Культура України в повоєнній тоталітарній імперії

 

Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту «за великий російський народ». Прикладом нової концепції можуть бути формулювання з офіційного підручника «Історії СРСР». Визнаючи, що «немає неісторичних, неповноцінних народів, що є лише різні щаблі в економічному та суспільно-політичному становищі існуючих народів», підручник проголошує намір показати «розвиток народів СРСР і передусім народу російського, який з найдавніших часів посів в історії людства почесне місце і звільнив народи, що живуть нині, від фашистського гніту» **.

* О культе личности Сталина и его последствиях. Доклад первого секретаря ЦК КПСС Н.С. Хрущева // Неделя. — 1989. — №11. — С. 11.

 

** История СССР / Под ред. Б. Д. Грекова, С. В. Бахрушина и В. И. Лебедева. — М, 1948. — Т. 1. — С. 10.

 

Виняткова місія російської нації в світовій історії — ідея, що її прагне /640/ сполучити з комуністичною доктриною Сталін у повоєнну пору.

 

Режисер С. Ейзенштейн 1945 — 1946 рр. працював над фільмом «Іван Грозний». Ось як, за спогадами виконавця головної ролі М. Черкасова, викладав суть нової історичної доктрини Сталін у бесіді з ним та Ейзенштейном:

 

«Говорячи про державну діяльність Грозного, тов. Й. В. Сталін відзначив, що Іван IV був великим і мудрим правителем, який зберіг країну від проникнення іноземного впливу і прагнув об’єднати Росію. Зокрема, говорячи про прогресивну дільність Грозного, тов. Й. В. Сталін підкреслив, що Іван IV вперше в Росії ввів монополію зовнішньої торгівлі, додавши, що після нього це зробив тільки Ленін. Йосиф Вісаріонович зазначив також прогресивну роль оприччини, сказавши, що керівник оприччини Малюта Скуратов був визначним російським воєначальником, який героїчно загинув у боротьбі з Ливонією.

 

Згадавши про помилки Івана Грозного, Йосиф Вісаріонович зазначив, що одна з його помилок полягала в тому, що він не зумів ліквідувати п’ять великих феодальних сімей, які залишилися, не довів до кінця боротьбу з феодалами, — а якби він це зробив, то на Русі не було б Руїни... І потім Йосиф Вісаріонович з гумором зазначив, що «тут Іванові зашкодив бог»: Грозний ліквідує одне сімейство феодалів, один боярський рід, а потім цілий рік кається і замолює «гріх», натомість йому треба було діяти ще рішучіше! В кінці бесіди Йосиф Вісаріонович запитав, як ми думаємо закінчувати фільм. Я відповів, що, як і малося на увазі за першим варіантом сценарію, фільм повинен закінчуватися лівонським походом і переможним виходом Івана IV до моря. Іван IV в колі воєначальників, знаменосців та воїнів стоїть на березі моря, перед блискотливою хвилею. Збулася його давня мрія «побачити море синє, море дальнє, море руське», — і, вдивляючися в далечінь, він закінчує фільм словами: «На морі стоїмо і стояти будемо!». Тов. Й. В. Сталін посміхнувся і весело вигукнув: «Ну, що ж!.. Адже так і сталося, — і навіть трохи краще!..». Закінчуючи бесіду, Йосиф Вісаріонович побажав нам успіху» *.

* Черкасов Н. К. Записки советского актера. — М., 1953. — С. 380 — 382.

 

Як бачимо, ідеологічна концепція імперії у Сталіна в повоєнні часи бере за зразок навіть не самодержавство Петра І, а несамовито жорстоку та агресивну імперію Івана Грозного. Художньо втілити цей кошмар було неможливо, намір не був реалізований, і Ейзенштейн був покараний.

 

Параноїдальний деспотизм Івана Грозного виправдовувався і в працях Покровського, схвалюваних Леніним, як нібито прогресивна диктатура дрібного дворянства і торговельної буржуазії. Але апеляція Сталіна до традиції Івана Грозного спиралася вже не на «класовомарксистські», а на великодержавні російські націоналістичні засади. Розрив з традицією шкіл Покровського і Марра стає повним у 1950 р., після виступу Сталіна в дискусії з мовознавства. Відкинуто тезу про формування націй і національних мов на засадах «спільного ринку» і «буржуазних відносин», російська, українська та білоруська нації й мови розглядаються як результат розгалуження «єдиної давньоруської». Цю «єдину давноруську народність» дозволено було тлумачити як давню російську, але в жодному випадку не як давню українську. /641/

 

Антикапіталістична й антибуржуазна ідеологія підпорядковується великодержавним цілям. Сталіна давно непокоїла та обставина, що радянські люди в ході переможної війни побувають в Європі і власними очима побачать «загнивання капіталізму», яке виявиться надзвичайно привабливим. Кампанія проти «схиляння перед іноземщиною», яка супроводжувала істерію російського націоналізму, тепер прийшла на зміну колишній «пролетарській солідарності». Було продумано систему ізоляціоністської політики, яка відрізала науку й культуру СРСР від співробітництва із Заходом.

