Освіта і культура

 

В 1926 р. у містах України, як і напередодні війни та революції, жило всього 20 відсотків населення; неп здебільшого повернув до великих міст тих мешканців, які розійшлися по селах та провінціях у часи голоду і незгод. Але різко змінилася загальна картина культурного життя. Передусім це пов’язано з новим характером освіти та складом студентської та учнівської молоді.

 

З 1919 р. в Україні діяла нова система навчання, згідно з якою основою освіти стала «єдина трудова школа» з загальним терміном навчання 10 років, що мала два ступені. Перший ступінь — семирічна школа — був обов’язковим для всього населення, безплатним і орієнтованим на поєднання загальної та професійно-трудової освіти. Вперше в історії України мовою освіти стала українська. Після семирічки можна було продовжувати навчання в загальній школі (два або три роки), можна було йти в технікуми, які вважалися закладами вищої спеціальної освіти.

 

1920 р. під керівництвом наркома Гринька в Україні проведено реформу вищої освіти, що істотно відрізнялася від аналогічних російських реформ. Університети в Україні було ліквідовано, на їх місці та на місці педагогічних інститутів організовано так звані Інститути народної освіти (ІНО), що мали два факультети — професійної освіти (чотирирічні) та соціального виховання (трирічні). Колишній університет, таким чином, став чимось середнім між пізнішими педагогічним та учительським /588/ інститутом. 1921 р. при ІНО створено «робітничі факультети» («робітфаки») для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти. Паралельно розгорнулася широка кампанія по ліквідації неписьменності: 1923 р. створено організацію «Геть неписьменність!» на чолі з самим головою ВУЦВК Г.І. Петровським. За десять років через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилась з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чоловіків — до 18 відсотків.

 

Рисою освітніх реформ була їх «робітничо-селянська» орієнтація. Українську Академію мистецтв більшовики перетворили на Київський художній інститут, ліквідувавши таким чином автономію цього закладу; натомість на «гетьманську» Академію наук вони зважали й обмежилися прийняттям Положення про Всеукраїнську Академію наук постановою уряду від 14 червня 1921 р., яке так ніколи в повному обсязі й не було впроваджене в життя. Зрештою, нарком Гринько намагався проводити політику в дусі постанови уряду від 1921 р., щоб «вищу школу і всю наукову працю зробити посередником для визволення пролетарських мас від темноти і нужди» *.

* Цит. за: Історія Академії наук України. 1918 — 1923. — К., 1993. — С. 12.

 

Наслідком культурного розвитку України в перші роки комуністичної диктатури було, з одного боку, різке розширення соціальної бази української культури, залучення до освіти та творчості найширшого загалу вчора ще малописьменних мас, переважно молоді, а, з іншого боку, неминуче при цьому різке зниження «планки» мінімуму культурності, можна сказати, орієнтація на посередній рівень.

 

Діяли, проте, і протилежно спрямовані сили. Зберігалась і зберігала вплив стара еліта, навіть заангажована політично в роки революції в антибільшовицьку діяльність; вузівська молодь з пристрастю увірвалась до культурного життя, створювала навколо його болючих питань атмосферу щирого ентузіазму і швидко висунула нові яскраві імена. Характерною рисою умонастрою молодих культурних сил була слабка їх пов’язаність з традицією, гостра потреба пошуку абсолютно нових форм життєвої поведінки і загальних цінностей. Ознакою тієї епохи була зневага до так званих «умовностей», демонстративна простота поведінки, яка виявляла потребу в створенні заново всього культурного світу. Однією з ознак такого антитрадиційного укладу повсякденого життя є завжди відносна свобода у сфері шлюбних відносин. Україна давала тоді найвищі по радянських /589/ республіках показники розлучень: на 100 шлюбів припадало розлучень

— місто — село — разом

1923 р. — 16,4 — 9,9 — 10,8

1924 р. — 19,4 — 11,9 — 12,8

1925 р. — 32,2 — 15,1 — 16,4 *

* Див.: Гуревич З. Полове життя сучасносте в світлі соціальної гігієни // Червоний шлях. — 1927. — № 5.

