Західна Україна

 

«Україна за Збручем» була дуже неоднорідною: населяють її і карпатські горяни — лемки, бойки, гуцули; і закарпатські долинні русини, які жили в угорській «Транслітанії»; і буковинці — мешканці правобережжя верхнього Дністра, території з румунськими етнічними впливами; і, нарешті, галичани, галицькі русини, які через низку історичних обставин були найбільш активним у громадському і національному відношенні елементом Західної України.

 

На 1910 р. у Галичині жило 8 млн чоловік, в тому числі римо-католиків (переважно поляків) 3,7 млн, грекокатоликів (переважно українців) — 3,4 млн, євреїв до 0,9 млн. Східна Галичина — це приблизно 6 відсотків території, населення і промислових підприємств імперії, натомість усього 1 відсоток найманих робітників. Залишаючись такою ж густонаселеною, як і промислово розвинені території Австро-Угорщини, Галичина була, по суті, сільським краєм, причому краєм нечуваної, як для східного українця, бідності. При середньому наділі десь близько 4 морґів поля (тобто менше 2-х га!) більшість дворів були взагалі майже безземельними. Наприклад, у селі Золотий Потік — колишньому місті, що занепало і зазнало аграризації, як і багато інших історичних міст Галичини, — на початку XX ст. з 280 дворів 190 мали лише по 0,5 — 2 морґи поля! *** До того ж землі на Галичині не дуже родючі, кислі і вимагають добрив.

* Чикаленко Є. Спогади. — С. 350.

** Див.: Русова С. Ф. Украинская литература 1862 — 1900 гг. // История России в XIX веке. — Издание Т-ва «Бр. Гранат иК». — С. 85.

*** Див.: Наливайко О. Золотий Потік. — Тернопіль, 1994. — С. 10. /428/

 

Страхітливо бідне галицьке селянство становило переважну більшість українського населення Галичини. За даними перепису 1900 р., з усієї кількості українців власне землеробів було 94 відсотки, робітників — 1,4 відсотка, службовців-українців взагалі майже не було (0,5 відсотка). Характерно, що в більшості своїй поляки теж були селянами (60 відсотків від усього польського населення Галичини); може, вони були багатшими, жили дещо більш по-міському, особливо довкола більших міст, як от Тернопіль, але в масі польські селяни не дуже відрізнялися від українських. Змішані шлюби були нерідкими; сини належали до батькової віри, дочки — до материної. Але дідичі поспіль були поляками, і в містах домінував польський елемент.

Місто Львів у середині століття налічувало 70 тис. мешканців, у кінці століття — 160 тисяч. Львів залишався одним із найзначніших міст імперії — п’ятим за чисельністю після Відня, Будапешта, Праги і Трієста. Впродовж другої половини століття Львів стає великим залізничним вузлом, місто розвивається від історичного Середмістя переважно на захід і північ, у напрямі до вокзалу та товарної станції в Підзамче (нинішній «малий Львів»), центр пересувається на захід і південний захід — по Академічній. В місті забудовуються розкішні приватні дільниці, заліснено Високий Замок, закладено 1887 р. Стрийський парк. До Львова стікається українська людність, але співвідношення між різними національними групами залишається майже незмінним: трохи більше половини поляків (53 відсотки в 1869 р., 51 відсоток у 1910 р.), майже третина євреїв (відповідно 30 і 28 відсотків), українців 14 відсотків 1869 р., 17 відсотків 1890 р., 19 відсотків 1910 р. *

* Див.: Львів // Енциклопедія українознавства. — Т. 4. — С. 1411.

Становище єврейського населення було істотно відмінним від становища євреїв у Російській імперії. Після 1848 р. обмеження на зайняття певних соціальних позицій в Австрії уже не діяли. Переважна більшість єврейської спільноти жила в злиднях. Так, за даними опитування депутата Рапопорта на початку 90-х років із 145 тис. обстежених 45 тисяч (більше третини) були торгівцями і посередниками, 12 тисяч — шинкарями, 14 тисяч — ремісниками, 36 тисяч (чверть) жили «за рахунок благодійності», тобто були жебраками. За /429/ даними перепису, 54 відсотки євреїв займались ремеслом, шинкарством, дрібною торгівлею *. Але був і прошарок дуже багатих людей, адже єврейська громада мала найбільше досвіду й матеріальних можливостей, щоб активно включитися в той процес розвитку ринкових відносин, який розгорнувся в Австро-Угорщині особливо активно після 1848 року. Євреї часто одержували високу освіту, справляли вплив на культурну верхівку імперського суспільства, часто бували суддями, адвокатами, мерами міст. Серед євреїв відсоток службовців був значно вищий, ніж серед українців і навіть поляків (відповідно 5,4, 0,5 та 3,8 відсотка). В семи містах Галичини, в тому числі у Львові, євреї становили близько третини населення, в 9-ти — більшість, а такі міста, як Броди, Белз, Рогатин, Перемишляни, Делятин, Сокаль були майже поспіль єврейськими.