 

Нарешті, протистояння з демократичними країнами Заходу і невпинна дискредитація ідей гуманізму й демократії неминуче набували антиінтелектуальної спрямованості. Характерно, що підписана СРСР при заснуванні ООН декларація прав людини залишалась десятки років страшною таємницею для радянських людей.

 

Радикальна переорієнтація ідеології та культури на великодержавні основи зустрілася з певними труднощами.

 

Після війни СРСР до «соціалістичного табору» ввійшли країни Центральної і Східної Європи, а після 1949 р. — Китай. Проковтнути всі ці держави в комуністичну Російську імперію було неможливо, а контролювати ставало дедалі важче, особливо після перемоги комуністичного режиму в Китаї. Непросто розв’язувались ці проблеми і в Європі. «Ось ворухну мізинцем — і не буде Тіто. Він злетить», — говорив якось Сталін Хрущову. «Скільки не ворушив Сталін не тільки мізинцем, але і всім, чим міг, Тіто не злетів», — говорив Хрущов на XX з’їзді КПРС з явною зловтішністю * і, можливо, це почуття з’являлося раніше не у одного Хрущова. Російські націоналістичні орієнтації не годилися для «країн народної демократії», а підтримувати там місцеві націоналізми було небезпечно. Це стосувалося й внутрішньої політики, зокрема щодо України.

* Неделя. — 1989. №16. — С. 12.

 

Повоєнний час був, можна сказати, часом глибокої безвихідної тотальної диктатури. Значною мірою вона трималася на ореолі Сталіна-переможця. Згадувати про поразки першого періоду війни можна було лише пошепки, домінувала тема непереможності радянського ладу. Страх сковував усіх підданих, час від часу політична поліція «пускала судоми», але такого жаху перед владою, як напередодні війни, вже не було. Переможцями почували себе не тільки Сталін, але і його генерали, і прості учасники війни. В серцях людей жевріли якісь надії на полегшення соціально-політичних умов; а потреба розширити ідейно-політичну базу режиму, зокрема на Заході, вимагала збереження антифашистських, демократичних та антивоєнних гасел. Режим не міг існувати без демонстративного терору, а ті розстрільні розправи, які здійснювалися після війни, були, як правило, таємними. Сталінський режим наближався до ще одного «великого терору», який загрожував і верхам, і низам.

 

Сталін відзначив своє сімдесятиліття 1949 р.; після війни він фізично сильно здав, давалися взнаки перенесений інсульт і постійне напруження, загострилися параноїдальні риси хворобливої психіки. Він дедалі частіше відсиджувався на своїй дальній дачі, рідше заїжджав на засідання уряду і Політбюро, навіть /642/ заговорював кілька разів про можливий відхід від справ. У повоєнні роки дедалі більше відчуваються ознаки боротьби різних клік і угруповань в оточенні Сталіна. Проте на ділі Сталін пильно стежить за подіями в своїй імперії, до останніх хвилин тримає в своїх руках ініціативу великої й малої політики, стає дедалі небезпечнішим і для світу, і для своєї держави, і для безпосередніх виконавців його волі.

 

У владній тоталітарній системі — як нацистській, так і комуністичній — простежується певна подібність. Існує одноосібний диктатор (Сталін, Гітлер), існує офіційна «особа № 2», роль якої стає дедалі номінальнішою (Ґерінґ, Молотов), існують заступники диктатора по партії — з політико-ідеологічних питань та з партійно-організаційних питань; останній діє в парі з керівником політичної поліції. Перед війною у ВКП(б) було утворено посади секретаря з ідеології — начальника управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) та секретаря з організаційних питань — начальника управління кадрами ЦК; ці посади обіймали відповідно А.О. Жданов і Г.М. Малєнков. Аналогічні посади в НСДАП займали Й. Ґеббельс та М Борман. Борман так само «дружив» з Гіммлером, як Малєнков з Берія. Кожен має свої інтереси, веде складні інтриги і ризикує життям. Але всі пристосовуються до хитрощів та інтриг диктатора.

