ВинниченкоВолодимир Винниченко (1880 — 1951 рр.) не став безпосереднім учасником тих подій, що розгорнулися в України двадцятих років, але неявно був присутній у культурному житті України. 1927 р. «Сонячна машина» вийшла друком у Радянській Україні. За нею в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли обговорення з величезною кількістю учасників; серед доповідачів були М. Зеров, М. Івченко, О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, В. Підмогильний, М. Могилянський. У Київському будинку вчених на початку 1928 р. доповідь про творчість Винниченка робив професор Є. Перлін; стояли в коридорах і на вулиці перед входом, Перліну довелось повторити доповідь через тиждень. 1928 — 1930 рр. харківське видавництво «Рух» випустило зібрання творів Винниченка в 24-х томах.
Його колеги по лівому крилу УС ДП виїжджали до УСРР, і він не звинувачував їх у зраді, а декому навіть радив їхати. В еміграції Винниченко опинився в повній ізоляції. Найближчими до нього видавались українські есери Микити Шаповала, але і з ними співробітництво не налагоджувалось. Винниченко страждав від ностальгії й постійно повертався думкою до теми переїзду на Україну за мінімально прийнятних умов.
Винниченко належить до тих письменників, слава яких за життя ще більш гучна, ніж посмертна. Більше того, пік його слави припадає на молоді роки письменника. Він надзвичайно працездатний і плідний автор: повне зібрання його творів — далеко не все ним написане. Багато надруковано пізніше, дещо видрукуване після смерті, дещо зовсім не видане друком, як, наприклад, його філософський трактат «Конкордизм», написаний на схилі віку, але необхідний для розуміння і ранніх його творів, і політичного світогляду.
Для сучасників ім’я Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергарта Гауптмана, Василя Стефаника. А для українського інтелігентного читача Винниченко був ще й символом європейської орієнтації національної літератури, живим запереченням етнографічного реалізму старої школи.
Як і Горький, Винниченко не мав пристойної освіти, був надзвичайно здібним самоуком. Читаючи сьогодні Винниченка, — як політичні, так і художні твори, — маєш дивне враження. Місцями його проза вражає насиченістю і зрілістю письма, часом він резонерствує, іноді нестерпно. Його ідеї саморобні, інколи здається, що він нічого не читав, крім своїх власних творів, нічого не чує, крім того, що відбувається в ньому. І раптом він виявляє дивовижну глибину розуміння, здогадується про речі, яких не бачить ніхто. Помилки Винниченка грубі, осяяння прості й блискучі.
Він походив з бідної селянської родини з півдня України — невідомо, чи мав взагалі його батько якусь землю. Слово «наймит» було для нього найстрашнішим. Зі студентської лави він пішов у революційне підпілля і потім, аж до кінця двадцятих років, ділив себе між політикою і літературою. Як політик Винниченко, власне, завжди був націонал-комуністом. Його соціал-демократизм не мав жодних пересторог «зліва», він міг прийняти яку завгодно радикальну соціальну програму, якщо в ній /613/ зберігалася ідея національної незалежності. Пізніше його політичні переконання знайшли вираз у ідеї «колектократії», але лівий радикалізм «колектократичного» типу властивий йому і як революціонеру, і як голові українського уряду. Взяти у більшовиків усі соціальні гасла і додати до них гасла національні — така була головна ідея Винниченка-політика революційних років.
З «горьковщиною», за виразом його тодішніх недоброзичливців, Винниченка споріднює надзвичайно широке коло типажів із соціального низу, які проходять через його твори. Але при цьому Винниченко вперше в українській літературі вводить в оточення зображуваних також різноманітне інтелігентне середовище, що й робило його європейськи орієнтованим письменником.
Відома оцінка, яку дав Винниченкові Ленін: «архіпогане наслідування архіпоганого Достоєвського». Більше ця оцінка говорить про самого Леніна: як і російські народники, Ленін не приймав Достоєвського, бо був чужим тим моральним стражданням, які для чесної й чутливої натури несла революційна готовність віддати в жертву себе та інших. І Горький, і Гамсун належать до покоління індивідуалістичних противників міщанського конформізму («рожденньій ползать летать не может»), які врешті-решт сповзли на позиції тоталітарних режимів: Горький — комуністичного, Гамсун — нацистського. Винниченко — теж індивідуалістичний і суб’єктивістський мислитель, але в нього завжди була незаспокоєна совість, він так і не пішов на компроміс ні з комунізмом, ні з фашизмом, незважаючи на постійні пропозиції й з одного, і з іншого боку.