 

Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки тоді був Харків. Київ залишався у багатьох відношеннях своєрідною культурною столицею. Тут працювала Академія наук, тут був центр українського малярства — Київський художній інститут, Київська консерваторія і музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка (1925 р. консерваторію перетворено на музичний технікум, де залишились лише виконавські факультети, інші увійшли до музично-драматичного інституту). В Києві діяли 5 українських театрів: Державний імені Шевченка, Народний (з 1922 р. — ім. Заньковецької), 3 районних, а також російські — ім. Леніна, Державний і Червоноармійський театр, Українська експериментальна студія (пізніше театр ім. Гната Михайличенка) та єврейський «Оноіб». У березні 1922 р. Курбас створив театр «Березіль».

 

Театр ім. І. Франка 1923 р. перевели до Харкова урядовим рішенням; 1925 — 1926 р. до Харкова з Києва переведено й «Березіль». Крім них, тут працювали театри «Веселий пролетар», Народний, дитячий, три російських, єврейський. В Харкові 1925 р. створено і перший український театр опери та балету (наступного року — в Києві та Одесі, 1928 р. — в Полтаві, 1929 — у Вінниці, 1931 р. — в Луганську).

 

Столичний Харків був центром літературного життя України. У приміщенні ВУЦВИК знаходилась скромна кімнатка-кабінет члена ЦК партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети «Вісті», душі і організатора всіх починань в галузі нової української культури і особливо літератури Василя Еллана-Блакитного. Серед численних письменницьких організацій і груп створений Елланом «Гарт» і контрольований ним «селянський» «Плуг» з однойменними часописами стали найбільш сильними письменницькими осередками, доки в конкуренцію з ними не вступила ВАПЛІТЕ («Всеукраїнська асоціація пролетарської літератури») М. Хвильового. В Харкові знаходились провідні видавництва і редакції журналів, де могли /590/ друкуватися українські літератори і культурні діячі (головний громадсько-літературний журнал «Червоний шлях» заснований 1923 р., редактором його тоді був Г. Гринько).

 

Для характеристики ідеології українських інтелігентів, які пройшли через різні ідейні пошуки і обрали комуністичну орієнтацію, краще просто навести велику цитату з напівпрози, напіввірша, напівзвіряння Василя Еллана, написаного в лютому 1917 р.:

 

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. Я сію слова на нивах твоїх — посію слова, хай з них виростуть трави і квіти розквітнуть; а онуки на чоло тобі покладуть із них вінок...

 

А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий твій шлях в ім’я Будучини твоєї, — бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.

 

Щасливий я ще і тому, що — як крила могутні — Минуле твоє наді мною.

 

О, як я люблю його!

Як я його ненавиджу!

 

Запоріжжя...Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж...Смерть і банкет, що сплелися у гаслі «повстання за волю»,що це за іскра у порох душі!

 

А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу — Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі — і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж!

Динаміту!

Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.

Церкви старовинні — в повітря!

Вишневі садки — під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом — пороги Дніпрові! /591/

Гей, Сивий, вже бачу тебе я

у шорах камінних, у шлюзах.

 

О степе! О Луже Великий! Ти будеш лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне.

 

Криворіжжя! Донеччина! Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, і вона розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко і списами своїх димарів погрожують небу.

 

...О Україно моя, це гордість, надія твоя — Пролетарі, твої діти!

...Чи чуєш, моя Україно! То доля кується твоя на ковадлі — твоя Будучина кується».

 

Хоча Громадянська війна проклала межу між «червоними» та «жовтоблакитниками», культурне життя в Радянській Україні проходило в тісному зв’язку з культурним життям українського зарубіжжя.

