Етнічні групи слов’ян

 

Вчені минулого століття виходили з того, що перед розселенням на сході Європи слов’янська спільнота ділилася на три групи «язиків»: західну, східну і південну, або три великі слов’янські народності, які в свою чергу розпалися на дрібніші. Так обґрунтовувалася, зокрема, концепція походження росіян, українців і білорусів з одного народу — давньоруського (східнослов’янського). Як показали сучасні дослідження, подібні уявлення дуже сумнівні. Виділення східних слов’ян в окрему територіальну і культурну зону є не наслідком первісної їх єдності, а результатом пізнішої історії. В первісній слов’янській спільноті єдиної «східної» або «прадавньоруської» групи не було.

Відомо близько шести десятків «племінних» назв, які могли бути і назвами власне племен, і назвами малих етносів («народів»). Серед цих назв є такі, чиїх носіїв ми зустрічаємо в різних кінцях Славії. Так, смоляна опиняються і біля Смоленська, і в Болгарії; дреговичі — і в Болгарії, і в Бєларусі; серби — на Ельбі і на Балканах, і так далі. О.М. Трубачов вважає, що «племена» обирали собі маршрути цілком свідомо, керуючись певними географічними відомостями, і при цьому частина «племені» могла обрати собі один маршрут, а частина — інший.

Письменники тих часів називають три слов’янських «племені» — антів, венедів та склавінів. Слово «склавін» явно передає загальну самоназву слов’янських етносів. Венедами називали ту частину слов’ян, яка заселила північно-західні околиці Славії і найбільше відчула вплив германських сусідів. Саме слово «венеди» належало до етносу давньоєвропейської групи, що колись жив на цій території і переселився на південь, давши, зокрема, назву Венеції; сусіди — балти і германці — продовжували так називати слов’ян.

Етнонім «ант» — іранського походження і означає «край», «окраїна» (часто в історії народів слово «край» означає спершу «околиця», «окраїна», а потім увесь обмежений краємкордоном край-батьківщину). В найраніші часи, коли цей етнонім згадується у хроністів, він не міг бути слов’янським. Найбільш імовірно, що на північно-західній околиці сарматоаланського (іранського) світу жив такий етнос, який пізніше послов’янився, зберігши стару назву. З антами пов’язують Пеньківську культуру на південному сході тодішньої території слов’янського розселення. Вона явно має риси попередньої Черняхівської культури і водночас несе сліди слов’янського проникнення.

Можна з упевненістю сказати, що поділ слов’ян на згадані три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних слов’ян, а анти не є просто предками українців; щонайбільше, до складу українського народу увійшли якісь нащадки антського населення.

На нових землях слов’яни переймали елементи місцевих культур, коли стосунки з завойованим населенням більш-менш нормалізувались, одружувалися з місцевими дівчатами. Внаслідок взаємовпливів і антропологічний вигляд, і культура слов’ян на заході і півдні їх нової батьківщини мінялися швидше, ніж на сході. Так, гончарний круг був засвоєний західними і південними слов’янами вже в часи Празько-Корчакської культури, натомість на території /28/

України ліпна кераміка панує до IX сторіччя. Можна сказати, що розвиток культури на сході Слов’янщини відбувався повільніше, зате органічніше, на власному ґрунті.

В старослов’янській термінології неможливо знайти відповідника тому слову, яке сьогодні означає «народ», «народність». Слово народ вживалось у значенні «натовп», «зборище чи множина людей», при цьому «народ» найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання «народ» мав ще особливу назву — полк, що буквально означає те ж саме, бо є простим запозиченням із германського Volk — «народ». Латинське natio або грецьке ethnos в книжній мові перекладалось як язик або плем’я. Інший вираз приблизно з тим же значенням — люди, але цей вираз переважно вживається для позначення «своїх», натомість «язики» можуть бути і чужими. У співвідношенні виразів плем’я і рід можна знайти певну закономірність: плем’я — це всі ті, які народжені і живуть зараз, рід — це «першоджерело, першоначало роду, його творіння і живильний зв’язок, який об’єднує багатьох, — не лише тих людей, які живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь» *.

 

 

* Колесов К. К. Мир человека в слове древней Руси. — Л., 1986. — С. 133.

 

 

Отже, рід — це не тільки соціальна одиниця (родичі до певного — можна думати, шостого — коліна), а й та сила спорідненості, яка робить усіх співучасниками життя.