 

Сталін після війни був стурбований зрослим авторитетом і незалежністю своїх генералів, особливо найвидатнішого з них, заступника Верховного Головнокомандуючого — маршала Г.К. Жукова, який залишався командувачем окупаційними військами в Німеччині. На початку 1946 р. Жукова перевели до Москви, заарештували велику групу військових, у тому числі й усе керівництво авіацією. В червні вищий генералітет збройних сил зібрали в Кремлі, і Жукову було пред’явлено шерег важких звинувачень, «підкріплених» свідченнями заарештованих генералів. За сценаріями довоєнного часу всі мали накинутися на жертву, яка з засідання потрапляла в камеру на Луб’янці. На цей раз, проте, агресивно поводили себе Берія (за посадою) і Каганович (за покликанням душі), а генерали реагували дуже мляво; Сталіну довелося обмежитися відправкою Жукова в провінційну Одеську військову округу, в Україну. Замість кривавої масової «змови військових» вийшла таємна кремлівська інтрига. Хоча МДБ на чолі з колишнім керівником військової контррозвідки, який зробив кар’єру в катівнях 1937 р., — В. Абакумовим, — продовжувало «працювати» над справою Жукова, з неї не вийшло подоби «справи Тухачевського». Справою військових і насамперед авіаторів скористався Жданов, — разом знято було міністра авіапромисловості, а Малєнков, який відповідав у роки війни за авіацію, потрапив у немилість і опинився в Середній Азії на два роки. Дещо втратив позиції і Берія, який зберіг тільки загальний контроль над органами безпеки по лінії уряду, натомість партійний контроль за «силовими структурами» покладено було на нового секретаря ЦК, ставленника Жданова, ленінградця О.О. Кузнєцова. Смерть Жданова 1948 р. негайно змінила розстановку сил. Всі його люди були знищені в так званій «Ленінградській справі», Малєнков повернувся на провідну посаду в партії і, як відомо, став на короткий час спадкоємцем Сталіна. /643/

 

У парі Малєнков — Берія більш сильною фігурою був Берія. Після його арешту і розстрілу 1953 р. була створена легенда про кривавого інтригана, відповідального мало не за всі злочини сталінської епохи. Насправді Берія, брутальний, жорстокий і розумний чекіст і партійний діяч, принципово не відрізнявся від свого оточення; після 1946 р. Берія зосередився насамперед на очолюваному ним «Комітеті № 1», що займався ядерною зброєю, і, судячи з відгуків фізиків-атомщиків, був добрим організатором робіт. МДБ очолювали вже не його люди, Сталін сам керував слідствами та ініціював арешти і повороти в таємній чекістській політиці. Після смерті Сталіна Берія виявився ініціатором перегляду деяких напрямів сталінської політики, зокрема в національному питанні; завдяки його втручанню першим секретарем ЦК КП України вперше став українець за походженням. На пом’якшення комуністичної політики була спрямована й діяльність Малєнкова, скинутого 1955 р. під жорстко сталіністськими гаслами. Комуністичні Борман-Гіммлер грали в ревізіонізм, а Жданов, пізніше М. А. Суслов, проводили жорстку сталіністську комуністичну політику, поєднану з російським націоналізмом.

 

За нестерпних умов наростання духовного й політичного тиску, наближення жахів нового великого терору і, врешті, — ядерної війни, особливо складним було становище України.

 

Серія ідеологічних погромів організована була в 1946 — 1948 рр. А. О. Ждановим за ініціативою Сталіна. Його доповіді з «викриттям» різних «перекручень і хиб» у літературі, філософії, музиці та відповідні постанови ЦК дублювалися в Україні, де негайно «знаходили» аналогії «ідейним збоченням», виявленим у Москві. Брутальні розноси Жданова в дусі партійно-комуністичної непримиренності та російського націонал-патріотизму були сповнені ненависті до інтелігенції та інтелігентності, прикритої звинуваченнями жертв у «формалізмі» та «відриві від життя».

 

В Україні підвалини повоєнної ідеологічної політики закладені серією постанов 1946 р. — «Про перекручення та хиби в «Нарисі історії української літератури», «Про журнали «Перець» та «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і інших театрів України» тощо.

