Власна давньоруська книжність 4 страница

У цехів (братств) були свої святі
покровителі, але. характерно для Ук­
раїни, що чіткого закріплення свя­
тих за професіями не було. Більш-
менш окреслюється «спеціалізація»
святих Кузьми і Дем'яна на ко­
вальській справі, але й тут винятків
ледве не більше, ніж правил. В. Балу-
пгок дає цій обставині едино мисли­
ве етнологічне тлумачення: старі, ще
язичницькі братські структури не
прив'язувались до окремих богів, во­
ни базувались на культі предків, Ця
особлива роль предків-иебіж¹
знаходила вияв і в тому, що піде і
ка до ритуальної трапези називалася
у братчиків канун, як і поминальна
граде.облива поминальна

С'щава (інакше коливо), Характерно також, що в обрядах братств вико-ристовува

семантикою: квіти барвінку та гілля ягодами. В украпи

культурі ці рослини мають семанти-

дних, пов'язаних як із

смертю, так і з народженням і ш

бом. Ш^ю всього магіко-сакраль-

ітого світу братської самосвідомості

гтя причетності до косміч-

гворіїшя-відтворення.

Про сакральний характер об'єд­нань ремісників ) містах Русі гово­рять і обряд посвячення в члени гро­мади, і обрядові бенкети — "братчи-той факт, що вбивство, вчине­не під час братчини, не підлягало звичайному суду, а розбиралось у рромади, отже, вважалося сак­ральним. Продовжувало існувати і посвячення в члени цеху, і урочне іс прийняття з підмайстрів до «дорос­лого» етану. Під час вступу до підмайстрів учень міняв ім'я, як це

колись піл час дійс ннцької ініціації. Право иа зміну імені, надане цеху, означало ви: ня за ним чільних позицій в певному ремеслі. Так, підмайстри східноукра­їнських міст проходили Переймену­вання в цехах міст Кракова, Львова і Кам'яшиеПодільського. Львівські мечників і столярів мали ко­ролівські привілеї на перейменуван­ня підмайстрів з усієї Речі Посполи­тої. Дослідники скаржаться, що за іменами ремісників, які значаться в документах під цеховими прізви-ськами, неможливо визначити їх національність: у Львові, наприклад, фпуруютьякісьНерановстал. \Іочи-губа, Пишимуха, Патериостер, Аве-Марія тощо. Прізвиська ці сміхові, оскільки в ритуалі вступу до підмай­стрі м, як і в парубоцькій ініціації, пе­реважає сміхова культура, що \креслвх маргінальний, проміж­ний характер стану підмайстра. Мо-

адпгі піддавалися ритуальному осміюванню, а, з іншое

: чувалася від підмайстрів, бо ДЛЯ них нормою була ритуальна антипо-ведінка, досить буйна і дошкульна для оточення.

Дуже характерно, що в ритуал ініціації входили учнівські мандри. Підмайстри з усієї України мапдрува-ли до великих ремісничих центрів, пе-реважио на захід. Мандри, статус «блудного сина» були марґіналмшм, сусіднім:і книжнім світом» статусом, шачає Б, Балушок, пережитком давньої ізоляції молоді, яка готувалася до посвяти в повноправні члени гро­мади. Мандри набувають особливого значення ініціаційного ет.е

Мчк иєркію, с Зору XIV-XV

 

.

1.53

Братства-цехи розцінюються бага­тьма дослідниками як специфічно для Середньовіччя явище корпора­тивності, що знаменує собою етап у розвитку людської індивідуальності. В корпоративному устрої людина не повністю усамостійнена, відділена від колективу, вільна духовно в об­ранні рішень і долі. З цим можна по­годитись, але з істотною поправкою. Адже, з одного боку, братська ор­ганізація має на собі сліди більш дав­ньої, ніж феодальна корпорація, структури. З іншого боку, саме на зорі новочасного суспільства гасло братства висувається Французькою революцією як вища цінність поряд із свободою та рівністю. Очевидно, мають рацію і ті етнологи, які підкреслюють вічність прагнення людей у важкі часи віднайти поряд з офіційними соціальними структура­ми такі способи спільності, які б грунтувались на безпосередній взаємовідданості й взаємодопомозі, що буває між рідними людьми. Звідси — апеляція до братства як чо­гось вищого за раціональний розра­хунок. Коли такі групування [анти-структури) набувають офіційного статусу, вони швидко стають дуже обтяжливими і деспотичними. Від одних спільнот люди тоді переходять до інших, теж неформальних і по-своєму «братських». Структурі братств, створеній для ремісничих об'єднань, судилося відіграти велику роль в Україні.

