Батьки і діти» в наддніпрянській націонал-демократи

Поворот в орієнтаціях галицької націонал-демократи' загострив обста­новку в керівництві наддніпрянсько­го Громадовського руху. Відмовив­шись від культурно-політичної стра­тегії Драгоманова, не підтримуючи і проавстрійської політики Антонови­ча — Кониського, Київська Стара Громада залишалася на невизначе-них культурницьких позиціях. У се­редовищі громадовців визрівав кон­флікт «батьків» з молодшим по­колінням.

1890 р. в Харкові створено таємне
«Братство Тарасівців»; засновником
його був Іван Липа (1865—1923 pp.),
лікар, який писав під псевдонімом
«Петро Шелест» (!). Товариство бу­
ло нечисленне і після арештів 1893 р.
швидко розпалося. Проте значення
його виходить за рамки звичайної
історії таємних товариств; досить
згадати його учасників — Борис
Гріпченко (1863—1910 pp.), Микола
Міхновський (1873—1924 pp.),
пізніше Михайло Коцюбинський
(1864—1912 pp.), Володимир Самій-
ленко (1864— 1925 рр.), Микола Воро­
ний (1871—1942 pp.), Євген Тимчен­
ко, Олександр Чернігівський, Воло­
гі, /-. ' Ронге Макс. Разі

димир Шемет та інші. Серед _{и контрразВ}едка. тодішніх «тарасівців» — чи не най- к., 1993. — с 124

відоміші постаті українського літе­ратурного та політичного життя но­вого покоління. Якщо згадати, що через кілька років (точніше, 1900 р. і теж у Харкові) заснована Рево­люційна Українська Партія (РУП) і серед засновників її — син професо­ра Дмитро Антонович, син Олексан­дра і Софії Русових Михайло Русов, то складається враження про сильну радикалізацію молодшого покоління діячів національного руху.

Серед молодих лідерів справді ба­гато прямих нащадків старшого по­коління. У Михайла Старицького бу­ло дві дочки; старша Людмила ви­йшла заміж за згаданого доктора О.С Черняхівського, молодша Марія («Муха») — за Івана Стешенка (1873—1918 pp.), який єдиний з мо­лодшого покоління був членом Ста­рої Громади. Євген Тимченко був ро­дичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О.Ф. Кістяківсько-го; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником. Одружений був Богдан на дочці відомого грома-довського діяча Марії Беренштам. Численна родина Косачів, племінни­ки і племінниці Драгоманова, а серед них насамперед — Леся Українка, відігравали значну роль у культурно­му й політичному житті.

Така «сімейність» говорить радше
про нечисленність громадовського
рухівського активу. Але все ж слід
сказати, що те нове радикальне по­
коління, що почало з 90-х років тісни­
ти старших громадовських лідерів,
виростало поза вузьким колом
ssion dc foi націонал-демократичних гуртківців.

"ька суспільно- ^{Ц<Э буЛИ М}°^Л0АІ ^^ ^{3 НИЖЧИХ П}Р<>

чнадумка шарків «освічених класів», вони вчи-

'~ '¹'~ лись, звичайно, в російських гімна-

хе. — с.24. зіях, але їм уже була доступна ук-

раїнська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, на українських віршах, які майже поголовно намагались писати і самі, на українському театрі, що по­лонив багатьох освічених українців, молодість яких припала на кінець століття. Конфлікт став конфліктом «батьків і дітей» у переносному ро­зумінні.

Заклики тарасівців вражали своєю категоричністю: «тепер українофіли вже неможливі, як дійсні і щирі патріоти, як люде ідеї. І коли ми бачи­мо тепера, що яка-небудь молода лю­дина свідомо йде старим шляхом ук­раїнофільським, то сьміливо, не вага-ючи ся можемо сказати, що то не єсть син України, то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат»*. Ані «Братст­во Тарасівців», ані окремі молоді чле­ни громадовського руху не висували якихось радикальних політичних га­сел. В маніфесті «Братства Та­расівців» йдеться про федеративний устрій Росії і Австрії; дуже радикаль­но там сказано тільки про мову — «так кожен із нас, свідомих укра­їнців, має промовляти в родині, в то­варистві і взагалі скрізь, де його зро­зуміють, по вкраїнському»". Про не­залежну українську державу загово­рив Міхновський тільки в брошурі «Самостійна Україна» 1900 р.; у Грінченка в його «Листах з України Наддніпрянської», надзвичайно вой­овничих за тоном, теж нічого нового в політичній програмі немає. Грін-ченко говорить про «незалежність української нації», але виявляється, що то незалежність в рамках консти­туційної Російської держави.