 

Першим секретарем ЦК КП(б)У з 1938 р. по 1951 р. був М. С. Хрущов. Росіянин за національністю, одружений з українкою із західної Волині і пов’язаний з українським партійно-бюрократичним середовищем та офіційною верхівкою інтелігенції, він був позбавлений якоїсь спеціальної упередженості щодо «українського буржуазного націоналізму». Як вірний сталінський губернатор, Хрущов провів в Україні 1938 р. чистку разом із найстрашнішими єжовськими катами. Добре знаючи вовчі норми придворно-бюрократичного життя кремлівського кола, Хрущов залишався людиною з переконаннями і з тими орієнтаціями, які Сталін з небезпечним гумором називав «народництвом». Господарська ситуація в Україні залишалась після війни дуже важкою, особливо у зв’язку з неврожаєм 1945 та 1946 років. У березні 1947 р. для «зміцнення керівництва» українською парторганізацією надіслала Л. М. Кагановича (Хрущов був переміщений на другорядний пост голови уряду). /644/

 

Каганович продовжив лінію на переслідування української національної самосвідомості, розпочату ще в час війни. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР», у якій йшлося про «серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру», що містилися в головних публікаціях Інституту впродовж 1941 — 1944 рр., зокрема в публікаціях його директора члена-кореспондента АН УРСР М.Н. Петровського (1894 — 1951 рр.) «Незламний дух великого українського народу» (1943 р.) і «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській національній державі» (1944 р.). Офіційні пропагандистські тексти в дусі національного комунізму й радянського патріотизму, прийнятні у важкі воєнні часи, стали «перекрученнями» за нових умов.

 

В атмосфері переслідування «українського буржуазного націоналізму» 22 серпня 1947 р. літературні критики Є. Адельгейм та І. Стебун написали листа на ім’я Кагановича, де звинуватили керівників письменницької організації України А. Малишка та І. Неходу, а також шерег письменників, у тому числі старшого покоління (П. Панч, І. Сенченко) в націоналізмі та антисемітизмі. Каганович вирішив покращити своє становище при сталінському дворі, показавши, як він ще здатний наводити порядок «залізом і кров’ю». З заяви Адельгейма і Стебуна він зробив справу про націоналістичне підпілля на Україні, очоливши його список М. Рильським і включивши в нього колишніх «хвильовістів» Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка.

 

Пленум ЦК КП(б)У з порядком денним про націоналістичний ухил у партії Каганович провести не встиг. Скликано було у вересні пленум правління Спілки радянських письменників України, на якому з доповіддю виступив голова Спілки О. Корнійчук, а Каганович вигукував різні лайки й погрози з президії. Там уже були всі політичні оцінки, необхідні для великої розстрільної справи, включаючи «націонал-ухильництво». Характерне також поєднання звинувачень у націоналізмі із звинуваченнями в... абстрактному гуманізмі, космополітизмі і безпартійності. Ось рядки з критичної статті про поезію М. Рильського відомого партійного «літературознавця» М. З. Шамоти: «Качки, гуси, люди — всі вони діти природи. Всіх їх єднає весна... Звідси і філософське резюме — хвала землі, всесвітня честь людині... І це, звичайно, про всю землю і всяку людину. Поет зразу стає в позу космополіта, співця всіх епох і земель... В основі твору лежить біологічна, а не соціальна ідея» *. Звинувачення в «космополітизмі» та «біологізмі» були способом висміяти вічні людські цінності, навіть такі прості, як любов до природи — неодмінно треба було уточнити, що поет любить радянських качок і гусей!

* Шамота М. У неокласичних шатах // Літературна газета. — 1947. — 16 жовтня. — Цит. за: Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. — С. 94.

 

Хрущову за допомоги Жданова вдалося добитися в грудні 1947 р. повернення Кагановича до Москви. Ініціатива сталінського бойового соратника виявилась невчасною.

 

Із скаргами на антисемітизм та перешкоди, що чиняться євреям при поверненні їх з евакуації, звертався до Молотова голова Єврейського Антифашистського Комітету С. Міхоелс ще 1944 року. Наївні керівники ЄАК бачили в проявах антисемітизму результати впливу фашистської /645/ агітації, послаблення комуністичних позицій, не розуміючи, що джерело зростаючої ворожості щодо єврейства знаходиться в Кремлі. Ідеологічні кампанії 1946 р. були безпосередньо пов’язані з посиленням антисемістських настроїв у Сталіна; їх відображали доповідні міністра держбезпеки Абакумова (12.10.1946) та нового секретаря і завідувача відділом агітації і пропаганди ЦК Суслова (26.11.1946) на ім’я Сталіна про націоналізм керівних діячів ЄАК. Уже в грудні 1947 р. пройшли перші арешти, а наступного року відбувся різкий поворот у сталінській політиці, яка стала ще більш гострою і деспотичною. В ніч на 13 січня 1948 р. агентами МДБ був убитий Міхоелс, восени ЄАК було розпущено, і тут же, 18 жовтня 1948 р., орган ЦК КП(б)У газета «Радянська Україна» озвалась статтею за підписом А. Пащенка «За високу ідейність, художню зрілість образотворчого мистецтва», що почала кампанію критики «формалістичних» та «ідейно хибних» творів та критичних статей. Дуже скоро виявилося, що головні «естетствуючі формалісти» є водночас «безрідними космополітами», а з часом дедалі більше з’ясовувалась їх «єврейська сутність». На II з’їзді Спілки письменників України в кінці 1948 р. Корнійчук у доповіді піддав нещадній критиці І. Стебуна, Л. Санова та Є. Адельгейма, розкриваючи їх літературні псевдоніми і називаючи справжні єврейські прізвища. Красному письменству на поталу кинули їх учорашніх обвинувачів.