Міжетнічні відносини

Впродовж XIV—XV ст. в докумен­тах Константинопольського патріар­ха вживаються терміни Велика і Ма­ла Русь (по-грецьки Rosi'a), що озна­чали, відповідно, пізніші Росію і Ук-

раїну; проте тоді ці терміни ще вжи­валися дуже рідко. Всі українські землі називалися традиційно «Рус­сю». Грецький термін «Росія» офі­ційно приймається в титулатурі Олексія Михайловича після 1654 p.. проте, в побугі і на Україні, і в Росії тоді переважало слово «Москва» як назва держави й народу, Відчуття етнічної ідентичності українців і росіян тоді не було в жодної із сто­рін — можна говорити лише про релігійну близькість (але не іден­тичність). Впродовж століть ізоляції Північно-Східної Русі зовсім різни­ми стали одяг, побут, особливо міський, навіть у культі посилювали­ся розбіжності.

Польські автори зазначають, що литовські князі часто русифікува­лись, але рідко полонізувались. При­наймні на певному етапі історії ли­товці дочували себе безпечніше в культурному колі русинів, ніж по­ляків, що знайшло прояв і у виборі офіційної мови князівства. «Руська» мова литовської канцелярії стала проявом компромісу литовської, ук­раїнської та білоруської шляхти в її протистоянні польському державно-культурному елементу, сильному- та­кож і в литовській державі..Адже для польської шляхти Литва залишалась краєм диким і некультурним, лит­вин — темним, хитрим і підступним варваром. У Литві не читали книжок, окрім релігійних «учительних», в Литві не вміли одягатись і не знали добрих манер. Що ж до русина, то він для пересічного шляхтича був грубим і небезпечним, як і литвин.

Так звана руська канцелярська мо­ва Великого князівства Литовського вживалася в цій державі ще з часів Ґєдиміна як державна мова. Вона спиралася спочатку і fa канцелярські

традиції писарів-галичап, потім, в Wст„ — волинських писарів, а оста­точно норми цієї мови сформувалися з початку XVI ст. на основі живих білоруських діалектів. За кілька століть традиції церков-ов'янського письма мінялись і в \ьтаті привели до створення цер­ковнослов'янської мови південного, _:!ііо-руського ізводу. Книжну «словенську мову», lingua sclavonica, відрізняли від lingua sacra sclavoni­ca — «церковнослов'янської мови», іом з тим відріз-няли від обох і живі українські і білоруські говірки. Так. у словнику Памви Беринди (1627 р.) читаємо: «Руски, когут; волински, півень; литовски, петух» — тут «руська» є книжна мова, «во­линська» — українська розмовна, «литовська» — білоруська розмовна говірки. В побуті утверджується розрізнення між власне русином (тобто українцем) та литвином (біло­русом і литовцем, або «литовцем», який говорить «по-руськи», і литов­цем, що говорить по-литовськи і є, як правило, католиком). Водночас біло­руси в народній масі усвідомлюють себе або як «руських» (коли це пов'язане з релігією), або як просто «тутзйшых», місцевих. Білою Руссю в цей період спочатку називають Московську Русь, що цілком природ-татарської позиції, оскільки білий колір у тюркській просторовій символіці означає західну сторону. Впродовж окресленого періоду сим­волічна назва західної (щодо татар) етнічної території починає закріплю­ватися за власне Західною Руссю — Бсларуссю.

