Ліберальний і соціалістичний рухи

 

Велику і недосліджену роль у загальноімперському визвольному і українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали — демократичні діячі земського руху. Земства не випадково не допускалися на Правобережній Україні. Уряд чинив опір організації земств на Правобережжі і в Західному краї під тим приводом, що там у дворянському середовищі велику роль відіграють поляки. Проте насправді вже після польського повстання 1831 р. царський уряд істотно зменшив частку «польської» шляхти (серед якої була велика частина українських шляхтичів). Десятки тисяч правобережних дворян були ретельно «перевірені» і позбавлені під формальними приводами дворянства, переведені в ранг громадян (у місті) та однодворців (на селі). Справжнім мотивом для упертого спротиву поширенню земської системи на захід імперії було побоювання, що українське, білоруське та польське дворянство через земства знайдуть спільну мову, і це призведе до утворення, зокрема в Україні, цілісної організації громадськості, яка згодом зможе об’єднатися в регіональну організацію.

 

Українські земські організації були серед найбільш впливових і найрадикальніших на перших етапах земського руху. Особливою демократичною спрямованістю відзначалися серед земських лідерів Харківський міський голова професор-хімік Ю. Гордієнко (1812 — 1897 рр.) та гласний Чернігівського земства І. І. Петрункевич (1843 — 1928 рр.), у майбутньому один із організаторів кадетської партії. В кінці /440/ 70-х років земці зустрічаються в Москві, Києві, Харкові, в 1878 р. скликають з’їзд у Києві. Гордієнко і Петрункевич прагнули добитися угоди з терористами про хоча б тимчасове припинення терору, але ця спроба не вдалася. В 1878 р. Олександр II звертався до земців із закликом зупинитися, але у відповідь земці вимагали Всеросійського собору. Прагнення демократів одержати конституцію за болгарським зразком ясно виразив професор Гордієнко: «Всемилостивіший государе, дай твоєму вірному народу те, що ти дав болгарам». Виступи Петрункевича були такими різкими, що одного разу жандармам під час його промови довелося звільнити залу; все скінчилося забороною Петрункевичу жити в українських губерніях та обох столицях, тому він переїхав у свій маєток Машук у Росію. Земський рух був загальноросійським, оскільки, як і революціонери, ліберали виходили з тієї засади, що тільки через кардинальні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. А проте демократичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдання, як створення шкіл українською мовою на селі. Нарада 1878 р. в Харкові, що започаткувала політичну організацію земців, була скликана Ю. Гордієнком під приводом ювілею Г. Квітки-Основ’яненка. Наскільки об’єднували українські земства різні, в тому числі й націонал-демократичні, культурні та політичні сили, можна судити з переліку земських діячів Малоросії. На Полтавщині це — Ф. Лизогуб, брат повішеного народника, майбутній прем’єр уряду Скоропадського; філософ В. Лесевич, М. Стороженко, В. Науменко, В. Леонтович, Б. Мартос, М. Туган-Барановський; на Чернігівщині — О. Русов, О. Ліндфорс, І. Шраг, А. Свєчин, граф Г. Милорадович, М. Василенко, О. Лазаревський; в міській земській управі працювали М. Вороний, М. Самійленко, М. Чернявський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський.

 

Характерною для значної частини лібералів-демократів була позиція в українському питанні, яку займав І. І. Петрункевич. Своєму молодшому другові В. І. Вернадському він писав 1917 р.: «На Україні моя батьківщина, там проминула майже половина мого життя... з Україною я пов’язаний не тільки холодними ідеями права та державної єдності Росії, але й почуттями, що вкорінені в крові, в спогадах і враженнях природи, в звуках народної мови, у всьому, що накладає непозбутню печатку на людину і позначає її національне походження. Але всі ці місцеві впливи не затуляють у мені всієї батьківщини, і єдність Росії для мене не тільки державна ідея або співжиття двох національностей, а живе й неподільне ціле, що має своє дивовижно художнє й безперечне відображення в таких обдарованих людях, як Гоголь і Короленко, у яких українське і російське, як окреме і загальне, відобразилося з надзвичайною ясністю. Спробуйте виділити в них українське від російського: не вийде ні того, ні іншого, живе буде перетворене на мертве» *.