 

З січня 1949 р. в документі на ім’я Сталіна, підготовленому Малєнковим і Шкірятовим, було поставлено всі крапки над «і» щодо ЄАК та названо ім’я головного таємного космополіта. Ним виявився старий партійний працівник, заступник міністра закордонних справ Молотова С. А. Лозовський (Дрідзо). Негайно Лозовського заарештували, і почалась підготовка великого процесу. 28 січня 1949 р. «Правда» виступила із статтею «Про одну антипартійну групу театральних критиків», з якої розпочалась істерична кампанія гоніння на «космополітів», за якими дедалі ясніше вгадувалися інтелігенти-євреї.

 

Одразу після зняття Кагановича з’являються таємничі знаки нібито співчуття українським інтелігентам: Сталін сам візує забуте прохання М. Рильського про виділення йому ділянки під особистий будинок у Голосієво, Ю. Яновському дають Сталінську премію за другорядну збірку оповідань. Дехто вже зрозумів зміну ситуації як відплату «єврейському клану Кагановича» за приниження й несправедливості. Проте жодних офіційних переоцінок основного напряму ідейного розгрому української культури 1944 — 1947 рр. не було. А 1951 р. розпочалася нова серія ідеологічних звинувачень — критика в «Правді» «помилок» композитора Данкевича та автора лібретто О. Корнійчука в опері «Богдан Хмельницький» і особливо люто і нещадно — «помилок» Володимира Сосюри, головною з яких був написаний в роки війни вірш «Любіть Україну». Стало зрозуміло, що критика «українського буржуазного націоналізму» та «сіонізму і космополітизму» буде вестися паралельно.

 

Ледве прихований антисемітизм у політиці Сталіна був спробою мобілізувати найнижчі соціальні інстинкти, щоб заглушити народжувану некеровану культуру і, зокрема /646/ українську національну самосвідомість, надати останній примітивної антиєврейської спрямованості. Тоталітарний режим культивував ворожість до гуманізму, інтелігентності та інтелігенції, розраховуючи на ненависть малоосвічених кар’єристів, піднятих режимом з соціальних низів, до незрозумілих та ворожих їм здобутків культури. Антисемітизм, підозри щодо «прихованого єврейства» усіляких «розумників» якнайбільше пасували для цієї ідеології. Комуністичний тоталітаризм швидко прямував до фашизму. Це особливо ясно видно на прикладах ідеологічних погромів у природничих науках.

 

«Боротьба за матеріалістичну біологію» є однією з сумних сторінок культурної історії країни. Ініціатором цієї кампанії був Т. Д. Лисенко (1898 — 1976 рр.), її з ентузіазмом підтримав безпосередньо Сталін. Ще на початку 30-х років шерег несамовитих ідеологів-марксистів намагався розгорнути боротьбу за широке викриття «ідеалістичних течій» в науці від «надто абстрактної» математики та «суб’єктивістської» теорії відносності до генетики. Аналогічні заходи тоді ж були розгорнуті в Німеччині проти «єврейської» та «більшовицької» фізики Ейнштейна, але в СРСР певних успіхів досяг тільки Лисенко, який став улюбленцем Сталіна (1934 р. був обраний академіком АН УРСР). Проте в довоєнний час і після війни в Україні ще продовжувалися дослідження в галузі генетики; тут 1921 — 1941 р. працював один із організаторів ВУАН Іван Іванович Шмальгаузен, тут досяг всесвітньо відомих результатів С. М. Гершензон (нар. 1906 р.). Вирішальний наступ на науку Лисенко розгорнув у повоєнний час. Позиція у нього була не досить твердою, А. О. Жданов і особливо син його, Ю. А. Жданов, який очолив відділ науки ЦК, підтримували генетику. Але і таємні суперники Жданова розуміли значення цієї науки — здібним і освіченим біологом був син Малєнкова, а Берія в своїй таємній табірній науковій «зоні» створив усі умови для досліджень одному з батьків генетики М. В. Тимофеєву-Ресовському. Певний час ситуація складалась не на користь Лисенка, тим більше, що його брат співпрацював з окупантами в Харкові. Але Сталін ставився до Лисенка ввіч прихильно.