Винниченко починає із засадової тези революціонаризму початку XX ст., спільної як для марксистів, так і ніцшеанців, — тези про відносність моральних засад, залежність їх від соціальних обставин. Цей моральний релятивізм є засадовим стосовно відомої концепції Винниченка щодо «чесності з собою» (назва одного з його романів). Розгорнуту концепцію гуманістичного індивідуалізму Винниченка знаходимо в його рукописі «Конкордизм». Визнання відносності моральних оцінок не може задовольнити Винниченка, бо безпосередньо веде до виправдання будь-якого злочину. Винниченко, який завжди відчував небезпечну близькість смерті і невпинно повертався до проблеми сенсу життя, виходить не з опозиції «добро і зло», а з поняття «щастя». Він свідомий того, що неможливо виокреслити такі природні прагнення людини, задоволення яких і означало б досягнення щастя. За Винниченком, щастя не в /614/ задоволенні тієї чи іншої потреби чи групи потреб, а в певній рівновазі між потребами. Дослідник філософії «конкордизму» Євген Лащик проводив тут глибоко слушну паралель з концепцією відносності Ейнштейна. Здавалося, що головне у Ейнштейна — ідея релятивізму, а потім виявилося, що творець «теорії відносності» встановлює новий інваріант перетворень, тобто по-новому визначає те, що залишається незмінним при змінах варіантних величин. За Винниченком, незмінним у людини є певний баланс, певна рівновага прагнень, і наявність рівноваги є щастям, натомість «дискордизм» або порушення рівноваги є ознакою хвороби або психічного дискомфорту чи нещастя *. * Lashchyk E. Vynnychenko's Philosophy of Happyness // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. — 1984 — 1985. — Vol. XVI. — P. 41 — 42.
Для щастя необхідно бути в злагоді з природою, з самим собою і зі своїми ближніми. В останньому пункті Винниченко, по суті, не виходить за межі «розумного егоїзму», і це його непокоїть; він повертається до цих проблем знову і знову впродовж всієї своєї творчості, що й дає підставу для звинувачень письменника в «психоложестві», в постійному копирсанні в своєму «Я». Це й робить Винниченка сьогодні не дуже читаним автором. Читач повернувся до класичної постановки питання у Достоєвського, загальновизнаною у цивілізованому суспільстві є концепція загальнолюдських цінностей. Винниченкові пошуки інваріанту щастя йдуть по іншій лінії, яка не дозволяє знайти надійний ґрунт для захисту від зла. А в комуністичному суспільстві, де було прийняте ленінське «моральне все, що служить революції», саме по собі невдоволення моральним релятивізмом сприймалось як чуже, розслаблююче і буржуазно-європейське.
Винниченко останніх років свого життя виробив соціалістичну концепцію «колектократії». Головна турбота Винниченка — «світ без наймитів». Класичний капіталізм для нього — такий самий світ наймитів, як і сталінський соціалізм. Колективна власність як реальна власність реальних колективів — ось, на думку Винниченка, спосіб досягти рівноваги людини з людиною, з самим собою і з доокіллям. У цій його концепції можна вбачати безмежний утопізм (утопія чи антиутопія взагалі є одним із його улюблених жанрів), але не можна не бачити гострого невдоволення всіма розв’язаннями «вічних проблем», які пропонувалися людству в його час.
«Сонячна машина» Винниченка різко випадає з його реалістичної прози та самоаналізу його драматургії. Персонажів цього фантастичного роману можна назвати картонними, але такими вони і є, Винниченко не прагне до реальності людей і обставин, хоча манера художника змушує його перевантажувати твір опуклими реалістичними подробицями. Це навіть не фантастично-утопічний твір, а казка, в якій розвиток подій підпорядкований одвічному міфологічному сюжетові героїчного весілля надлюдини-плебея та надлюдини-аристократки, Матері-Землі. Але в утопії мислителя-соціаліста — та ж основа, що й у його невибагливих і безмірно талановитих добрих дитячих оповіданнях: Винниченко вірить у невичерпні сили простої неотесаної людини з соціального низу, вірить у те, що добро візьме гору навіть за повної руйнації всіх соціальних зв’язків. Це й робило його, завжди /615/ акуратно та інтелігентно вбраного, органічним революціонером.
|
