Дисконтування, методи розрахунку 4 страница
де ЕФЛ – ефект фінансового левериджу, який полягає у прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %; Сnn – ставка податку на прибуток, що виражена десятковим дробом; КВРа – коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %; ПК – середній розмір процентів за кредит, що сплачує підприємство за використання позикового капіталу, %; ЗК – середня сума позиченого капіталу, що використовується підприємством; ВК – середня сума власного капіталу підприємства. У наведеній формулі (7.1) можна виділити три основні складові: 1. Податковий коректор фінансового левериджу (1 – Сnn), що показує, якою мірою проявляється ефект фінансового левериджу у зв’язку з різним рівнем оподаткування прибутку. Податковий коректор фінансового левериджу практично не залежить від діяльності підприємства, оскільки ставка податку на прибуток установлюється законодавством. Разом з тим, у процесі управління фінансовим левериджем диференціал податкового коректора може бути використаний у таких випадках: 1) якщо за різними видами діяльності підприємствам установлені диференційовані ставки оподаткування прибутку; 2) якщо за окремими видами діяльності підприємство використовує податкові пільги на прибуток; 3) якщо окремі дочірні фірми підприємства здійснюють свою діяльність у вільних економічних зонах своєї країни, де діє пільговий режим оподаткування на прибуток; 4) якщо окремі дочірні фірми підприємства здійснюють свою діяльність у державах з більш низьким рівнем оподаткування на прибуток. У цих випадках, впливаючи на галузеву або регіональну структуру виробництва (а відповідно, і на склад прибутку за рівнем її оподаткування), можна знизити середню ставку оподаткування прибутку, тобто підвищити вплив податкового коректора фінансового левериджу на його ефект (при інших рівних умовах). 2. Диференціал фінансового левериджу (КВРа – ПК), що характеризує різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром процента за кредит. Диференціал фінансового левериджу є головною умовою, що формує позитивний ефект фінансового левериджу. Ефект виявляється тільки в тому випадку, коли рівень валового прибутку, що створюється активами підприємства, перевищує середній розмір процента за кредит, який використовує підприємство (включаючи не тільки його пряму ставку, але й інші витрати, що пов’язані із його залученням, страхуванням, обслуговуванням), тобто якщо диференціал фінансового левериджу є позитивною величиною. Чим більше позитивне значення диференціала фінансового левериджу, тим кращий буде його ефект. У зв’язку з високою динамічністю цього показника він потребує постійного моніторингу у процесі управління ефектом фінансового левериджу. Цей динамізм обумовлений діяльністю деяких факторів. По-перше, в період погіршення кон’юнктури фінансового ринку вартість позикових засобів може різко вирости і перевищити рівень валового прибутку, який створюється активами підприємства. По-друге, зниження фінансової стійкості підприємства позичкового капіталу, що використовується підприємством, призводить до збільшення ризику його банкрутства, а це змушує кредиторів підвищувати рівень ставки процента за кредит, враховуючи в неї премії за додатковий фінансовий ризик. При певному рівні цього диференціал фінансового левериджу може дорівнювати нулю, тому що використання позикового капіталу не призведе до приросту рентабельності власного капіталу, а навпаки, рентабельність власного капіталу знизиться, оскільки частина чистого прибутку, що створюється власним капіталом, буде йти на обслуговування позиченого капіталу за високими ставками процента. По-третє, в період погіршення кон’юнктури товарного ринку зменшується обсяг реалізації продукції, тобто зменшується і розмір валового прибутку підприємства від операційної діяльності. У таких умовах від’ємна величина диференціала фінансового левериджу формується навіть при незмінних ставках процента за кредит за рахунок зниження коефіцієнта валової рентабельності активів. В усіх цих випадках використання підприємством позиченого капіталу призводить до негативного (від’ємного) ефекту. 3. Коефіцієнт фінансового левериджу Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано керувати ефектом фінансового левериджу у процесі фінансової діяльності підприємства. Коефіцієнт фінансового левериджу – це важіль, що вказує на позитивний або негативний ефект, який отримується за рахунок відповідного значення його диференціалу. При позитивному значенні диференціала приріст коефіцієнта фінансового левериджу буде позитивно впливати на підвищення приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу і, навпаки, при негативному значенні диференціалу приріст коефіцієнта фінансового левериджу збільшить темп зниження коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Знання механізму впливу фінансового левериджу на рівень прибутковості власного капіталу і рівень фінансового ризику дозволяє цілеспрямовано управляти вартістю і структурою капіталу підприємства. Змістовий модуль ІІІ. Стратегія фінансового менеджменту ТЕМА 8. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ
8.1. Сутність і види інвестицій 8.2. Управління реальними інвестиціями 8.3. Управління фінансовими інвестиціями
8.1. Сутність і види інвестицій
Сьогодні у складній та заплутаній системі економічних зв’язків усе частіше необхідно приймати зважені рішення щодо накопичення та інвестування. Для збереження так примноження заощаджень потрібно відмовитися від старих засобів накопичення та перейти до засобів, притаманних ринковим відносинам, що об’єднуються від загальною назвою інвестування. У державі з командно-адміністративною економікою категорія «інвестиції» не мала місця ні в економічній теорії, ні у практиці. Так, у вітчизняній економічній літературі до 80-х років термін «інвестиції» практично не використовувався для аналізу процесів соціалістичного відтворення, основною сферою його застосування були перекладені праці зарубіжних авторів та дослідження у галузі капіталістичної економіки. Базисним поняттям інвестиційної діяльності було поняття капітальних вкладень. У подальшому періоді термін «інвестиції» набув поширення в науковому обігу, почав використовуватися в урядових і нормативних документах. Однак інвестиції переважно ототожнювалися з капітальними вкладеннями. Ширше трактування інвестицій в аналізованому періоді було репрезентовано позицією, згідно з якою інвестиції є вкладеннями не лише в основні фонди, а й у приріст обігових коштів, яка знайшла відображення у Типовій методиці визначення економічної ефективності капітальних вкладень (1981 р.) та в інших методичних рекомендаціях. В основу цього підходу покладено положення про те, що основні фонди не функціонують відокремлено від обігових коштів і, отже, приріст прибутку є результатом їхнього спільного використання. Термін "інвестиції" походить від латинського слова "іnvest", що означає "вкладати". У найбільш широкому трактуванні інвестиції являють собою вкладення капіталу у визначену сферу діяльності з метою наступного його збільшення. Незважаючи на те, що дане поняття є прикладом багатотрактовності, уважний розгляд динаміки і змісту кожного з визначень дозволяє побачити, що в період 1991 - 2002 р. істотної зміни в розумінні сутності інвестицій не відбулося: визначення, надане в Законі України "Про інвестиційну діяльність" (18.09.1991 р.), здебільшого трансформується авторами "незначним чи образом сприймається як догма. Однак, деякі учені все-таки доповнюють законодавче визначення своїми елементами щодо цілей інвестування, об'єктів (суб'єктів), періоду, чи ризику трактують інвестиції як процес. При цьому розбіжності в трактуванні поняття "інвестиції" не є значними і загальне сприйняття вітчизняними вченими поняття "інвестиція" істотно не відрізняється від закордонного підходу. У цілому, наявність таких розбіжностей у деякій мері може бути оправі-даним у зв'язку з існуванням у науці економічного і фінансового підходу. Відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" (18.09.1991р.): ІНВЕСТИЦІЇ - це усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницького й іншого видів діяльності, у результаті який створюється прибуток (доход) чи досягається соціальний ефект. До таких цінностей відносяться: - кошти, цільові банківські вклади, паї, акції й інші цінні папери; - спонукуване і нерухоме майно; - майнові права, зв'язані з авторським правом, досвід і інші види інтелектуальних цінностей; - сукупність технічних, технологічних, комерційних і інших знань, оформлених у виді технічної документації, навичок і виробничого досвіду; - права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудженнями, обладнанням, а також інші майнові права; - інші цінності. Фінансове визначення інвестицій можна сформулювати таким чином: інвестиції - це усі види активів (засобів), вкладених у господарську діяльність для одержання доходу. Інвестиції з економічної точки зору - це витрати на створення, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіталу, на придбання нематеріальних активів, а також на пов’язані з цим зміни оборотного капіталу. Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних видах. Для обліку, аналізу і планування інвестиції класифікуються по наступних ознаках (рис. 1.1): 1. По об'єктах вкладення засобів виділяють реальні і фінансові інвестиції. Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення засобів у різні фінансові інструменти. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення засобів у реальні активи - як матеріальні, так і нематеріальні. Останнім часом в економічній літературі визначені нові форми інвестицій, що входять до складу реальних - інноваційні і інтелектуальні інвестиції. Інноваційні інвестиції являють собою вкладення в нововведення, а інтелектуальні - вкладення в об'єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі. Виділення реальних і фінансових інвестицій є основною ознакою їх класифікації.