Увесь запал молодих радикалів звернутий на мову. «Коли розвива­тися народні маси можуть тільки на національному ґрунті (а ми думає-

мо, що се аксіома), то всяке відхи­лення він національного ґрунту є річчю шкідливою. Кожен, хто при­носить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрун­ту, — себто: збиває його з того ста­новища, що єдино на ньому можли­вий є народний розвиток»*. «Муси­мо сказати голосно нашій молоді: дивіться, як не треба робити! Дивіться і згадайте поетове слово про тих перевертнів, що пособлю-ють і останню полатану сорочку здирати з матері-України!»".

Ця шалена й безкомпромісна по­зиція в мовному питанні виражала глибоку суть справи. Таку «програ­му» легко було аргументовано кри­тикувати, але аргументи тут нічого не важили. Це була суто емоційна, ірраціональна позиція й опозиція, молоді діячі інституціоналізувались як етнічні націоналісти і протистави­ли себе «немічному раціоналістич­ному лібералізмові» — бодай не в програмі, а тільки психологічно.

Соціально-психологічну природу цього протесту ясно видно в казці молодого Коцюбинського «Хо», на­писаній 1894 р. Хо — персонаж, що нагадує Гоголевого Вія: так само, як під поглядом Вія, під його поглядом мертвіє від жаху все живе. Проте Хо сам хотів би, щоб люди перестали його боятися і він міг піти на відпо­чинок, — і ось мужні борці за народ­ну справу йдуть по селах, повні віри й любові до своєї країни... Кінець царства страху — ось як уявляються радикальному поколінню нові часи. Це ще не був конкретний програмо­вий крок — але тут уже було все для розриву з раціоналістичним посту-повством, звичною до компромісів

повсякденною культурницькою ро­ботою. Далі міг бути зроблений будь-який відчайдушний крок.

Гранична, не виміряна раціональ­ними обрахунками позиція могла б бути не мовною, а якоюсь іншою, але обов'язково символічною: головне, що вона різко віддаляла аванґард, еліту від сірої і хаотичної маси. Роз­ходження стосувалися поки що енергії тієї самої просвітницької ро­боти. Далі елітаризм висунув гасло державництва. По суті, «національ­но-державницький» напрям був, з культурно-політичної точки зору, на­самперед елітарним, ґрунтованим на винятковій ролі державотворчої еліти; саме цей крок мусив зробити енергійний «націонал», щоб порвати з негідним «українофільством».

А поки що молоді глузували з жа­люгідних лібералів. Найпопулярні-шими віршами Самійленка (автора переважно дуже бравурних патріо­тичних поезій, — між іншим, сьогод­ні всі знають лише його «Тихесень-

Б. Грінченко

' Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської /. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 104. " Там же. — С 40.

кий вечір на землю спадає...») стали численні сатири на лінивих лже-патріотів, які не злазять з печі:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти.

Прагматичний і розсудливий Чика-ленко згадував, що на молодь завжди справляли велике враження палкі й плутані промови Івана Стешенка, після яких не можна було пригадати, про що ж він так пристрасно говорив. Із старими громадовцями Стешенко розмовляв з ледве прихованим пре­зирством. Про Грінченка, якого Гро­мада викликала з Чернігова до Києва для роботи над словником, Чикален-ко розповідає, що той був дуже ми­лий в приватгій розмові, але ставав абсолютно нестерпним на засідан­нях — чіплявся до кожної фрази, відстоював якісь незрозумілі позиції й принципи, був різким і сам без по­треби ображався. Уживався він тільки з молодими керівниками ви­давництва «Вік» — С Єфремовим, семінаристом В. Дурдуківським та ін. Мабуть, це було наслідком не тільки його вдачі, а й відчуттям ворожості до старшого покоління.