* Див.: Хонигсман Я. С., Наймач А. Я. Евреи Украины. — К., 1993. — С. 97.

 

В політичному відношенні єврейська громада схильна була до дуже різних орієнтацій. Традиційні хасидські кола орієнтувались на польський панівний елемент, маючи досвід укладання угод із шляхтою на взаємовигідних умовах. Європеїзована верхівка прагнула до співробітництва з австрійською адміністрацією і, як і українці, боялася відновлення Польщі. Тому у виборчих кампаніях представники єврейської громади часто виступали разом з німецькими та українськими політичними силами. В галицькому українському середовищі існувала певна недовіра до євреїв (слово «жид» тут було звичним етнонімом, а не лайкою), на відносини між єврейською та українською громадою впливало традиційне відчуження селянина від торговця і шинкаря, але погромів побут не знав, а політичне співробітництво сприяло певному порозумінню.

 

З кінця XVIII ст. галицькі українці вчилися в одно- і двокласних школах, пізніше — і в чотирикласних, де викладання велося німецькою або польською; скрізь вивчалась також «рідна мова». «Рідна мова» галицької школи-«дяківки» — це, так би мовити, галицький ізвод церковнослов’янської мови, тобто архаїчна книжна мова з елементами галицьких говірок. Українські гімназії створюються в другій половині століття — спочатку у Львові, потім у Перемишлі. Селянські діти мусили вчитися в польських школах, якщо неодмінно хотіли мати освіту.

 

«Бодай того пана нічо лихе не минуло, то він намовив, аби хлопця давали до школи», — лементувала Стефаникова мати, виряджаючи малого в Коломию до гімназії. Пізніше в Коломиї була створена третя в Галичині українська гімназія, а малий Василь Стефаник з кількома селянськими хлопчиками вчився ще в польській. Одного разу навіть хотів «стратити ся», покінчити з собою — після чергового знущання, як пан учитель збив рученята так, що вони спухли, а потім під регіт хлопців-поляків висміював темне і тупе мужиченя, яке лізе до панської науки. На вищих рівнях інтелігенція польська і «руська» часто співпрацювала добре; в польських музичних товариствах працювали й українці, вчилися українські співаки в польській консерваторії у Львові, художники — в Академії мистецтв у Кракові, але на рівні «нижчого прошарку середнього класу» польської спільноти стосунки з «верхнім прошарком нижнього класу» (українського) були особливо напруженими. Прагнення знайти /430/ нижче від себе «бидло» найсильніше в напівплебейських групах.

 

Ситуація ускладнювалась тим, що Львів, по суті, став головним адміністративним і культурним центром галицьких цоляків, а тим самим і поляків загалом. Схоже становище склалось на Закавказзі, де Тбілісі-Тифліс став не тільки напіввірменським містом, але й центром вірменського руху, а після проголошення самостійності Грузії та Вірменії 1918 р. на якийсь час — столицею обох республік. Користуючись сьогоднішніми аналогіями, можна було б говорити про «югославську ситуацію».

 

1871 р. цісар зняв мовні обмеження на викладання. В австрійських університетах дозволялося викладати будь-якою мовою, німецькою мовою професор зобов’язаний був читати тільки обов’язковий курс (у Чернівцях на практиці читали німецькою й інші), а в університетах Галичини кожен викладач мусив володіти або польською, або українською. Решту проблем цісар поклав на самих поляків та українців. Яґєллонський університет став польським 1870 року. У Львові ситуація визначилася 1879 р.: адміністративною мовою університету стала польська. Українці одержали одну кафедру — української мови та літератури.

 

У Львові й Станіславі існували польські театри, в Чернівцях — німецький театр. Львівський театр графа Скарбека (знаходився в приміщенні нинішнього театру ім. Заньковецької, з 1890 р. — в новому, нині Оперному театрі) був театром драми, опери і оперети. Опера здебільшого була італійською, більшість акторів — італійськими гастролерами, подекуди ставились опери польських композиторів. Як і Закарпаття, Галичина дала світові багато видатних людей культури, але їм не знаходилось місця вдома. Іван Пулюй відкрив рентгенівське проміння раніше від Рентґена — проблема пріоритету постала лише останнім часом, але працював він у великих німецьких наукових центрах. Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський були всесвітньо відомими співаками, але працювали вони в уславлених європейських театрах.

 

Після поступок цісаря, які відкрили дорогу від культурного панування німців до культурно-політичного домінування на Галичині польського елементу, польські націоналісти прагнуть утримати адміністративну єдність Галичини, де їм забезпечено було б панування над обома частинами краю, україно-русинські — розділити край на дві окремі провінції і перетворити східну частину на руську.