* Новый мир. — 1989. — № 12. — С. 221.

 

Так думала велика частина української інтелігенції з демократичного табору; це була передусім політична позиція, але не тільки — тут маємо самосвідомість приналежності до загальноімперської цивілізації. Така самосвідомість відображала наявність маргінальної україно-російської культурної сфери, яка може бути /441/ віднесена як до української, так і до російської культури.

 

В ліберально-демократичному русі Російської імперії, в тому числі в українському ліберальному рухові, відобразилась, так би мовити, перекошеність всієї політичної системи самодержавства в правий, націоналістично-консервативний бік. Ліберали у власному розумінні слова не схильні до радикальних політичних розв’язань, революційних зрушень, переворотів. Таку послідовно ліберальну позицію, розраховану на поступову еволюцію російських владних структур у бік конституціоналізму, займали помірковані ліберали, які після 1905 р. звалися октябристами. За умов Росії такий класичний ліберальний еволюціонізм практично означав надзвичайно праві позиції і не був підтриманий суспільством. Радикальні ліберали дотримувалися гасла Установчих зборів, тобто готові були на заміну традиційної монархії принципово новою державністю (можливо, при збереженні монарха). За умов дедалі більшого полівіння громадськості і ця ліберальна позиція виглядала досить правою. Партія конституційних демократів (кадетів), що в очах двору, консервативної та ліберальної бюрократії, консервативних лібералів-октябристів виглядала як партія авантюрників-революціонерів, сприймалась дедалі лівішою громадськістю як права і консервативна партія. Це ж стосується й українських кадетів, до яких пішли земські ліберальні діячі і вища українська інтелігенція; зокрема право-консервативними виявились їх орієнтації в національному питанні.

 

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух у дедалі більшому політико-ідеологічному розмаїтті виявів. Соціалістами революціонерів-підпільників називали з 60-х років. В середині 70-х років, після того, як більшість колишніх гуртківців «пішла в народ», виник і закріпився термін «народники», що охопив також підпільників-терористів. З 90-х років, коли почало поширюватися вчення Маркса, окремі течії, а потім партії — спадкоємці народників — проголошують свою монополію на «справжній» марксизм і соціалізм. Слово «соціалізм» набуває в суспільстві виключно позитивного сенсу, і соціалістичними нерідко називали себе сили, що насправді жодного відношення до соціалістичної традиції не мали. Залишається відкритим питання, якою мірою саме до соціалістичної, а не, скажімо, націонал-демократичної або націонал-радикальної з апеляціями до соціальних низів, слід відносити різні українські партії початку XX ст., що вживали в самоназвах термін «соціалістичний». Але при всій різноманітності політичної самосвідомості залишалась незмінною тенденція до розв’язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості, яка характеризує соціалістичний рух у Російській імперії.

 

У відомому збірнику «Віхи», що підсумовував гіркий досвід першої російської революції, глибоку загальну характеристику російському соціалізму дав колишній марксист і колишній київський професор С. М. Булгаков (він писав про інтелігенцію, маючи на увазі насамперед її революційно-соціалістичну частину). В «інтелігенції» сьогодні, на підставі важкого історичного досвіду, тут легко впізнаються також і революціонери-більшовики. Якщо абстрагуватись від того, чи /442/ приймала та чи інша течія марксистську віру і в якому різновиді, а взяти до уваги тільки соціально-психологічні та морально-політичні характеристики, можна побачити у візіях С. Булгакова дуже справедливі узагальнення рис революціонаризму від Желябова до Леніна. Оскільки цей тип свідомості породжений обставинами російської імперії, він стосується також і українських революційних соціалістів.