При цьому ні Грінченко, ні Єфре-мов не висунули нових культурни­цьких чи політичних вимог, залишаю­чись у рамках того ж таки просвіт­ництва. І не посередніми віршами чи партійно-політичною діяльністю, а са­ме своїм культурницьким доробком і увійшов Грінченко в історію. Йому Україна зобов'язана й остаточним оформленням фонетичного правопи­су, і безцінним словником україн­ської мови.

У «Листах», підписаних псев­донімом «Вартовий», Грінченко на­зивав серед тих нечисленних вождів української культури, які чинять опір обмосковленню, Антоновича, Кониського, Нечуя-Левицького і... «Чайченка», тобто себе самого. Ра­дикальний національний рух спи­рався, таким чином, на традицію консервативного культурництва.

1900 р. Антонович з Кониським за­думали створити Загальну українську організацію на засадах індивідуально­го входження «свідомих українців», а не вже існуючих Громад. Це була спроба якось обійти Стару Громаду. На І з'їзді цієї організації почесними членами її Ради обрано В.Б. Антоно­вича, П.Г. Житецького та М.В. Лисен­ка, а Кониський виявився настільки непопулярним навіть серед створю­ваної ним організації, що не був обра­ний нікуди. Загальна організація існу­вала, скликала з'їзди, вела, як і раніше Громади, культурницьку роботу, але не виходила на політично-партійну арену. Найбільшим авторитетом в ук­раїнському національному русі зали­шався М. Лисенко, на засіданнях най­частіше головувала або В. Науменко, або І. Шраг. Після революції 1905 р. в Київ переїхав Грушевський; він і став визнаним головою Загальної органі­зації. Всього до організації входило, за свідченням Є. Чикаленка, «душ 150» по всій Україні.

Частина націонал-радикалів, які не вийшли за рамки політики та ідео­логії консервативного громадовства, залишилася в єдиних організаційних націонал-демократичних структурах, тим більше, що розвиток революції на Наддніпрянщині не сприяв підне­сенню національної свідомості, вису­ваючи дедалі більше соціальні проб­леми і насамперед проблеми села.

Кількість передплатників україно­мовної преси, як згадує Є. Чикален-ко, незалежно від змін її політичного курсу коливалася близько 5 тисяч. Пізніше, влітку 1917 p., передплат­ників було майже 6 тисяч. Це яскра­во свідчить про перевагу соціальних та загальнодемократичних цілей у настроях суспільства Східної Ук­раїни над суто національними.

Коли почалися вибори до Держав­ної думи, здійснювалися спроби ви­ставляти кандидатів «від українців», але тільки на Полтавщині вдалося провести одного депутата — колиш­нього «тарасівця» В. Шемета. Учас­ники українського національного руху змогли пройти в Державну ду­му тільки через загальноросійські політичні партії, передусім через ка­детів. 1908 р. було знову створено безпартійну організацію — Товарис­тво Українських Поступовців (ТУП), з єдиною програмовою вимогою — федеративний устрій Росії та авто­номія України. Фактично це була невелика група, як тоді говорилося, «свідомих», «твердих» або «щирих» українців з літературно-громадсько­го середовища, яка намагалася в час політичної реакції продовжувати культурницьку політику і готувати кадри для нових політичних умов. Після смерті Лисенка, Старицького й Антоновича лідерство Михайла Грушевського (який повернувся до Галичини) було поза сумнівами.

Між тим радикалізація молодої ге­нерації продовжувалась.

Ще в РУП утворилася націона­лістична опозиція (М. Міхновський, А. Макаренко), частина якої потім виділилася в Народну партію (УНП), вже зовсім крихітну. Написана на за­мовлення лідерів РУП М. Міхнов-ським нині широко відома брошу-

ра «Самостійна Україна» (1900 р.) була настільки ради­кально-націоналістичною, що від неї РУП після тривалих вагань відмовилася.