 

Безумовно, Сталіна спокусила обіцянка Лисенка — вивести якусь надзвичайну марксистсько-ленінську породу гіллястої пшениці, якій він уже дав ім’я Сталіна. Але найпривабливішим у Лисенка була ненависть до «розумників», властива і Сталіну. Лисенко мав у собі щось шаманське; треба було бачити, як на його землистому баб’ячому обличчі з назавжди застиглим виразом невдоволення, з’являлись знаки ясновидіння, коли він вигукував: «Вид хоче жити!». Його містична віра в прагнення «виду» до життя слугувала доповненням ремісничому чуттю і природній кмітливості практика-агронома. Висока ж наука була Лисенку ненависна. Переслідування вчених-генетиків за доносами Лисенка і його прибічників сполучалося з антисемітськими звинуваченнями й об’єднувалися в єдину кампанію з погромами в галузі фізіології та медицини.

 

У фізико-математичних науках «полювання на відьом» розпочалося з такою ж антиінтелігентською спрямованістю. Хоча в СРСР дослідження в математичній частині /647/ теорії інформатики велися досить успішно й результати А. М. Колмогорова були одержані паралельно з результатами Н. Вінера, агресивне неприйняття «лженауки кібернетики» різко загальмувало розвиток загальної теорії керуючих систем та теорії інформації. Сталін збирався розгромити теорію Ейнштейна у фізиці, як він розгромив біологію, і тільки рішучий опір президента АН СРСР С. І. Вавілова та авторитетного французького фізика-комуніста Ф. Жоліо-Кюрі якщо не зірвав, то загальмував ці задуми.

 

29 серпня 1949 р. СРСР провів успішні випробування атомної зброї в Семипалатинську. На повний хід йшла робота над створенням водневої бомби й ракетними засобами доставки ядерних бомб на далекі відстані.

 

Війна в Кореї, розпочата 1950 р., показала, що технічна перевага американців, особливо у повітрі, спроможна загальмувати дії колосальних сухопутних армій, виставлених Китаєм. Рівновага сил призвела до переговорів про перемир’я. Мао Цзе-дун був схильний розв’язати на підставі корейського конфлікту третю світову війну, і чим далі, тим більше Сталін схилявся до такого ж рішення.

 

Проте під час підготовки серії «відкритих» судових процесів над «сіоністськими вбивцями» Сталін 5 березня 1953 р. несподівано помер.

 

«Соціалістичний реалізм»

 

У роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культури, яка одержала назву «соціалістичного реалізму». Його вважали «творчим методом» літератури та мистецтва, але насправді це була певна філософія життя й культури. Соціалістичний реалізм — продукт духовної еволюції комунізму, що мав глибоку спільність з міфологічними структурами примітивної свідомості.

 

Вперше термін «соціалістичний реалізм» з’явився в «Литературной газете» від 29 травня 1932 р„ а в статуті СРП «метод соціалістичного реалізму» визначено як «правдиве, історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку». В усіх офіційних, напівофіційних та неофіційних статтях на цю тему зазначалося, що В. І. Ленін в статті «Партійна організація і партійна література» (1905 р.) схарактеризував «історичні засади народження нового методу» або сформулював «найголовнішу рису» соціалістичного реалізму — «принцип комуністичної партійності», а честь відкриття «мистецтва соціалістичного реалізму» приписувалася О. М. Горькому (інколи називалися, зокрема, його повість «Мати» та п’єса «Вороги»).

 

«Соціалістичний реалізм» наслідує риси культури, спільні для всіх епох глибоких соціальних переворотів: це — руйнація витончених культур розгромлених вищих класів, поширення культурних здобутків серед нових широких мас і супроводжувана цим примітивізація культури. Епохи соціальних переворотів супроводжуються водночас масовим відчуттям надзвичайності подій і близькості «чуда», що має аналогії в хворобливій психіці індивіда, коли прості побутові речі та події сприймаються як свідчення розгадки великих таємниць. Такі ентузіастичні настрої роблять маси чутливими до візіонерських, пророцьких особистостей. При цьому масовий психоз /648/ не означає психічного нездоров’я кожного члена суспільства зокрема: суспільні механізми виконують у ситуаціях соціального безумства лише одну функцію — вони в певних межах підтримують некритичність свідомості.