Літописи доносять до нас перелік «племен», з яких складалася слов’янщина принаймні X — XI сторіч. Помилкою було б вважати ці одиниці племенами в тому розумінні, яке виходить із уявлень про суспільну організацію «сім’я — рід — плем’я — народність». «Племена» літописів були «народами» в сучасному розумінні, або, як кажуть, «мікроетносами». Деякі з цих мікроетносів зберегли свої назви (етноніми) і до сьогодні: літопис згадує чехів, хорватів, сербів, поляків (ляхів) тощо. Не лишилося старої етнічної організації східних слов’ян — дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів і так далі.

Надзвичайно близькі культури трьох «племен»: волинян, древлян та дреговичів. З фізичної, антропологічної точки зору, вони також близькі, хоча між ними є й відмінності. Там, де пізніше зустрічаємо волинян, свого часу жили дуліби, потім бужани; можливо, волинян називали спочатку дулібами, потім бужанами, відповідно до того, яке «плем’я» відігравало там домінуючу роль. Волиняни чи велиняни жили також і в західній, венедській частині Славії. Корені вол-, вел- мають міфологічний смисл і пов’язані з уявленням про «нижній світ». Може, східні і північно-західні волиняни — просто «тезки», а, може. — гілки одного народу.

Те ж саме можна сказати про полян. Поляни західні, які з X ст. називаються поляками, — корінне населення верхів’їв Вісли. Східні поляни за фізичним обрисом мають риси південців-степняків: менші зростом, з тоншим кістяком, тендітніші, темніші, з дещо сплощеним лицевим скелетом. І на фізичний тип, і на культуру східних полян більше вплинули попередники слов’янського населення на нашій землі, через них головним чином і сприйняті традиції Черняхівської культури.

Чи були українські поляни гілкою того ж народу, що й поляни-поляки? Хто знає! Назва могла бути просто пов’язана з полем — свої «поляни» були і у кельтів, і у германців. Могла /29/ і частина північно-карпатських полян прийти на Рось і асимілювати тут чисельніше місцеве іраномовне населення.

На Лівобережжі розселилося «плем’я» сівера, назва якого має іранське походження. Можливо, сівера була послов’яненим іранським народом. Проте антропологічні характеристики зближують сіверу з предками сучасних білорусів та литовцями («валдайсько-верхньодніпровський комплекс»). Можливо, ці дані свідчать про походження з межиріччя Вісли і Німану, а, може, про велику роль місцевого балтського субстратного населення в формуванні прийшлої (з іраномовних районів) сівери. Фізичними спадкоємцями сівери сьогодні є здебільшого населення південно-західної Росії.

Літописні тиверці та уличі, які поселилися в степових районах півдня України, за антропологічними характеристиками близькі до волинян та їх сусідів. Поселення слов’ян у степах виявилися нетривкими — під натиском кочовиків вони відступили на захід.

Прикарпаття було заселене білими хорватами. Якщо приазовські хорвати — той самий народ, то ці іраномовні степовики (слово «хорват» — іранського походження) якось включилися в слов’янську стихію, вже слов’янізованими вони з’являються в Прикарпатті, на землях нащадків кельтів-галлів (звідки і наша Галичина, і іспанська Ґалісія) та фракійців. Частина їх продовжувала жити тут, частина пішла на Балкани.

Як бачимо, слов’янське населення на території України збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи.

На жаль, ми не можемо скористатись такими безпосередніми свідченнями етнокультурної спорідненості, як мови. Якими мовами або якою мовою розмовляли слов’яни періоду їх великого розселення — про це ми можемо здогадуватися на підставі реконструкцій, що не сягають великої точності. Проте деякі дані можна вважати надійними. Ми можемо сказати, що десь аж до XIII — XIV ст. мовні новації поширювались по всій величезній території Слов’янщини. Згідно з критеріями, прийнятими в лінгвістиці, аж до цього періоду можна говорити про існування єдиної слов’янської мови, і всі інші мови слов’ян розглядати як діалекти. Проте цей критерій недостатньо чіткий. Маємо свідчення і про мовні новації, які поширювалися по східнослов’янській території тоді, коли ще існувала спільнослов’янська мова, отже, всередині єдиної мови таки існувала якась мовна зона, що її можна назвати давньоруською. Але і це ще не все: всередині давньоруської мовної зони можна виділити групи діалектів, по яких поширювалися мовні новації і які, в свою чергу, становили одну мову, — в той час, коли ще не розпалася остаточно спільнослов’янська мова і існував якийсь мовний союз чи мовна спільнота на всьому сході слов’янщини.