Рис. 8.1. Класифікація інвестицій
2. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється особиста участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладенні засобів. Під непрямими чи портфельними інвестиціями розуміється інвестування, опосередковуване іншими особами (інвестиційними чи іншими фінансовими посередниками). Тому що не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування і наступного управління ними.
3. По періоду інвестування розрізняють короткострокові (до 1 року), середовищ-нетермінові (від 1 року до 5 років) і довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями звичайно розуміються вкладення капи-тала на період, не більш 1 року. До середньострокових інвестицій відносять будь-яке вкладення засобів у тимчасовому розрізі від 1 до 5 років. Під довгостроковими інвестиціями розуміється вкладення капіталу на період понад 5 років.
4. По формах власності інвесторів виділяють інвестиції приватні, державні і спільні. Приватними інвестиціями є вкладення засобів, здійснювані громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності. Під державними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані цін-тральними і місцевими органами влади і управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позикових засобів. Під спільними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані суб'єктами даної країни й іноземних держав.
5. По регіональній ознаці виділяють інвестиції внутрішні, у тому числі іноземні, і закордонні. Під внутрішніми інвестиціями мають на увазі вкладення засобів в об’єкти інвестування, розміщені на території даної країни. Іноземними інвестиціями називаються вкладення, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами і державами. Під закордонними інвестиціями варто розуміти вкладення коштів в об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни (сюди відноситься і придбання різних фінансових інструментів інших країн - акцій закордонних компаній, облігацій інших держав тощо).
6. За формою одержання доходу розрізняють інвестиції, спрямовані на отримання матеріальної вигоди, і інвестиції, спрямовані на досягнення соціального ефекту. Матеріальними вигодами при інвестуванні можуть бути: грошові надходження, зменшення ризику, вихід на нові ринки збуту. Як соціальний ефект досягаються поліпшення екології, умов праці, підвищення престижу підприємства.
8.2. Управління реальними інвестиціями
Провідну роль в інвестиційній діяльності підприємств відіграють реальні інвестиції. Вони є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства. За допомогою реальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній базі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальний фундамент для підвищення продуктивності живої праці через упровадження комплексної механізації та автоматизації виробництва. Завдяки реальним інвестиціям упроваджуються досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування. Ступінь оновлення основних засобів характеризує управління реальними інвестиціями в Україні. За роки незалежності України, незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних засобів зберігав тенденцію до зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.). Про рівень управління реальними інвестиціями свідчить перевищення оновлення основних засобів над їх ліквідацією. Управління інвестиціями включає: 1. Управління інвестиційною діяльністю на державному рівні, що передбачає законодавче регулювання, контроль, стимулювання інвестиційної діяльності. 2. Управління інвестиційною діяльністю окремого суб'єкта господарювання, що передбачає вибір об'єктів інвестування і контроль за процесом інвестування. 3. Управління інвестиційними проектами, що включає планування, організацію розроблення, координацію, контроль тощо. На рівні підприємства управління інвестиційною діяльністю спрямоване на забезпечення реалізації найефективніших напрямів вкладення капіталу. Управління інвестиціями охоплює кілька етапів, основні з яких відображено на рис. 8.2. Початковим етапом управління інвестиціями на рівні підприємства є аналіз інвестиційного клімату країни, що ґрунтується на вивченні таких прогнозів: • динаміки валового внутрішнього продукту і обсягів виробництва продукції; динаміки розподілу валового внутрішнього продукту (накопичення і споживання); • розвитку приватизаційних процесів; • законодавчого регулювання державою інвестиційної діяльності; • розвитку окремих інвестиційних ринків, особливостей грошового і фондового; демографічної ситуації.