Україна ще довго ототожнюється з Рус сю як основою колишньої великої держави. Руським воеводством нази­вається тепер Галичина. Вживається і

термін «українні воєводства» стосов­но Руського, Волинського, Поділь­ського, Брацлавськоґо і Київського воєводств, але термін «Україна» не позбавлений асоціацій з окраїнністю в географічному значенні. З початком масової колонізації лісостепового Півдня і Сходу термін «Україна» вжи­вається все більш визначено — як на­зва території шириною в сто-триста кілометрів на межі зі степом, де влада адміністрації ефемерна і де тільки ут­верджується землероб.

Чисельність литовців увесь час ко­ливалась близько 10 % від загальної кількості населення Великого кня­зівства. Українські та білоруські маг­нати були значно багатшими порівня­но з польськими і литовськими і мали в середовищі «шляхетних» значно більшу вагу. Представники таких фамілій, як Острозькі чи Вишне­венькі, не мали собі рівних у верхівці польсько-литовської держави. І хоча Велике князівство Литовське іноді називаючі, литовсько-руською дер­жавою, насправді політична роль ук-раїно-руських та білоруських маг­натів і шляхти загалом зовсім не відповідала їх економічній вазі.

 

1 Ч 5

Пасивність української магнатсрії є однією з історичних загадок. Мож­ливо, справа в тому, що українська знать мала всі можливості для необ­меженого збільшення своїх земель­них володінь, а до проблем польсько-литовської внутрішньої політики ставилася з таким же презирством, як взагалі до справ дрібної шляхти. Проте не тільки польська, а й ли­товська шляхта чинила опір спробам посилення політичного впливу пра­вославної знаті.

Литовське князівство було релі­гійно терпимим. Так, у міському уряді м. Вільно половина членів Ради мала бути католицькою, половина — пра­вославною, а ключів від міської 'скарбниці мало бути чотири: два для католиків і два для православних. Загалом упродовж XVI ст., яке вва­жається часом найбільшої-о культур­ного і політичного розквіту Польщі, терпимість більш-менш властива і ко­ролівській політиці. Проте навіть у кращі для православних часи реальна ситуація складалась не на користь ук-роГшського та білоруського елемента. Не випадково в Раді Панства Велико­го князівства Литовського переважа­ли католики; у другій половині XV ст. членами Ради були 14 католиків-лит-вішів і 5 православних (3 білоруси і 2 українці), у першій чверті XVI ст. — 17 литвинів, 1 поляк, б білорусів і 5 ук­раїнців. Князь Острозький був най­кращим, за загальним визнанням, кандидатом на королівський престол, але ніколи не міг стати ним через релігійну приналежність, Його при­значення Тракайським каштеля викликало серед литовської знаті ве­лике роздратування, вона почала шу­кати в давніх актах заборони для ру­синів, і король мусив спеціально роз'яснити, що -{роблено виняток

через особливі заслуги волинського князя. Польським королем став лише той із руських князів Вишневецьких, який був католиком уже в другому поколінні.

Ще складнішою була ситуація в містах. Магдебурзьке право спочат­ку надавалося лише католикам. Міщанн-ремісники інших віро­сповідань тим самим переходили на становище «партачів», як казива-лись ремісники, які не входили до це­ху. Поступово різні королівські привілеї ліквідували це безправ'я, але в добу котрреформації станови­ще православних знову погірши­лись. Це особливо стосувалося реміс­ників, які мали стосунок, так би мо­вити, до «ідеологічної роботи». Так, 1596 р. з ініціативи католицького ар­хієпископа у.Львові створено пер­ший окремий малярський цех (до то­го художники входили до об'єднано­го цеху разом із золотниками і конвісарами). Вступ до цього цеху був можливий тільки для католиків. Тим самим було перервано давню традицію, коли православні майстри запрошувалися розписувати костьо­ли, на рівних брали участь у ху­дожній освіті. Доступ до цього цеху одержали лише українці-уніати, ре­шта змушена була обслуговувати пе­редмістя в статусі «партачів».

