій) — борщ, каша; на полудник каша, куліш, лемішка тощо, вечеря — картопля зі шкварками, в жнива — ще підвечірок. Один із сучасників писав: «Розгляньмо їжу нашого селянина. Вона надто убога і одноманітна: борщ і каша, каша й борщ, вперемішку з картоплею, а часом все діло обходиться шматком чорного хліба з сіллю. От і вся його кухня. Як розкіш їсть він у свято вареники з сиром, галушки — і рідко коли зустрічається з шматком сала чи м’яса» ***. * Див.: Россия. Полное географическое описание нашего отечества // Малороссия. — СПб., 1903. — Т. VII. — С. 155. ** Див.: Чубинский П. П. Инвентарь крестьянского хозяйства Черкасского уезда // Записки Юго-Западного отдела Императорского Географического общества, 1876. — Т. II. — С. 178. *** Цит. за: Артюх Л. Ф. Їжа та харчування // Поділля. — С. 297.
Головна проблема полягала у відсутності робочої худоби. Впродовж XIX ст. українське сільське господарство поступово переходить на металеві заводські знаряддя. Поширюється залізний плуг, найбільше — німецький саківський. Щоправда, заводські саки переважно вживаються на півдні України, бо на /421/ головній її території потрібна була більш ретельна оранка, щоб не вивертати землю до піску. Поширюються або вдосконалення до дерев’яних у головній частині плугів, або ковальські вироби, на початку XX ст. — комарик. Новим залізним плугом можна було орати і кіньми; їх і тримати було дешевше, ніж волів, та й кінський гній для господарства кращий. Проте утримувати коней могло не кожне господарство. На Поділлі в кінці століття половина господарств коней взагалі не мали, третина мала пару коней (щоправда, безкінні могли мати воли).
За даними П. П. Чубинського, в 70-ті роки весь маєток середнього селянина оцінюється в 415 крб., з яких будівлі і худоба відповідно в 138 та 125 крб., знаряддя — в 27 крб. Бідний мав худоби всього на 11 крб., а знарядь — на 5. Витрати заможного селянина на знаряддя були мало не вдвічі більші, ніж у середнього (43 крб.), а на худобу — мало не втричі більшими (350 крб.). На одяг селянин витрачав не дуже багато (60 крб. бідний, 160 — багатий). Десятина землі коштувала тоді 60 крб., корова від 34 до 42 крб. Земля швидко дорожчала: в 60-ті роки десятина коштувала 30 — 35 крб., у кінці століття — до 100 крб. на Полтавщині, в півтора рази дорожче на Чернігівщині.
Ціни взагалі залишались низькими: калач в 70-ті роки — 3 коп., хліб житній — 4,5 коп., пиріг — копійка, миска борщу — півтори копійки, галушок — 5 коп., порція печені або душенини — 15 коп., ковбаса м’ясна — від 15 до 30 коп., в’язка грибів — 15 коп., судак — 20 коп., короп свіжий — 50 коп. — 1 крб. Невеликі були і заробітки. Гончар, наприклад, в кінці століття заробляв по 30 коп., швець — 50 — 90 коп. на день *. Заробітна плата в промисловості була приблизно на цьому ж рівні (середня місячна в Росії для більшості робітників на поч. XX ст. — близько 20 крб.) Умови праці в тогочасній промисловості були жахливі. Наприклад, у цукроварнях у костепальному цеху, де готувалось кісткове борошно, робітники ходили в дерев’яних сандалях по чавунних плитах, нагрітих до 100 градусів; в прес-транспортері бродили по кістку в гарячому шпіцелі, а для вивантаження кістяної крупки залазили зовсім голими в смердючі квасильні чани. Якими були умови в шахтах із саночками або в гарячих цехах металургійних заводів, описувалось не раз. * Див.: Дыминский А. И. Быт крестьян Каменецкого и Проскуровского уездов Подольской губернии // Архив РГО. Разряд XXX. — Оп. І. — № 23. /422/
Хлопці з українських сіл ішли на заробітки в місто, в нові промислові райони, на вугільні шахти Донбасу, щоб заробити грошей і повернутися додому. Там, у тих робітничих селищах, у гуртожитках на брудному шматті, вони жили абияк, нерідко хворіли на венеричні хвороби, пиячили. Слід зауважити, що на селі тоді пилось небагато, горілка була по дві з половиною — три копійки кухоль; на весілля на кілька днів бралося два-три літри горілки, бо за столом завжди пилося кругом з однієї чарки, тобто виходило по три-чотири чарки за вечір на кожного.
Місто лякало, і селяни, як правило, трималися громади до останнього, а якщо виїжджали, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами, і лише в крайніх випадках переселялися до робітничих селищ назовсім. Українське селянство брало велику участь у колонізаційних процесах, і чим далі, тим відсоток українців у загалі російських мігрантів був вищим. На /423/ початку XX ст. українці становлять 32 відсотки населення Північного Кавказу, 22 відсотки — Далекого Сходу, 10 відсотків Казахстану і близько 5 відсотків у Сибіру та на Нижньому Поволжі. Російська міграція переважно була спрямована в місто, українська — на село.
Невеликий нарис В.Г. Короленка «Землі! Землі!», написаний уже в роки революції, в самій назві своїй виразив суть того глибокого прагнення, під знаком якого жило українське село передреволюційних часів. Глуха ненависть до пана продовжувала жевріти в селянських душах, і проблема землі перекривала всі інші соціальні пристрасті. Досить помітна заможніша частина селян уже спроможна була розв’язати свої господарчі проблеми, прикупаючи землю; це — ті яскраво змальовані Короленком «хлібороби» (до яких могли відносити і поміщиків); засмаглі, обвітрені і худорляві, вони гасали по своїх полях на «лінійках», з ранку до ночі займалися справами, вели стійке, надійне й прогресивне господарство, яке трималося на їх праці, ощадливості та практичному розумі. Чим гостріша була ситуація в селі, тим ворожішим було ставлення до цих «глитаїв» з боку бідніших селян (на селі цінували заможність, але тільки нажиту власною фізичною працею), і тим більшою зневагою платили «гультяям» багатші. В обох випадках несправедливостей вистачало — бідність найчастіше не була наслідком неробства, видертися з неї не могла більшість селян, так само як багатство зовсім не завжди було наслідком зиску. Так чи інакше соціальна нерівність породжувала на тлі бідності значне напруження, і воно вже спрямовувалось не тільки проти «панства», а й проти «своїх» «куркулів».
|