 

§4. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В УКРАЇНІ

 

Орієнтації визвольних рухів

 

Громадсько-політичний рух визвольного, антидеспотичного характеру в Україні набував різних і не завжди сумісних орієнтацій.

 

Кожен визвольний рух в Європі розв’язував певні проблеми в трьох головних напрямах, чи вимірах: національному, загальнодемократичному та соціальному. В першому вимірі йдеться про національну свободу, в другому — про /431/ демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, в третьому — про соціальну справедливість. Політичні течії та окремі діячі бували тією чи іншою мірою однобічні в своїх спрямуваннях, декому вдавалося поєднувати всі три виміри, хоча життя висувало на перший план щось одне.

 

Діячів і напрями, які зводять всі проблеми до національних, називають звичайно націоналістами. Це слово в європейській традиції має негативні конотації, але слід визнати, що діяльність груп і особистостей, які мають на увазі виключно національні проблеми, не може бути шкідливою для суспільства сама по собі — так само, як не може бути шкідливою наявність «однобічних» і «одномірних» прокурора і адвоката. Не пов’язуючи із словом націоналіст обов’язкових уявлень про ненависть до інших націй, матимемо на увазі тільки певну одномірність, обмеження оцінки суспільних подій національною точкою зору, зведення розв’язання всіх проблем до національного виміру.

 

Слово «соціаліст» у XIX — на початку XX ст. не відносили до певного соціально-політичного вчення, «соціалізм» розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із «простого люду». Чіткої традиції не було щодо демократичного виміру — вживане тоді слово ліберал набуло дещо іронічних конотацій у зв’язку з властивим російському політичному життю переважанням різких тонів і крайніх оцінок. Ці натяки на безпорадність лібералізму відображають радше радикальні настанови, ніж реальність. Проте історія дає і приклади демократичної обмеженості. Для «одномірного ліберала» не існує ані національних проблем, ані проблем соціальної справедливості, — всі вони, на його думку, автоматично розв’язуються, якщо вирішена проблема прав і свобод людини.

 

За нормальних політичних умов культурно-політичні течії в означених вимірах якось збалансовані, протилежні позиції виявляються в одному просторі, між ними можливий діалог. Так було в Західній Європі. В українській ситуації — ситуації бездержавної нації — всі подібні течії, як правило, виходили за межі цілісного культурно-політичного простору, люди різних вимірів не чули один одного і не вступали в діалог. Якщо англійський чи німецький ліберал або соціаліст міг ігнорувати національні проблеми і водночас природно залишався в національному культурному просторі, то для бездержавної української нації було можливо, зосереджуючись виключно на проблемах демократії або соціальної справедливості, вийти з національного простору в загальноімперський і втратити зв’язок з суто національними реаліями. Таку позицію можна зрозуміти, оскільки доля України в усіх відношеннях залежала від долі імперського центру. Виключна гострота боротьби з бюрократичною деспотією сприяла непримиренності і догматизму в імперському політичному житті, а в Україні часто геть розривала зв’язки між провідними течіями в українському суспільстві.

 

В історичній літературі досі маємо спадщину цієї одномірності та однобічності, коли з політичних мотивів ігнорується факт української приналежності окремих культурно-політичних течій, що діяли немовби в різних просторах. Не вдаючись тут до політичних оцінок чи пошуків /432/ попередників «справжньої» сучасної України в тому далекому минулому, мусимо об’єктивно зазначити ті культурно-політичні світи, по яких розносила історія синів України. Всі вони належали до українського суспільства, різноманітного не тільки з точки зору соціальних позицій, мовної поведінки і характеру культури, а й з точки зору етнічного складу. Не тільки в соціалістичному чи ліберальному, а й в національному русі України були як українці, так і росіяни, поляки, євреї. Агресивний націоналізм російської імперської бюрократії посилював почуття гуманістичної солідарності в усіх рухах, зокрема націоналісти в цей час, як правило, засуджують міжетнічну ворожість.

 

Більше того, не можна ігнорувати тієї обставини, що консервативна верхівка українського суспільства політично і культурно орієнтувалась на російську імперію. Прикладом може бути багаторічний командувач Київської військової округи генерал Драгомиров, який при всіх своїх українських сентиментах залишався відданим російській монархії (діти його відігравали значну роль у білому рухові). Консервативний ліберал М. В. Родзянко відомий як октябрист — голова останньої Державної думи, імперський діяч, але ж він не тільки походив із старого козацького роду, а й був відомим українським громадським діячем, головою Катеринославського губернського земства. Інколи культурно-політичні орієнтації розділяли навіть сім’ї; так, український націонал-демократ О. Я. Шульгин і російський націоналіст В. В. Шульгін були близькими родичами.