Головна ідея брошури по­лягає в тому, що оскільки Пе­реяславська угода 1654 р. не виконана російською сторо­ною, Україна має моральне право її розірвати. З погляду Міхновського, невиконання росіянами «Переяславської конституції» морально пов­ністю розв'язує руки українцям: «не­людські відносини росіян до нас ос­вячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля». «Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся так­же відповідною, як і боротьба фізічною силою»*. Оскільки ук­раїнська інтелігенція «раз-у-раз гра­ла ганебну й соромицьку ролю», «ніколи не служила своєму народо-ви», то тільки нова, «третя інтеліген­ція» є представником нації і «стерно національного корабля належить ся їй»". Проголошуючи гасло «Одна, єдина, нероздільна Україна від Кар-патів аж по Кавказ», Міхновський підсумовує: «Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табо­ру наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами вітчини. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і док-и хоч один ворог-чу-жинець лишить ся на нашій терріто-риї, ми не маємо права покласти

оружія»*".

Не менш виразний націоналізм Міхновського З написаних ним «Де­сяти заповідях УНП». Тут маємо, на­приклад, такі постулати: «2. Усі люди

М. Міхновський

' Міхновський М. Самостійна Україна // Українсь суспільно-політичне думка в 20 ст. — T. 1. —С 68,70. •• Там же. — С.69. — Там же. — С 71.

твої брати. Але москалі, поляки, мад'яри і жиди це вороги нашого на­роду, як давно вони панують над на­ми і визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх во-рогів-зайдів. 4. Усюди і завжди вжи­вай української мови. Хай ні дружи­на твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гноби-телів» тощо'. Доведений до мораль­но-політичного принципу неприми­ренної ворожості до російської мови мовний екстремізм зливається з гас­лом етнічної чистки. Звичайно, в та­кому оформленні, та ще в країні, де увесь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту і рідко вмів спілкуватися інакше, ніж по-російськи, гасло самостійності Ук­раїни не могло бути привабливим.

РУП перші роки свого існування не мала власної програми і тільки 1903 р. відмовилася від політичної ідеології Міхновського. Київська громада РУП запропонувала свій проект, в якому РУП проголошува­лась частиною світового соціалістич­ного руху, а в національному питанні приймала гасло автономії України. На 2 з'їзді 1905 р. РУП перейменова­на на Українську Соціал-Демокра-тичну Робітничу Партію (УСДРП). УСДРП не справляла серйозного впливу на робітництво України і за­лишилась невеличкою групою моло­дої інтелігенції. Як бачимо, УСДРП формувалася в рамках радикальної частини націонал-демократії і радше була частиною національно-визволь­ного руху з удедалі більшим соціаліс­тичним забарвленням.

Традиція й «модерн»

Та суб'єктивістська (і в доброму, і в недоброму значенні слова) течія в культурі, що тоді пов'язувалася з терміном модерн, в Україні політизо-вана з самих початків свого виник­нення. За витоками український мо­дерн, чи авангардизм, різко відріз­няється від російського. Звичайно, європейська література та маляр­ство справляли однаково потужний вплив і на Україну, і на Росію. Проте у російського модерну були власні джерела. Російський символізм мав сильні імпульси від містичної тео­софії та антропософії Штайнера та Блаватської. Теоретики символізму (Вяч.І. Іванов) звертаються до Ніцше та європейських джерел з метою ідейного обґрунтування певного варіанта універсального і позакон-фесійного богобудівництва, до чого виявляються небайдужими люди надзвичайно різні — від християн­ських персоналістів Булгакова і Бер­дяева до ультралівих Богданова, Лу-начарського та Горького.

В Україні вплив модерну йде безпо­середньо з Польщі на Галичину і звідти — на Наддніпрянщину. В поль­ській культурі своєрідним заломлен­ням Ніцше став яскравий письмен­ник Пшибишевський; безпосередній зв'язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський, який жив у Кракові й особисто підтримував добрі стосунки з такими українськи­ми діячами, як письменник Василь Стефаник та художник Михайло Жук (1883—1964 pp.), який вчився і у Мурашка в Києві, і в Кракові в Ака­демії мистецтв. Утворене 1906 р. у Львові товариство «Молода муза» (поети і письменники Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, композитор С. Людкевич,