 

Еміграція з України заторкувала, можна сказати, мало не всю українську націонал-демократичну еліту. Спочатку культурні сили переважно зосереджувалися у Відні. Тут опинився М. Грушевський ще 1919 р. і організував Український соціологічний інститут. Того ж року у Відні на базі Українського пресового бюро, що існувало при парламенті ще в цісарські часи, та його друкованих органів засновник цього бюро В. Кушнір і поет Олександр Олесь створюють Союз українських журналістів. 1921 р. уряд Чехословаччини за ініціативою президента Т. Масаріка здійснив надзвичайно важливий для еміграції захід — «Російську акцію», що полягала в допомозі й фінансуванні спочатку «взагалі російських», потім і окремо українських культурних зусиль з метою надання емігрантам можливостей для постійної культурної та наукової роботи і навчання емігрантської молоді (Чехословаччина була єдиною країною, де визнавались свідоцтва про освіту, видані в Росії та в Україні).

 

В рамках «російської акції» Союз українських журналістів Олеся і Кушніра, Український соціологічний інститут Грушевського та Товариство прихильників освіти виступили засновниками Українського вільного університету в Празі. Грушевський незабаром вступив у конфлікт з керівниками університету з приводу системи навчання і відійшов від справ. Першим ректором університету був Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. Велику роль у роботі університету відігравав Д. Антонович. Важливо підкреслити, /592/ що тоді це був єдиний український університет — в Україні існували тільки ІНО, у Львові в перші роки панування польської націонал-демократи української освіти не було, був створений лише підпільний український університет, який, звичайно, нормально працювати не міг.

 

До керівних кіл Чехословаччини близький був за політичними спрямуваннями Микита Шаповал, який організував у Празі Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Під Прагою, в Подєбрадах, створено також Українську господарську академію, яка давала можливість українським емігрантам, головно воякам армії УНР та Української Галицької армії, здобути освіту агронома, економіста-кооператора, лісового інженера й одержати роботу в Карпатській Русі. В Ужгороді організував «Руський театр товариства Просвіта» Микола Садовський, там працював видатний український актор Олександр Загаров.

 

Коли серед чільних політичних і культурних діячів української еміграції почали поширюватися настрої на користь повернення в червону Україну, безкомпромісним борцем за перетворення діаспорних центрів на справжні осередки української культури залишався Микита Шаповал. Крім політичної (як керівник Головного політичного комітету УПСР за кордоном), педагогічної та науковоорганізаційної роботи, Шаповал проводив соціологічне дослідження важкого досвіду визвольної боротьби. 1924 р. він організував у Празі Український інститут громадознавства, що був важливим осередком соціологічних штудій. Підсумком його наукової діяльності стала «Загальна соціологія», опублікована в Празі 1929 р. і перевидана 1934 р., вже після його смерті.

 

Соціологією Шаповал цікавився ще перед війною; в його праці відчувається вплив класичної на той час книги з соціології Максима Ковалевського. 1922 р. він написав листа в Петроград до Питирима Сорокіна, який був тоді відомий як автор книги з передмовою самого Ковалевського і викладав соціологію в Петроградському університеті. Шаповал цікавився працями Сорокіна й обіцяв допомогу. З висланням Сорокіна на «філософському пароплаві» між ними встановились творчі зв’язки, тим більше, що обом надавали підтримку урядові кола Чехословаччини. /593/ Пізніше Сорокін виїхав до США, де заснував перший у США факультет соціології в Гарвардському університеті — осередок, з якого пішла американська соціологія. Стосунки між ними охололи через повне неприйняття Сорокіним ідеї української незалежності. Створений Шаповалом 1922 р. журнал «Нова Україна» припинив існування 1928 р., а після його смерті 1932 р. від серцевого нападу розпався й Інститут громадознавства.

 

Становище наукових та культурних центрів на західноукраїнських землях та в еміграції різко погіршилось у кінці 20-х років у зв’язку з Великою депресією та зміною політики щодо СРСР. Але вже з середини 20-х років стало очевидно, що доля українського культурного та наукового життя вирішується все ж у радянській Україні.