Я.А. Коменський

Людині властиві чотири частини, або якості, або здатності. Перша називається «розум» – дзеркало всіх речей, із судженням – живими вагами й важелем всіх речей і, нарешті, з пам'яттю – кладовою для речей. На другому місці – «воля» - суддя, всі вирішальний і що велить. Третя – «здатність руху», виконавиця всіх рішень. Нарешті, «мова» - тлумачення «всього для всіх». Для цих чотирьох діячів у тілі нашому є стільки ж найголовніших вмістилищ і органів: мозок, серце, рука й мова. У мозку ми носимо ніби майстерню розуму; у серці, як цариця у своєму палаці, живе воля; рука, як орган людської діяльності, є гідним подиву виконавцем; мова, нарешті, - майстер спілкування, посередник між різними розумами, укладеними в різних, одне від одного розділених тілах, зв'язує багатьох людей в одне суспільство для спілкування й дій.

Її (людини) тіло призначене для праці, однак ми бачимо, що, крім голої здатності, їй нічого більше не природжене. І сидіти, і стояти, і ходити вона повинна поступово привчатися; навіть пити вона не вміє без привчання.

Отже, необхідно всі дарування розвивати в досконалості, щоб народжена людина вчилася й діяти по-людськи. Але насамперед необхідно, щоб таку обробку одержували ті, хто повинен стати зразком, правилом і опорою для інших, тобто тих, хто призначений до керування якою-небудь частиною людського суспільства: родиною, школою, містом, царством. Але треба наставляти й тих, кого природа призначила для підпорядкування, щоб вони вміли розумно підкорятися порядку. Треба навчати бездарних, щоб вони приносили яку-небудь користь, хоча б ремісничою працею; треба навчати обдарованих, щоб, від надмірної рухливості розуму, вони не вдарилися в зло й не загинули б від власних оман. Гарним натурам освіта потрібна для того, щоб захистити їх від зіпсованості; потрібна вона й зіпсованим, щоб виправити їхні природні недоліки. (Про розвиток природних дарувань.)

Ш.А. Амонашвілі

Народження будь-якої дитини не є випадковістю.

Неповторність людини я розумію не у вузькофізичнному сенс: що ця людина більше не народиться; що мати вдруге не народить її і її не воскресити. А в тому розумінні, що саме вона була необхідна людям. Люди, що оточують її, мали потребу в ній. Можливо за нею ціле покоління, ціле суспільство, навіть минулі й майбутні покоління. Людина потрібна людині, і люди народжуються один для одного. Людина є підмогою для іншої людини. Саме життя, що вирує за своїми законами, викликає народження потрібної людини. Ось вона і народжується зі своєю місією.

Активність у дитині закладена споконвічно, Природою, тобто дитина сама у собі несе джерело руху, енергію активності, діяльності. І ця енергія, ці імпульси функцій, на мою думку, самі надають руху потрібним процесам, не чекаючи заклику середовища. Природа народжує не пасивні людські суті, а такі, які споконвічно вже активні, вже рухаються, вже перебувають у процесі цілісного розвитку. Ініціатива активності належить самій дитині, самій Природі в дитині. Є, так сказати, досередовищна пошукова активність, коли задатки самі починають шукати відповідне середовище й не чекають, чи наступить щаслива випадковість. Своєю здатністю вести пошукову діяльність функція створює дитині більше шансів на успіх, чим на невдачу. Функції починають прощупувати середовище, начебто вирішуючи для себе питання: чи будемо ми потрібні нашій дитині для її життєзабезпечення й досягнення успіхів? І якщо середовище заохочує їх спроби, то у дитини в результаті такої взаємності почнуть інтенсивно розвиватися ті або інші задатки.

Повертаюся до проблеми розвитку. Хочу загострити Вашу увагу на винятковій важливості цілеспрямованості педагогічного процесу на розвиток і тому наведу для порівняльного аналізу два приклади. Обидва вони відомі в психологічній літературі.

Перший приклад. Французький вчений-етнограф Веллар у джунглях Парагваю розшукував плем'я гуайкилів. Це плем'я – саме відстале серед відомих у цей час древніх племен. Харчується воно в основному медом диких бджіл, у пошуках їжі веде кочовий спосіб життя, не вступає в контакт зі сторонніми, має вкрай примітивну мову.

На стоянці, покинутій плем'ям, учений знайшов дворічну дівчинку. Хочу, щоб Ви, шановний Учитель, звернули увагу на вік дівчинки - дворічна. Він привіз її у Францію й віддав на виховання своїй матері. Через двадцять років, у 1958 році, вона нічим не відрізнялася у своєму розвитку від інтелігентних європейських жінок, стала етнографом, вивчила французьку, іспанську, португальську мови.

А тепер спробуємо провести такий уявний експеримент. Якби Веллар привіз не дворічну, а 16-літню дівчину племені гуайкилів і віддав би її на виховання своїй матері, як Ви думаєте, могла б вона досягти успіху? (Міркування про гуманну педагогіку.)