Рис. 8.2. Процес управління інвестиціями
Висновки з проведеного аналізу є основою наступного етапу – вибору конкретних напрямів інвестиційної діяльності підприємства відповідно до стратегії його економічного і фінансового розвитку. На цьому етапі підприємство обирає галузеву напрямленість своєї інвестиційної діяльності, визначає інвестиційну привабливість окремих галузей економіки — їх кон'юнктуру, динаміку і перспективи попиту на продукцію цих галузей. Оцінювання інвестиційної привабливості галузей економіки включає: визначення стадії життєвого циклу галузі; позиції галузі щодо її ділового циклу; прогнозування перспектив розвитку галузі. Для інвестора найбільш сприятливим є вкладення капіталу в об'єкти тих галузей, які перебувають на стадії зростання і чітко простежуються позитивні перспективи бізнесу. У процесі аналізу оцінюють також циклічність галузі, порівнюючи динаміку її розвитку з загальноекономічними тенденціями. На основі цієї оцінки передбачають зміни загальноекономічної кон'юнктури. Завершуючи оцінювання інвестиційної привабливості галузей, з'ясовують: • динаміку розвитку галузі в країні і світі; умови конкуренції (бар'єри в галузі, відносини між конкурентами, можливість появи товарів-аналогів); • виробничий потенціал виробників і платоспроможність покупців; • законодавство з інвестицій. Це дослідження є основою для висновків про перспективність інвестування коштів у підприємства даної галузі. Основним показником інвестиційної привабливості галузей є рівень забезпечення прибутковості активів, які використовуються. Оцінка інвестиційної привабливості галузей доповнюється оцінкою регіонів, оскільки продукція підприємств тієї самої галузі, розміщених у різних регіонах, має різну привабливість. Привабливість регіонів обумовлена їх місцерозташуванням, розвитком транспортної мережі, соціальними умовами; розвитком підприємницької інфраструктури; природнокліматичними умовами, наявністю ресурсів тощо. Інвестиційна привабливість регіонів України оцінюється за різними критеріями. Результати оцінки регіону порівнюються з середніми показниками по Україні і на цій підставі підприємство приймає управлінські рішення про вибір конкретних напрямів інвестицій. Наступним етапом управління реальними інвестиціями є вибір конкретних об'єктів інвестування, який починається з аналізу пропозицій на інвестиційному ринку, відбору окремих інвестиційних проектів і фінансових інструментів, що відповідають основним напрямам інвестиційної діяльності й економічної стратегії підприємства. Усі відібрані об'єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної ефективності. За результатами цього аналізу проводиться ранжування об'єктів за критерієм їх ефективності – дохідності. Відбираються до реалізації ті об'єкти, які забезпечують найбільшу ефективність. Наступним етапом процесу управління інвестиціями є визначення ліквідності інвестицій. У процесі інвестиційної діяльності підприємства в результаті зміни інвестиційного клімату за окремими об'єктами інвестування очікувана дохідність може значно знизитися. Тому необхідно відстежувати ці зміни і своєчасно приймати рішення про вихід з окремих програм інвестування і реінвестування капіталу. За кожним об'єктом інвестування спочатку оцінюють ступінь ліквідності інвестицій і перевагу віддають тим із них, які мають необхідний потенційний рівень ліквідності. Важливим етапом управління інвестиціями є визначення необхідного обсягу інвестиційних ресурсів і пошук джерел їх формування. На цьому етапі прогнозується загальна потреба підприємства в інвестиційних ресурсах, а на її основі визначаються джерела їх формування. У разі нестачі власних фінансових коштів приймається рішення про залучення позичкових коштів. У результаті здійснення вказаних заходів формується інвестиційний портфель. Він являє собою сукупність інвестиційних програм, що реалізуються підприємством. Завершальний етап управління інвестиціями – управління інвестиційними ризиками. На цьому етапі виявляються ризики, з якими може зіткнутися підприємство в процесі реалізації кожного з об'єктів інвестування, і розробляються заходи щодо мінімізації інвестиційних ризиків.