критик М. Євшан та ін.) знаходилось під великим впливом модерністської «Молодої Польщі». Найповажнішою особою в «Молодій музі» був краків'янин — викладач української мови й літератури Краківського університету Богдан Лепкий (1872— 1941 pp.). В його спогадах назва «Мо­лода муза» пов'язується з іншим мож­ливим варіантом назви — «Молода Україна» та аналогіями з «Молодою Польщею» та «Молодою Сканди­навією». Зрештою, були і антології новітньої української поезії під на­звою «Молода Україна», і відверті апеляції до містичного відчуття но­визни світовідкриття, споріднені з ранньохристиянським очікуванням «нових часів». Т. Гундорова поси­лається на Остапа Луцького: «відхи­ляється звільна широка заслона, з не­знаних далей долітає якась дивна пісня — в задуманих душах людських родиться віра, що там далеко, «за дев'ятою горою, за дев'ятим морем синім» — кінчається не життя і світ, лиш межа; за нею інший, кращий світ»*.

Це трепетне й екзальтоване відчуття чи передчуття пришестя Нових Часів надавало поетичним відкриттям особливого сенсу й зна­чення, створювало віру в новітніх художньо-філософських пророків і впевненість у тому, що старі духовні боги вмерли. Власне, визначити суть того різноликого явища, яке з легкої руки критиків-стародумів одержало спільну назву «модерн», просто неможливо: декадентами, модерністами чи символістами на­родницька реалістична естетика од­разу вилаяла всіх, хто писав у різних нових манерах. Проте єдиний стри­жень цієї новітньої літератури існу­вав: це було загострене відчуття

суб'єктивності, не тільки увага до людського «Я», до психології і до вічних проблем індивіда, насампе­ред волі до життя, любові й смерті, але й спроба все життя і всю ре­альність побачити крізь мерехтливе і нестійке «Я», подивитись не на миттєвість з погляду вічності, а на вічність крізь нетривке «тепер».

Перші ж кроки новітньої ук­раїнської естетики, що її традиціо­налісти визначили як декадентство, або модернізм, були пов'язані з праг­ненням зберегти чи завоювати ук­раїномовній літературі читача. Інте­лігенція читала Метерлінка, Ібсена, Кнута Гамсуна, Гауптмана, Бодлера, Верхарна, російських символістів. Виправдовуючись перед старими ав­торитетами, на це посилались ор­ганізатори новітніх збірок — Воро­ний, Коцюбинський. При цьому Во­роний не шкодував лестощів, щоб зберегти стосунки з традиціоналіста­ми: «Будь же ласка, не поскупіться та пришліть нам щось із ваших пречу­дових творів, — писав він Нечуй-Ле-вицькому, — що як мед той липовий, і солодкі, і запашні, і добрі на вжи­ток»". Нечуй меду не прислав, а Па­нас Мирний на звернення Коцю­бинського відповів, що на Україні інтелігенції немає, і писати треба, як писали.

«Молода муза» стала явищем не стільки української поезії, скільки української літературно-філософ­ської культури. Умонастрої, що запа­нували в бунтівній групі літераторів, викликали шалений опір у консерва­тивної народницької критики, яка вбачала у модернізмі відмову від гро­мадських національних гасел, втому і втечу, повторення західницького за­непадництва і взагалі протипри­родність. Характерно, що найбільш

•Див.: Гундорова Проявлення слові Львів, 1997. — С 88—89. " Цит. за: Павлич Дискурс модерні: в українській літературі. — К., 1997. — С 101.

непримиренними ворогами «модер­ну» стали вожді вчорашніх «моло­дих» першої хвилі — Б. Грінченко і особливо С Єфремов.

«Молода муза» існувала до 1909 p., а того ж таки року в Києві Павло Бо-гацький (1883—1962 pp.) та Микита Шаповал (1882—1932 pp.) заснували журнал українського модерну — «Українська хата» (1909—1914 pp.). Сполучною ланкою цих товариств були поет Микола Вороний (1871— 1942 pp.) та критик Микола Євшан (1889—1919 pp.). Власне, початок українського модернізму пов'язу­ють з відозвою Миколи Вороного про видання альманаху «З-над хмар і долин», опублікованою в львів­ському «Літературно-науковому віснику» 1901 року. Колишній «та-расівець» Вороний емігрував до Ав­стро-Угорщини, жив у Відні та Львові, зблизився з галицькою літе­ратурною та театральною публікою, повернувшись в Росію 1897 p., грав в українському театрі, писав і вів партійну роботу в РУП. За його власними словами, він прагнув ли­ше взяти від модерну все корисне і не формулював якихось радикаль­них модерністських програм; його поезія досить прив'язана до звичних трафаретів і, принаймні, не стала поетичним відкриттям. Те ж можна сказати про доброго, але не епохаль­ного поета Олександра Олеся (Кан-диби, 1878—1944 pp.), перша збірка якого «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. і принесла йому ве­лику популярність. Олесь, як і Воро­ний, досить традиційний за своїми виразними засобами. Проте есте­тичне й критичне обличчя журналу було дуже виразне — завдяки, на­самперед, Миколі Євшану і Микиті Шаповалу («Сріблянському»).

