Орієнтації визвольних рухів

Громадсько-політичний рух визвольного, антидеспотичного характеру в Україні набував різних і не завжди сумісних орієнтацій.

Кожен визвольний рух в Європі розв’язував певні проблеми в трьох головних напрямах, чи вимірах: національному, загальнодемократичному та соціальному. В першому вимірі йдеться про національну свободу, в другому — про /431/ демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, в третьому — про соціальну справедливість. Політичні течії та окремі діячі бували тією чи іншою мірою однобічні в своїх спрямуваннях, декому вдавалося поєднувати всі три виміри, хоча життя висувало на перший план щось одне.

Діячів і напрями, які зводять всі проблеми до національних, називають звичайно націоналістами. Це слово в європейській традиції має негативні конотації, але слід визнати, що діяльність груп і особистостей, які мають на увазі виключно національні проблеми, не може бути шкідливою для суспільства сама по собі — так само, як не може бути шкідливою наявність «однобічних» і «одномірних» прокурора і адвоката. Не пов’язуючи із словом націоналіст обов’язкових уявлень про ненависть до інших націй, матимемо на увазі тільки певну одномірність, обмеження оцінки суспільних подій національною точкою зору, зведення розв’язання всіх проблем до національного виміру.

Слово «соціаліст» у XIX — на початку XX ст. не відносили до певного соціально-політичного вчення, «соціалізм» розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із «простого люду». Чіткої традиції не було щодо демократичного виміру — вживане тоді слово ліберал набуло дещо іронічних конотацій у зв’язку з властивим російському політичному життю переважанням різких тонів і крайніх оцінок. Ці натяки на безпорадність лібералізму відображають радше радикальні настанови, ніж реальність. Проте історія дає і приклади демократичної обмеженості. Для «одномірного ліберала» не існує ані національних проблем, ані проблем соціальної справедливості, — всі вони, на його думку, автоматично розв’язуються, якщо вирішена проблема прав і свобод людини.

За нормальних політичних умов культурно-політичні течії в означених вимірах якось збалансовані, протилежні позиції виявляються в одному просторі, між ними можливий діалог. Так було в Західній Європі. В українській ситуації — ситуації бездержавної нації — всі подібні течії, як правило, виходили за межі цілісного культурно-політичного простору, люди різних вимірів не чули один одного і не вступали в діалог. Якщо англійський чи німецький ліберал або соціаліст міг ігнорувати національні проблеми і водночас природно залишався в національному культурному просторі, то для бездержавної української нації було можливо, зосереджуючись виключно на проблемах демократії або соціальної справедливості, вийти з національного простору в загальноімперський і втратити зв’язок з суто національними реаліями. Таку позицію можна зрозуміти, оскільки доля України в усіх відношеннях залежала від долі імперського центру. Виключна гострота боротьби з бюрократичною деспотією сприяла непримиренності і догматизму в імперському політичному житті, а в Україні часто геть розривала зв’язки між провідними течіями в українському суспільстві.

В історичній літературі досі маємо спадщину цієї одномірності та однобічності, коли з політичних мотивів ігнорується факт української приналежності окремих культурно-політичних течій, що діяли немовби в різних просторах. Не вдаючись тут до політичних оцінок чи пошуків /432/ попередників «справжньої» сучасної України в тому далекому минулому, мусимо об’єктивно зазначити ті культурно-політичні світи, по яких розносила історія синів України. Всі вони належали до українського суспільства, різноманітного не тільки з точки зору соціальних позицій, мовної поведінки і характеру культури, а й з точки зору етнічного складу. Не тільки в соціалістичному чи ліберальному, а й в національному русі України були як українці, так і росіяни, поляки, євреї. Агресивний націоналізм російської імперської бюрократії посилював почуття гуманістичної солідарності в усіх рухах, зокрема націоналісти в цей час, як правило, засуджують міжетнічну ворожість.

Більше того, не можна ігнорувати тієї обставини, що консервативна верхівка українського суспільства політично і культурно орієнтувалась на російську імперію. Прикладом може бути багаторічний командувач Київської військової округи генерал Драгомиров, який при всіх своїх українських сентиментах залишався відданим російській монархії (діти його відігравали значну роль у білому рухові). Консервативний ліберал М. В. Родзянко відомий як октябрист — голова останньої Державної думи, імперський діяч, але ж він не тільки походив із старого козацького роду, а й був відомим українським громадським діячем, головою Катеринославського губернського земства. Інколи культурно-політичні орієнтації розділяли навіть сім’ї; так, український націонал-демократ О. Я. Шульгин і російський націоналіст В. В. Шульгін були близькими родичами.