8.3. Управління фінансовими інвестиціями ФІНАНСОВІ ІНВЕСТИЦІЇ – це форма використання тимчасово вільного капіталу. Конкретними формами їх здійснення є: 1) вкладення капіталу в дохідні фондові інструменти (акції, облігації та інші цінні папери, що вільно обертаються на ринку); 2) вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів, наприклад депозитні сертифікати; 3) вкладення капіталу у статутні фонди спільних підприємств з метою отримання не тільки прибутку, а й розширення сфери фінансового впливу на інші суб'єкти господарювання. До основних фінансових інвестицій відносять акції та облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших. Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як його портфель. Структура останнього відображає інтереси інвесторів, а також консолідацію ризиків за видами цінних паперів. Це дає змогу розглядати портфель як цілісний об'єкт управління, що, у свою чергу, передбачає необхідність: • визначення завдань щодо управління портфелем; • розроблення і реалізації стратегії і тактики вирішення цих завдань. Тип портфеля — це узагальнена його характеристика з урахуванням виду паперів, які входять до нього. Виділяють такі типи портфелів цінних паперів. • портфель зростання. Він орієнтований на акції, курсова вартість яких швидко зростає. Мета формування портфеля — приріст капіталу інвесторів. Тому власникам портфеля дивіденди виплачуються в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуються; • портфель доходу. Метою його формування є отримання високих поточних доходів. При формуванні такого портфеля відношення стабільно виплачуваного процента та курсової вартості цінних паперів, які входять у цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше; • портфель ризикового капіталу. Це портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення; • збалансований портфель. Він формується частково з цінних паперів із швидкозростаючим курсом, частково — з високодохідних. У цьому портфелі можуть міститися і високоризикові цінні папери. Метою його є приріст капіталу й отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризики будуть збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він відповідає меті їхньої діяльності; • спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об'єднані за окремими критеріями (за видом ризиків, видом цінних паперів, галузевою чи регіональною належністю). Наприклад, до складу спеціалізованого портфеля входять: портфель стабільного капіталу і доходу, однорідні портфелі, коротко- і середньост-рокових депозитних сертифікатів); портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів грошового ринку); портфель середньо- та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій); регіональний чи галузевий портфель; портфель іноземних цінних паперів). Тип портфеля не є постійним, він змінюється залежно від стану ринку і зміни цілей інвесторів. Цілі портфельного інвестування можуть бути альтернативними відповідно до різних типів портфелів цінних паперів. Напри клад, якщо ставиться мета отримання високого процента, то перевага віддається «агресивним» портфелям, що складаються із низьколіквідних і високоризикових цінних паперів молодих компаній, спроможних дати високий дохід у майбутньому. Навпаки, якщо найважливішим для інвестора є забезпечення збереженості і зростання капіталу, то в портфель включаються високоліквідні цінні папери, які емітовані відомими компаніями. Кожний власник намагається сформувати оптимальний портфель цінних паперів. Оптимальний портфель цінних паперів — це такий портфель, який би відповідав вимогам підприємства як за дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається збільшенням кількості цінних паперів у портфелі. Основний принцип оптимізації портфеля цінних паперів – це диверсифікація вкладень, тобто придбання різних за інвестиційними якостями типів (видів) цінних паперів з метою зниження ризику втрат і підвищення сукупної прибутковості. Диверсифікація заснована на розбіжностях у коливаннях доходів — цін на об'єкти інвестування. Ризик суттєво знижується, коли активи акціонерного товариства розподіляються між багатьма видами цінних паперів. Диверсифікація веде до зниження ризику втрат за рахунок того, що можливі низькі доходи за одними цінними паперами будуть компенсовані високими доходами від других фондових цінностей. Мінімізація ризику