Микола Євшан писав і в журналі «Молодої музи» «Світ», і в «Ук­раїнській хаті». Родом із Станіслав-щини, Євшан (справжнє прізвище Федюшко) став у роки війни офіце­ром австрійської армії, потім УГА і помер від тифу в Вінниці.

Один із організаторів «Україн­ської хати» Микита Шаповал, який писав вірші і критичні статті під псевдонімом «Сріблянський» (він народився в слободі Сріблянка під Бахмутом), був надзвичайно харак­терною та яскравою постаттю ук­раїнського модерністського руху, яка поєднувала художні й політичні орієнтації. Він походив з дуже бідної багатодітної селянської родини і не мав ніякої освіти, крім лісової шко­ли (університет він кинув, щоб зосе­редитися на роботі в журналі). При­родна обдарованість заміняла йому, де це було можливо, професійну підготовку; врешті — вже після ре­волюції — він став фаховим соціо­логом. Політичні колеги — Гру-шевський, Винниченко — залишили про нього спогади й оцінки, досить неприємні: вони створюють образ людини неврівноваженої, егоцент­ричної та імпульсивної. На захист Шаповала можна сказати, що його легко було вивести з гри звинува­ченням в егоїстичних мотивах: він ображався, спалахував і відмовляв­ся від посад і позицій, чим суперни­ки негайно користалися. До «свідо­мого українства» Шаповал прийшов під впливом прихильника Міхнов-ського, пізніше — «соціаліста-само-стійника» О. Макаренка. Його рад­ше можна було б назвати радикаль­ним народником: Шаповал вважав неукраїнським усе в українській історії, що передувало Котлярев­ському. Козаки не були українцями,

бо залишалися «руськими» право­славними патріотами; Сковорода писав Бог зна якою мовою. Навіть вживання української мови не дава­ло гарантії українства, бо можна бу­ло бути ще й «ідеологічно неук­раїнським».

Євшан і Шаповал роблять новий крок порівняно з галицьким наслід-ницьким «новомузівством». Вони пос­тулюють духовне існування такої Ук­раїни, що належить до наймо-дернішого Заходу, і під цю Україну, так би мовити, творять українців («маємо Італію, тепер для неї треба зробити італійців», сказав один із діячів Рісорджіменто після завоюван­ня незалежності). Зрозуміло, що під­ґрунтям такої ідеології мусив стати Ніцше, при цьому Ніцше досить хо­довий і популярний, взятий поза зв'язком із його полемікою з Вагне­ром, Ніцше-«надлюдина», розтира­жований десятками переспівів. У Євшана можна прочитати практично все, що проголосив після війни Дмит­ро Донцов — аж до витлумачення Шевченка й Лесі Українки як єдиних сильних індивідуальних особистос­тей в українській літературі.

Теза про творення моралі силь­ним самотнім індивідом, творення нації силою національного духу об­ранців є дальшим кроком у тому на­прямі, який був обраний радикала-ми-«тарасівцями».