 

За умов таких великих соціальних криз і краху пануючої ідеології, як правило, спалахують примітивні знахарські культи, що здаються правомірними не менше, ніж традиційні релігії чи наукові відкриття. По суті, епоха «пролетарської революції» породжувала щось подібне: на місце копіткої роботи розуму приходили шаманські «відкриття» марксистської фізики, пролетарської математики і діалектико-матеріалістичної біології, суспільство чекало появи «пролетарської культури» нечуваної сили. При цьому спричинений пробудженням широких мас ентузіазм давав не тільки хворобливі й безпідставні відчуття чудесності навколишньої дійсності — він стимулював творчу фантазію, розкріпачував мислення, створював атмосферу гіперкритичності щодо всього усталеного, в якій процвітали і наукова фантастика, і смілива технічна і наукова думка.

 

З початком 30-х років це гостре відчуття новизни починає згасати, а в середині тридцятих відбувається перелам у культурно-політичних орієнтаціях.

 

В основі переродження — проголошення мети революції — побудови соціалістичного суспільства — досягнутою. «Країною соціалізму» СРСР став після прийняття «Сталінської Конституції» 1936 р., а по суті — після завершення формування тоталітарного режиму внаслідок Великого терору. Есхатологічна мрія була проголошена здійсненою. Щоб уникнути грандіозних розчарувань, набагато драматичніших, ніж ті, що були принесені революціонерам приземленим «непом», потрібна була нова ідеологія.

 

Формально соціалістичний реалізм визначався як звичайний реалізм з деякими романтичними додатками: романтична мрія нібито повинна була трішечки піднести бачення світу, зіставляючи реальність із соціалістичною метою, до якої життя прямує. Всі попередні форми реалістичного опису життя оголошено немічним «критичним реалізмом» саме тому, що відсутність бачення соціалістичної мети й партійно-комуністичних методів її досягнення не дозволяли здійснити цього романтичного піднесення, показати тенденцію і створити повноцінного «позитивного героя». Насправді в культурі тоталітарного суспільства, окреслюваній як «соцреалістична», реалізувалися зовсім інші принципи.

 

Як і в мистецтві ікони та літописання, в культурі «соціалістичного реалізму» не твір повинен бути схожий на реальність, хоч би і з поправками на романтику, а реальність — схожою на твір. Згадаємо Сталінове повчання «Сталін там!» — як сам Вождь, так і Герої повинні бути схожими на свої ікони, на своє «там», що знаходиться десь угорі, поза реальним простором. У середині 30-х років було заборонено називати керівників «вождями» — ними лишилися тільки Ленін і Сталін. Канонізовано було небагато особистостей, іменами яких називалися вулиці й колгоспи: Дзержинський, Свердлов, Фрунзе, Горький, Орджонікідзе, Кіров та деякі інші. /649/ їх життєписи більше схожі на житія святих, ніж на нормальні біографії: про цих людей-напівбогів не можна було писати як про смертних, показуючи їх вади, помилки тощо: вони — лише ілюстрації до теми посвячення себе в жертву.

 

Ворог теж позбавлявся рис нормальної людини: спроба творців фільму «Великий громадянин» показати внутрішні механізми переродження вбивць Кірова — колишніх більшовиків викликала гостре невдоволення Сталіна, бо надто наближала Ворога до світу людей. Ворог має бути ворогом, що не повинен викликати жодних сумнівів — його треба вбити, він знаходиться поза «нашим світом», є немовби істотою хтонічною, до якої не може бути жодного співчуття. Як персонаж, що маскується, ворог повинен бути тільки викритий і знищений — це його єдина функція в художньому творі і будь-якій картині світу. В рамках художнього твору як художня проблема є тільки «проста людина», яка стрімко зростає в соціалістичному світі, і її покровитель, озброєний правильним розумінням дійсності, — комуніст.

 

Вводячи для ілюстрації «ролі партії» обов’язковий образ комуніста, наставники «соціалістичної культури» повертаються до міфології «двійників». Особу в міфологічній свідомості супроводжують її добрий та злий генії; добрий геній в християнській культурі — ангел-охоронець, злий геній — диявол-спокусник, і коли змовкає добрий геній, то перемагає злий спокусник. Великі трагічні колізії завжди мають справу з діяльністю двійника. Мефістофель, злий геній Фауста і його спокусник, переможений Фаустом трагічним способом, ціною смерті Фауста, але такої смерті, яка не дозволила Мефістофелю забрати його душу. Естетика і філософія «соціалістичного реалізму» вимагає наявності в творі (і в житті) немовби ангела-охоронця — представника комуністичної партії, якого узагальнено можна назвати Комісар. Цей охоронець не потребує детального художнього опису, більше того, він не повинен займати надто багато місця — в центрі уваги буде «проста людина» із своїми недоліками і пережитками капіталізму в свідомості. Комісар може бути картонною фігурою, але він повинен просто існувати, щоб вивести героя твору із складних ситуацій і захистити його навіть від себе самого.