Проте Україна залишається тери­торією, де править власна знать і влас­на шляхта. Як уже згадувалось, у Речі Посполитій тієї доби слово «поляк» ве відносилось до простого «хлопа», а стосувалось насамперед шляхет що- го стану. Це вводило во тих часів, і. пізніше, дослідників.

Аналіз даних про співвідношення місцевого і прийшлого шляхетською населення привів Н.М. Яковенко до

ШКІВ, ЩО Щ, роЗІЮВСЮ-

дженим уявленням: навіть у часи після Люблінської унії, коли польська шляхта нібито масово посунула на Україну, частка прийшлого землево­лодіння коливається від чверті до тре­тини, і здебільшого це власність Кількох польсько-магиатських ро­дин ^— Замойських, Любомирських, Калиновських, Потоцьких, Фірлеїв, пізніше — Коиєцпольських. Головні ж землі в центральній та лівобе­режній Україні перейшли до волин­ських князів — Острозьких (а після згасання роду переважно до Заслав-ських), Збаразьких, Корецьких, Виш-невецькйх тощо. Якщо Збаразькі ста­ли головною силою d колонізації Брацлавщини, то Вишневецькі ово­лоділи майже; всією Лівобережною Україною. Представники 10 родин стали господарями 55 % усього зе­мельного фонду України. В пере­важній більшості аж до XVII століття і шляхта, і магнати на Україні — то «па­ша», рідна україно-руська шляхта. Традиція всіх їх відносила якщо не до «ляхів», то до «недоляшків» на підста­ві нібито віросповідання. Мелетій

рицький в «Триногі» (1610 р.) •раховує «неоціненні втрати»

рі — церкви — вітчизни», відно­сячи до покатоличених 21 князівську ву; перевірка архівних матеріа­лів показала, що на той час усього 7 із них були католиками. Прийняття аристократичної побутової культури сприймалось як «токатоличення».

чрнику дум (під рубрикою «Ду­ми про соціальну нерівність і бороть-оу 3 польською шляхтою») вміщено старовинну думу про козака-нетягу Ґанджу Андибера, де є такі рядки:

Там пила три міхи, Аухи-срібляники:

Гіервий пив Гаврило

Довюполенко переяславський,

Другий пив Війтенко

ніжинський,

Третій пив Золотаренко

чернігівський.

Називаючи ляхами козацьких полковників, автори думи оцінюва­ли їх як «чужих». У ситуації соціаль­ної кризи і воєнної катастрофи XVII ст. всі розшарування спрйй лиеь уже як релігійні або етнічні. Князі і навіть козацька старшина викликали недовіру як «ля>

При всій напруженості стосунків між Руссю і Ордою чимало татар мирно жило в українському і поль­ському середовищі. Золотоордин-ський хан Тохтамиш у часи боротьби з Тамерланом переселився із сво'Ьш людьми на Наддніпрянщину, Вели­кий масив поселенців становиш -тата­ри «Яголдаєвої тьми», адміністратив­ного округу в районі Сіверщини, які на ґрунті міжусобиць повністю пе­рейшли до Литви. Яголдаєвичі були одним із численних україно-руськпх родів татарського походження, як і Домонти, і знамениті Глинські. Часто татари жили військовими поселення­ми із власними корогвами, мали свою шляхту і ходили в походи, чесно несу­чи військову службу. На території Литви в середині XVI ст. налічувалось близько ста мечетей, Там по-арабськи правили мулли, яких привозили я Криму. Литовсько-руські татари араб­ської мови не знали, в татарських сім'ях нерідко можна було побачиш Коран, написаний арабськими рами, але руською мовою.

В містах України вздовж торго­вельних шляхів жило різпонаціо-нальне населення. Наприклад, у Кам'янці 1662 р. жило поляків (точ­ніше, католиків) 1072, вірмен — 696, українців — 409, євреїв — 261.