Хоч як це парадоксально, ук­раїнські модерністи при цьому почи­нають з гасла «мистецтво для мис­тецтва». Про «чисте мистецтво» го­ворить Микола Вороний, полемізу­ючи з Франком, а Василь Пачов-ський (1978—1942 pp.) в першій своїй збірці «Розсипані перли» (1901р.) писав: «То є штука, я не пхаю ту ідей». Характерно, що того

ж року Пачовського було виключе­но із Львівського університету за політичний антипольський виступ (історичний факультет він закінчив у Відні). Як свідчив він у своїй «Ав­тобіографії», його драма «Сонце Руїни» (1908—1909 pp.) була виявом нового душевного настрою, коли Пачовський «станув перед містич­ною загадкою свого народу»: осмис­лення історичної долі України як місії він пов'язує з загальноєвро­пейськими богобудівничими шукан­нями — «зачинало родитися щось у роді релігійности, глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя»*. Богобудівництво Пачов­ського веде його до давньослов'ян-ської міфології — маємо повторення духовного шляху Ваґнера, і воно та­ке ж політично визначене.

Заперечення ідеологічної спрямо­ваності літератури й мистецтва, гас­ло «штука для штуки» були на­справді не виявом аполітичності мо­дерністської «Молодої України», а запереченням старого народницько­го мистецтва. На місце романтично­го обожнення народу приходить йо­го критика і навіть картання з по­зицій національного ідеалу, суб'єк­тивістське прагнення до елітарності.

Якщо абстрагуватися від різних, часто протилежних політичних ре­алізацій цих елітарно-суб'єктивіст­ських настанов і розглядати тільки їх культурний зміст, то в один потік можна було б об'єднати і Євшана, і

ДоНЦОВа, ЯКИЙ ПОЧаВ уже ВИСТупаТИ ^:Цит. за: Нахлік і

як політик і критик-літератор, і Шапо- ^{Василь Пачовськ};

^{г г г} про всесвітню мк

вала, і Вороного, і Пачовського, і мо- українського лодого Винниченка, і навіть Коцю- ^j"]^*-* бинського та Ольгу Кобилянську. №і-з. — с зі.

Донцов став симпатиком фашизму, Винниченко — націонал-комунізму. Шаповал з тих же суб'єктивістських позицій прийшов у еміграції до своєрідного нового просвітництва.

Вороний, радикальний національ­ний діяч, увійшов в історію, мабуть, все-таки найбільше своїм перекла­дом «Інтернаціоналу», який співав­ся українськими комуністами на офіційних зібраннях і тоді, коли йо­го автор уже був розстріляний НКВД.

Різноманітність і несумісність шля­хів, які починалися від усвідомлення вагомості вольового первня в історії і культурі, засвідчена різністю життєвих доль українських інтелі­гентів, запалених на початку століт­тя близькими радикальними ідеями. Умонастрої, що їх узагальнено об'єднують словом модерн, пород­жували дуже різні політичні резуль­тати, проте в мистецтві іноді не по­роджували нічого. Важко, а чи й не­можливо визначити міру приналеж­ності до «модерну» письменників, які вивищувалися над літературним тлом своїм яскравим обдаруванням, таких, як Ольга Кобилянська (1863— 1942 pp.), Василь Стефанш (1871 — 1936 pp.) чи Михайло Коцюбинський (1864—1913 рр.).

Михайло Михайлович Коцю­бинський зовнішність мав навіть аристократичну: це був високого зросту горбоносий чоловік із борідкою-еспаньйолкою та підкру­ченими вусами, його не псувала ані рання лисина, ані сивина. Насправді Коцюбинський доброї освіти не мав, не закінчив навіть семінарії, бо виріс у бідності. Батько був дрібним урядовцем, після його смерті на ру­ках у Коцюбинського залишилася сліпа мати, а сам він змолоду був на

обліку як політичний, і сяку-таку ро­боту (в філоксерній комісії) одер­жав завдяки допомозі громадовців. Уже будучи відомим письменником, Коцюбинський працював у Черні­гові скромним земським статисти­ком. Гострота світосприйняття по­части зумовлена важкою сердеч­ною хворобою, що поставила його в пограничну ситуацію і рано звела в могилу. Але високий літературний смак став наслідком самоосвіти, постійної роботи над собою.