досягається за рахунок того, що у фондовий портфель включають цінні папери широкого кола галузей економіки. За оцінкою окремих спеціалістів, оптимальна величина фондового портфеля від 8 до 15 видів різних цінних паперів. Чим більша кількість типів цінних паперів, тим складніше управляти фондовим портфелем. Загальним правилом для обережних інвесторів, які розподіляють кошти, що вкладаються в різні фінансові активи, є врахування того, що ці активи показали за попередні роки: • різну тісноту зв'язку кожного фінансового активу із загальноринковими цінами; • протилежний діапазон коливань цін на фондові цінності всередині портфеля. Управління портфелем цінних паперів здійснюють відповідно до стратегії інвестора, яка визначається: • типом і цілями портфеля; станом ринку, його активністю, динамікою відсоткової ставки та курсовою вартістю цінних паперів; • чинним законодавством (передбаченими пільгами та обмеженнями); • загальноекономічним станом країни (фазою економічних циклів, рівнем інфляції); • необхідністю підтримування рівня ліквідності та мінімізації ризиків; • типом стратегії (коротко-, середньо- та довгострокова). Управління портфелем цінних паперів включає: • формування його складу та структури; • регулювання складу портфеля на основі моніторингу. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій має особливе значення, тому що єдині підходи для різних підприємств відсутні. Кожне підприємство, що намагається розмістити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику й дохідності. Висока дохідність для одного підприємства може бути низькою для іншого. У нестабільній економіці України система цілей управління портфелем цінних паперів видозмінюється і може включати: 1)збереження і зростання капіталу відносно цінних паперів із зростаючою курсовою вартістю; 2)придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть замінити готівку (векселі); 3)доступ через придбання цінних паперів до дефіцитної продукції, майнових і немайнових прав; 4)розширення сфери впливу і перерозподілу власності, створення холдингів, промислово-фінансових груп та інших підприємницьких структур; 5)спекулятивна гра на коливанні курсів в умовах нестабільності фондового ринку; 6)другорядні цілі зондування ринку, страхування від надлишкових ризиків шляхом придбання державних короткострокових облігацій з гарантованим доходом. Управління портфелем цінних паперів здійснюють через реалізацію таких завдань: 1. Вибір типу портфеля (портфеля, орієнтованого на першочергове отримання доходу за рахунок процентів і дивідендів; чи портфеля, орієнтованого на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що в нього входять). Визначення найбільш прийнятного для підприємства ризику, питомої ваги цінних паперів з різними рівнями доходу і ризику. Це завдання розв'язується з урахуванням загального правила, що діє на фондовому ринку: чим вищий потенційний ризик має цінний папір, тим вищий дохід він повинен приносити власникові, і навпаки. 3. Оцінювання ліквідності портфеля (визначення спроможності швидкого перетворення всього портфеля або його частини в грошові кошти з мінімальними витратами на реалізацію цінних паперів); спроможності акціонерного товариства своєчасно погашати свої зобов'язання перед кредиторами, які брали участь у формуванні портфеля цінних паперів (наприклад, перед власниками облігацій). 4. Визначення початкового складу портфеля і його можливих змін з урахуванням кон'юнктури, що склалася на ринку цінних паперів (попиту і пропозицій фондових цінностей). 5. Вибір стратегії подальшого управління фондовим портфелем на основі таких підходів: а) визначення фіксованої питомої ваги кожного виду цінних паперів у фондовому портфелі протягом місяця. Коливання курсової вартості цінних паперів на фондовому ринку обумовлює необхідність періодично переглядати склад портфеля, щоб зберегти вибрані свіввідношення між інвестиційними цінними паперами; б) притримання інвестором гнучкої шкали питомої ваги цінних паперів у портфелі. Початково портфель формується на основі вибраних підприємством співвідношень між видами цінних паперів. Надалі ці співвідношення коригуються на основі аналізу ділової ситуації на фондовому ринку й очікуваних змін щодо попиту на цінні папери;
|
, що характеризує суму позиченого капіталу, який використовує підприємство, із розрахунку на одиницю власного капіталу.