 

починають прибувати на Україну ц^ рез Польщу. Ці євреї — ашкена-іі^ говорили діалектом, що грунтувавм на німецькій мові і називався ідцщ Селилися туг і вихідці з Іспанії — Се. форди, але вони в більшості своїй ік реїхали на Балкани. Найбільшими єврейськими гп0. мадами в Україні були львівська та перемишлянська. Найяскравішу різниця між «німецькими» євреями та давніми єврейськими поселенця-ми виявлялась у Львові, де існували дві практично незалежні громади. Євреї львівського передмістя, як і «прикагальні» Громада Жрвкви, Бу­чача, Яворова, Мостиська та інших містечок, підпорядковані львівсько­му кагалу, були ортодоксальними богомільними іудаїстами; мешканці гетто в новій частині міста були більш світськими, деякі зовсім не­віруючими, чимало з них мало доб­ру німецьку або чеську освіту. Різко відрізняючись від місцевого населення своїми релігією, мовою, звичаями, одягом та зовнішністю (більшість євреїв ходила в лапсерда­ках або шовкових халатах, лисячих шапках — штраймел та ярмолках. з довгими пейсами, заміжні жінки го­лили голови і ходили у перуках), євреї навіювали забобонному насе­ленню темний страх і недовіру, які спалахували особливо під час ли­холіть, стихій, пожеж і супроводжу­вались чутками про ритуальні убив­ства, начебто здійснювані іудаїста­ми. Стосунки погіршувались тим більше, що шляхта перекладала на євреїв-факторів через оренду свої клопоти по управлінню маєтпос-тями, використовувала їх як посе­редників у різноманітних зносинах з простим населенням, де єврейські орендарі, управителі, корчмарі тощо

§ 3. КОЗАЧЧИНА ЯК КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ Колонізація лісостепової «України» Колонізація лісостепу особливо гостро поставила всі соціальні пи­тання. Починалася ця колонізація, як і в усій Європі: великі феодали-евласники будували замки і міста, запрошували на землі, прид­бані на неозорих просторах окраїн, похожих людей, із своїм власним військом охороняли землеробів від усякого військового люду і пере­дусім від татарських іігіпдів. Біля по­селень ставився хрест, у нього заби­валися кілочки відповідно до кількості літ, упродовж яких селяни мали тут права вільних людей: де­сяті,, двадцять, п'ятдесят кілочків.

Вірмени селилися на Україні з XJ ст., хвилі вірменської еміграції йдуть після нових турецьких завою­вань або активі рменських пересліду­вань в імперії Осмаиів. Поодинокі вірменські сім'ї швидко асимілювали­ся в українському оточеній, але вірмени селилися переважно трупа­ми, які мали свої релігійні об'єднан­ня — парафії. У великих колоніях створювались міські вірменські само­врядування. Такі великі колонії з са­мо врядуваннями маемо в XV— XVI ст. у Снятині і Яблунівці (біля Бу­чача) і в Замосгі, в XVII ст. — в Бро­дах, Бережанах, Золочеві, Підгайцях, Дрогобичі, Тисьмениці, Студешщі. Центром вірменської громади в Ук-раїні-Русі залишався Львів.

Р. Дашкевич зазначає, що збіль­шення кількості вірменських коло­ній зовсім не свідчить про посилен­ня впливу вірменського елемент}" на суспільне життя Русі-Україпи. Нав­паки, широке розселення мало місце тоді, коли вірменські купці втратили позиції у ваіикій, міжна­родній торгівлі. Там вони відіграва­ли значну роль завдяки своїм зв'яз­кам зі Сходом. Коли ж відпала торгівля через Кафу, головну роль почали відігравати єврейські тор­говці, які добре пристосовувалися до невеликих торговельних справ і вдовольнилися невеликим піском. Після вторгнення турків 1672 р. на землі, що відійшли до Польщі, лиши­лася десята частина вірменських ро­дин — близько 600 осіб.