Навіть у ранніх творах Коцюбин­ський виходить за межі традиційного романтичного поклоніння Народу як меті діяльності й еталону чеснот. Ха­рактерний для молодшого покоління непокірний і безстрашний заклик до дії, бодай «поза межами можливого», відлунює в його «Хо» та інших неве­ликих прозових творах. З без­оглядністю людини дії сусідить знева­га до лібералізму, що її бачимо в пізній прозі («Коні не винні»). Цей во­льовий і персоналістський мотив упродовж усієї письменницької діяль­ності Коцюбинського знаходить вияв у глибокому інтересі письменника до психології персонажів, включаючи найпримітивніших напівлюдей, та­ких як кат Лазар в оповіданні «Persona grata». Вся історія залом­люється крізь буття індивіда, через його серце проходить межа між вічністю й обов'язком, тим «мушу», що прив'язує до сумної повсякден­ності. Коцюбинський не ідеалізує ні народну масу, ні тих мужніх і са­мовідданих людей, які торують шлях у майбутнє. Служниця Варвара про­ривається істеричним сміхом в облич­чя інтелігентним господарям: «Ха-ха-ха!.. Б'ють... і нехай б'ють... Ха-ха-ха!... Бо годі панувати...». І, охоплений жахом чекання натовпу погромників,

пан Чубинський раптом бачить її «босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини».

У незакінченій повісті «Fata mor­gana», що сполучає риси класичного реалістичного полотна на теми се­лянської революції й імпресіоніст-ськи витонченого психологічного ро­ману, не знайдемо виправдання тих селян, які, пограбувавши панів, для врятування від урядової розправи самі вбивають своїх ватажків. Все це — груба реальність, і разом з тим у читача немає сумніву, що життя має сенс лише як служіння цим неща­сним людям.

Найсильніша художньо річ Коцю­бинського — новела «Intermezzo». Потреба в самотності дає мож­ливість людині не просто відпочи­ти — сприйняти саму суть життя, пе­режити сенс його, відчути одвічну полярність світла й темряви. Герой звертається до сонця: «З тьми «невідомого» з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матнього лона. І досі той мо­рок наді мною панує — всі ночі, по­ловину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе У вогні, в лампі, у фейерверках, зби­раю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить».

Коцюбинський впродовж усього життя — в пошуках радикальних

розв'язань національних і соціаль­них проблем, і впродовж усього життя йому світить оте сонце людя­ності. Коцюбинський мав ліві пере­конання, не випадкові і ліві пов'я­зання його сім'ї: син Юрій став відо­мим більшовиком і однією з перших жертв терору, як і зять Віталій При­маков та інша близька до його кола молодь. Він знав, що люди будуть жорстокими, коли візьмуться за зброю, і намагався примирити це якось із своїм гуманізмом.

Врешті в поезії, після скутих на­родницькою традицією, несміливих, наслідницьких спроб, з'являється відкриття музики українського сло­ва. Леся Українка була одним із дже­рел інтелектуальної орієнтації літе­ратури, звідки потреба економити слово, шукати найстисліший спосіб викладу. Проте саме в пошуках «ми­стецтва для мистецтва» з'являються перші знахідки музики вірша. За­галом поезія «Молодої музи» та «Ук­раїнської хати» не стала таким ху­дожнім відкриттям, як російська по­езія «Срібного віку». З віршів тієї по­ри до сьогодні дожило небагато; так, Богдана Лепкого ми знаємо пере­важно по пісні «Чуєш, брате мій, то­варишу мій». Справжнім художнім відкриттям епохи стала новела Васи­ля Стефаника. Вона, здавалося б, нічим не відрізняється від числен­них оповідань на народні теми, що були й до того; але їх лапідарність змушувала автора до філігранної праці із словом для досягнення мак­симальної виразності. Передвісника майбутніх відкриттів у ритміці, інструментовці вірша вбачають у по­езії Пачовського.

Школою молодої української по­езії стали «суботи» Коцюбинського. Там зросли і Василь Еллан (Блакит-

ний), і Павло Тичина. Звідси, з цього гуртка починалося становлення му­зики вірша Тичини. Перші його вірші позначені 1914 p., коли вже померли і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський; свої геніальні рядки він скаже пізніше, в «Сонячних кларнетах» (1918 p.), але оте надзви­чайне відчуття матеріалу слова, яке, наприклад, бачимо у вірші тієї пори:

Я стою на кручі —

за рікою дзвони;

жду твоїх вітрил я —

тінь там тоне, тінь там десь...

— до цього чуда поезії дорога від­кривається вже в передвоєнні роки.