 

Ворог-спокусник може з’явитися в картині світу, але він, взагалі кажучи, не є рівноцінним персонажем. Як християнська філософія протилежна маніхейському уявленню про боротьбу світлого і злого начал у реальності, так і ідеологія соцреалізму не приймає дуальності доброго і злого. Для християнства зло є відсутністю добра, Бог скрізь, у світі є менш і більш добрі простори, немає царства Сатани. Атеїстичний /650/ двійник-антипод християнства, політична релігія комунізму не визнає зла як «тіні» добра, не прагне зображати постійне сум’яття в душах людських, — ворог є зло абсолютне, його місце не в душах нерозумних, де б його долали через трагічні пошуки власного шляху до Правди, а по той бік лінії фронту та в підвалах ЧК.

 

Канонізація комуністичних «святих» і перетворення їх на безтілесні сутності були наслідком загальної деформації революційного бачення світу. В «середньому світі» залишались, таким чином, тільки прості люди з їх окремими недоліками і Комісари, а також посланці «нижнього світу» — вороги з їх невичерпною здатністю маскуватися і обманювати (аж до створення «ефекту несподіваності» 1941 р.). Істина знаходилася «там», десь угорі, і тому побачити її може тільки озброєна правильною ідеологією людина. Темна й сліпа людина «середнього світу» без ангела-охоронця не може зрозуміти, що ми живемо в світі суцільного щастя, — світі переможного соціалізму. Мистецтво та ідеологія комуністичної доби відкривають у реальності її соціалістичну сутність, як у реальному часі відкривається літургійний час. Сутність соціалізму — це свято, свято праці. Тим самим знімається потреба в мрії, віщому сні, шаманському польоті понад історією, щоб досягти світлого майбутнього. У Довженка в «Щорсі» чи не найпоетичніші місця — мрії простих українських селянських хлопців-щорсівців про соціалістичне майбутнє, але це анахронізм: казка вже зроблена «былью». «Сны Веры Павловны» Чернишевського — справжній попередник соцреалізму, але ці шаманські польоти в майбуття не утримуються в мистецтві соцреалізму. Сокіл, гірський орел — цими епітетами наділяються тільки Сталін або Ленін і Сталін (в псевдонародній, псевдофольклорній пісні хору ім. П’ятницького вони обидва, мов соколи, розмовляють, сидячи на світовому дереві). Максим Рильський, що йому одного вуса вискубли в ДПУ, а другого він потім поголив сам, вижив і став номенклатурним поетом після рядків своєї «Пісні про Сталіна»: «Ізза гір та з-за високих / сизокрил орел летить, / не зламати крил широких, / того льоту не спинить». Шаманський політ — прерогатива тільки Вождя. Особливим заняттям Сталіна стала батьківська турбота про авіацію, яка, між іншим, програвала німцям зокрема тому, що Сталін ставив перед конструкторами не реальні бойові, а сакральні завдання: літати «вище всіх, далі всіх, швидше всіх». У Тичини, який свою «дитинність-злотоцінність» перетворив чи на інфантильну, чи на блазнівську «зміїну мудрість», сакральна функція авіації виділена: «Наша армія Червона / стереже свого кордона, / а в повітрі флот: / він і /651/ б’є, і сіє, й носить, / він республіку підносить / до нових висот,/ до нових висот» («Партія веде»).

 

Повертаючись в естетиці та філософії культури до вивернутої навиворіт релігійної концепції, до концепції «літургійного часу», соціалістичної надреальності, в якій все відбувається так, як мусить бути, а не так, як є, ідеологи-«соцреалісти» рішуче відкидали будь-які умовності в естетиці зображення цієї «романтичної» надреальності. Чим фальшивіша по суті була картина, намальована митцем, тим ближчими до реальності, більш життєподібними мусили бути засоби зображення. Митець повинен переконати глядача й читача, що життя насправді не таке, яке він бачить неозброєним оком, а таке, яким його показують у кіно та романах.

 

Тим самим у дійсності приходив кінець і реалізму, і романтиці, і мистецтву взагалі.

 

Ранні, романтичні форми культури соціалізму, як у творчості Хвильового, бачили трагізм подолання самого себе як жертви й самопожертви. Цей очисний трагізм повністю зникає в соцреалістичному мистецтві тоталітарної доби. І Горький, гучно проголошений батьком соціалістичного реалізму, до цих соцреалістичних канонів безпосереднього стосунку не мав.

 

Попередники комуністичної філософії культури, Горький і Луначарський, були тісно пов’язані з богобудівничими ідеями, поширеними в російській культурі її «срібного віку». Для символістів і насамперед тако