Євреї жили на Русі з давніх-давен, говорили вони тут по-руськи або мо­вою лушон-юйдеш — давньоєврей­ською з домішкою слов'янізмів. З кінця XIV ст., коли після епідемії чу­ми євреї були вигнані з Німеччини імператором Максиміліаном, вони

_іраЛи, ідо можна, з бідних селян та Mima"' ^не забуваючи, звичайно, і во) інтереси.

Єврейські громади через усі ці об­ставини жили дуже ізольовано, куль-_lVpvn кфнтакти обмежувались мініму-._К]М. подекуди спалахували погроми. Прете загалом україно-єврейські між­національні стосунки не порушували соціальної стабільності, свідченням арго с постійне зростання кількості єврейського населення не тільки в містах, а й у селах (майже 20 % євреїв жило саме в селах). Тільки кривава н.щіонашю-релігійна війна середини XVII ст. призвела до жахливих жертв серед єврейського населення. Кіль­кість жертв оцінюється істориками в десятки тисяч чоловік, що відповідає жорстоким «нормам» геноциду релігійних війн тієї епохи.

Щороку один кілочок виймався. Ос­танні кілочки були вийняті на Уман­щині в кінці XV1I1 століття.

Шалений азарт збагачення на но­вих землях охопив і українських, і польських магнатів. Фільваркове гос­подарство, яке приносило в корінній Польщі великі прибутки завдяки екс­порту збіжжя, туг було майже від­сутнє: земельні магнати вдоволь­нились чиншем і різкими поборами, якомога ширше залучаючи до безпо­середнього керівшщтва господар­ством третіх осіб — переважно фак-торів-євреїв.

В усіх країнах світу внутрішня ко­лонізація феодальним способом ґрунтується на взаємній вигоді за­лежності селян від землевласників: «шляхетний стан» забезпечує за­хист селянству, селянство працює на його землях чи в інший спосіб віддає свою працю. Спроби налаго­дити подібні стосунки на Україні швидко показали, що феодальна ко­лонізація не має майбутнього. Вій­ськово - пол ітични м опертям селян­ської колонізації незайманих земель дедалі більше ставало козацтво.

На «українних землях» панував, з точки зору землевласників, хаос. Куплене виявлялось неможливим обробити, потім землі переходили до когось іншого, а старий господар продавав їх ще комусь — зачепитись на Україні міг лише авантюрист типу знаменитого Станіслава Лаща. на-півбандита, напівшляхтича, який ввів у Польщі запозичену у козаків манеру стригтися і після смерті яко­го сусіди відбирали землі за допомо­гою «посполитого рушення».

Яскраво характеризує ситуацію в Україні того часу Ян Бистронь: «Грізний світ! Люди непевні були ані дня, сіні години, завше ходили із

 

і 58

• Bystron.fS I

<lliyCZd]0\v W Cliiwnej

-T.I.-S.43. " Липшіамііі В.

no переломі //

Лшпшп.кчи В.

•I'M. -ТІ —С. ИГ "• Явоілшцьк-.ійД.І

козаків. - к., іадо-

h'lV'l -Т. I,— С і) ІДали Яиорншцлшї і)

зброєю; на Україні будувались тільки укріплення і під охороною жовнірів провадилось господарство, і багато часу минуло, доки шляхтич почав спокійно спати на фільварку і доки без побоювань почали (під кінець вісімнадцятого століття) будувати муровані палаци. Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялися швидше передсмерт­ної муки, бо жорстоко пан карав шунтованого хлопа і не менш жорс­токо мстився хлоп за свою кривду. Але руїни заростали травою, пам'ять про могили минала, і нове життя розквітало на бойовищах»'.

Ця система принесла великим польським і українським магнатам незліченні багатства за короткий термін, але не могла бути тривалою. Налітав якийсь соціальний вихор, все горіло, і потім ніхто вже не знав, де чия земля. Козацько-селянська колонізація стала могутньою аль­тернативою панськи-феодальгпй, і саме вона могла забезпечити роз­квіт Подніпров'я — центру Yi-:pd-Їии-Русі, економічний і культурний розвиток якого завжди був основою розвитку всього краю.