 

Булгаков прагнув бути справедливим, але в 1909 р. у нього не могли не переважати прикрість, роздратування і різкий критицизм, тим менш переконливий, що сам автор не намічав виходу з глухого кута імперської історії. Слід, при всій критичності погляду на російський соціалізм, зазначити суто людські високі моральні якості тих юнаків і дівчат, які обирали шлях відданого служіння народу, як вони його розуміли, і з високою шляхетністю зносили важкі удари долі революціонера. Говорячи про ранній російський соціалізм, згадаємо насамперед надзвичайно яскраву, сильну, обдаровану й красиву людину — Андрія Желябова (1850 — 1881 рр.), селянського сина з Таврії, талановитого і безстрашного організатора «Народної волі», а перед цим — учасника Одеської Громади і кореспондента Драгоманова; Миколу Кибальчича (1853 — 1881 рр.), сина священика з Чернігівщини, який робив вибухівку для царевбивць, у в’язниці перед стратою розробляв конструкцію реактивного літального апарата, розпочинаючи традицію української космонавтики. Згадаємо Сергія Кравчинського («Степняка»; 1851 — 1895 рр.), родом з Єлисаветградщини, одного з тих, хто ходив «в народ», потім організовував «Землю і волю», воював за свободу в Герцеговині та Італії, вбив шефа жандармів Мєзенцева, після втечі в Європу брав участь у європейському робітничому русі, був письменником (писав по-російськи) і пропагандистом творів Шевченка, спілкувався з Драгомановим, Етель Войнич, Енгельсом і Плєхановим, Франком і Павликом; Володимира Дебагорія-Мокрієвича (1848 — 1926 рр.), поміщицького сина, який студентом обрав революцію, став бакуністом, ходив по Україні «в народ», організовував селянське повстання по фальшивому «царському маніфесту», наслідуючи, за його словами, Ґонту і Залізняка, пройшов через терор і народницьке просвітництво, Сибір та еміграцію; Дмитра Лизогуба (1849 — 1879 рр.), батько якого — Седнівський поміщик із старшинської козацької родини, був шевченковим другом, — повішеного в Одесі з друзями-терористами, серед яких були українці, росіянин і єврей. Цей мартиролог можна продовжити, включаючи до нього імена людей з молодших поколінь.

 

Тип соціаліста-«інтелігента», згідно з Булгаковим, характеризується певною відторгненістю від буденного «цього світу», який для нього ворожий своїм міщанством і матеріалізмом; йому властива «есхатологічна мрія про Град Божий, про майбутнє царство правди (під різними соціалістичними псевдонімами) і потім прагнення до спасіння людства — якщо не від гріха, то від страждань» *.

* Булгаков С. Н. Героизм и подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России. — М, 1991. — С. 48.

 

Ця «невідсвітність», за висловом Булгакова, породжувала релігійну за своїм характером свідомість народного заступника, головною рисою поведінки якого є героїзм. «Для нього /443/ необхідність (звичайно, в мріях) — не забезпечений мінімум, а героїчний максимум. Максималізм є невід’ємна риса інтелігентського героїзму» *. Заступник — категорія міфологічної свідомості, посередник між простим людом і вищими силами. Його функція подвійна: він є Народ для Бога і голос Божий для народу. Звідси подвійний характер свідомості, що сполучає елітаризм і колективізм; революційно-соціалістична традиція спирається на філософію масовості, властиву народництву, і водночас чутлива до філософії елітарності, яка дедалі більше поширювалася у вигляді ніцшеанства. З цього приводу Булгаков писав: «Наша інтелігенція, що майже поголовно прагне до колективізму, до можливої соборності людського існування, за своїм укладом являє собою щось антисоборне, антиколективістське, бо несе в собі роз’єднуюче начало героїчного самоствердження. Герой є певною мірою надлюдина, що стає стосовно ближніх своїх у позу спасителя, і при всьому своєму прагненні до демократизму інтелігенція є лише особливим різновидом духовного аристократизму, що зверхньо протиставляє себе «обивателям» **.

 

Звідси і найнебезпечніший наслідок самовідчуття героїчного екстазу і самовідданості — аморалізм, відсутність поняття гріха, філософія «мета виправдовує засоби», що народжується в ході боротьби з брутальними силами режиму ще в ранньому народництві й характеризує так само есерів Гершуні й Савінкова, як і більшовиків Леніна, Троцького і Сталіна.

* Булгаков С. Н. Героизм и подвижничество. — С. 59.

** Там же. — С. 58 — 59.