Ьтіачаігї* «т» , Йжіі*«тн ел'чл *$чнт% ^долати А

ямлгдтк •

Чт#І«Ч"» 4AITL CAt»4 і

ГічімїЄ •

ф реченій*

*|т#ї'тч> іиіМТі;

FltlHM Їі7», ЧД? «ДДДЛ 3»f дІ»Д

Шсдігб

■

Після смерті покровителя ака­демія поча\а підупадати, і в середині XVTI ст. вона вже фактично ледве животіла. Єзуїти спробували ор­ганізувати католицьку академію у.Львові, але після протестів пред­ставника Замойської академії та ве­ликої бійки в костьолі на урочистос­тях з приводу її відкриття справа заглухла.

 

Львівська братська школа, заснова­на і 585 p., одразу завоювала автори­тет своїми поручниками та словника­ми. Перший такий підручник гре­цької і киижно-української мови та просодії (віршознавства) склав рек­тор школи грекАрсеиій, еласонський архіспископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки — брат­ство). Туг працювали брати Зизанїї, Памво Бергаїда — автор згадуваного словника та багато інших дидаскалів (вчителів), яких ми згодом зустрінемо і! Києво-Могилянськія академії. Книжна культура тоді посідала ду­же скромне місце в житті навіть освічених людей. Книги, починаючи з кінця XVI ст., вже не гщшуться, а дру­куються (вони називалися «биті кни­ги»). Ще 1460 р. Степан Драиан пода­рував Львівському Оиуфріївському монастирю друкарню. 1518 і 1571 р. друкарні заводять Константин Івано­вич та його син Коистантин-Василь Константинович — князі Острозькі. До 1531. р. друкарні були в Києві та Острозі. Іван Федоров видрукував свого «Апостола» 1574 р. у Львові, і це перша друкована книга в >крсшгі,що

«Книга

о поспшичес/іті»

Василія Великого.

Острог.

1594р.

' Щт

■

Українсьвд ші)і>.т,і -

К, 1983; — CM

вбереглася. Про інші першодру_К{, вірогідних відомостей немає.

Книги друкувались невеликим ц_а. кладом, у 300—400 примірників, Дру. кувались переважно книги релігійно, го зміст)'. В иш роком у вжитк'. рукописні переклади і переоціни -численні повісті про Олександра Ма­кедонського та Трою, рицарські ро­мани про Трістаиа і Бово, Петра Зо­лоті Ключі, Оттояа, Аттілу віршова­ний переказ поеми Торквато Тасео «Звільнений Єрусалим».

Розвиток книгодрукування спри­чинився до величезних культурних зрушень, що в У_Крш,п" насамперед пов'язане з недовгою, але надзви­чайно плідною діяльністю Остро­зької академії.

Організація академії була заслугою однієї з найзпачніших постатей в ста­роукраїнській культурі — князя Ост­розького. Константин-Василь Кон­стантинович князь Острозький (1526—1608 pp.) був середнім сином відомого військового діяча Великого князівства Литовського князя Кон­стантина, який після смерті Стефана Баторія, на думку сучасників, мав найбільше шансів стати королем, як­би не був «вождем схизматиків». Визнаним вождем українців і всіх православних у Речі Посполитій був і Константин-Василь. Присвяі йому свій трактат, відомий єзуіт-ський діяч Петро Скарга звертався до нього як до «першого в тім грецькі-⁴ законі і народженням з великих предків, і великою заможністю від пана Бога»'. Князь Остро іьки" увійшов в історію у зв'язку однією подією: саме про'і и нього було спрямоване порто козацьке по­встання піл проводом К ри штофа Ко-синського. Ніхто не надав тоді вели­кого значення місцевому закол.

 

им це був перший ледь чутний доштовх великого «землетрусу» ^У11 століття.

Заснована 1576 р. в Острозі ака­демія стала, по суті, першим укра­сим навчальним закладом євро­пейського типу, Історичне значення;.ої академії насамперед по­ддало в тому, що вона утвердила іок української православної п як «тримовного ліцею», чи тримовної гімназії'-». її називали ще «грецьким колегіумом», але це був колегіум слов'яно-греко-латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі «ла­тинської» вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Далі, саме Острозькій академії до-м розпочати ту видавничу робо­ту, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Перехід на книго­друкування вимагав критичного пе­регляду рукописних варіантів книг. Списки, в тому числі сакральних книг, нтч)тно різнилися, і потрібне бу-авлення до них як до людських рукотворних писань, продуктів куль-Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результа­том стала «Острозька біблія», видана '581 року. Це — видатна дата в історії Української культури.

Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після і її організатора і покровителя. Вже в перші десяттьйпя братсько­го руху виявляються різного характе­ру культурні орієнтації: «західни­цька^, що намагається спрямувати °світу на «латинські» зразки, і -грецька», що в боротьбі проти католицизму орієнтується на ^цііантіпське православ'я.

Дві культурно-політичні орієнтації

Реформування церкви, на той період абсолютно необхідне, могло йти різними шляхами: або при опер­ті т низовий братський рух, або «згори», шляхом перебудови цер­ковної адміністрації та політики. Оскільки низові братські організації одержали великі права і практично ставили під контроль всю діяльність православної ієрархії, конфлікт став неминучим. Антіохійський патріарх Іоаким, а за ним і Константино­польський Вселенський патріарх Ієремія, перший в історії патріарх, який відвідав Русь, рішуче підтрима­ли ревний православний простолюд і різко засудили єпископів, особливо Львівського. Відповідаю вищого кліру було прийняття пропозицій католиків про унію західної та східної церков. Собор у Бресті 1596 р. затвердив акт про унію.

Ідея унії була на Україні-Русі НЄ нова, і коли перед лицем турецької загрози Константинополю таке об'єднання церков було здійснене («Флорентійська унія»), воно сприй­нялося в Україні і млявою нехіттю,

I/O

• Цим Соловьев CM_t

'""'мнении. — ML і"■■: -Ktt,Vl.—

але принаймні не так вороже, як у Москві. А в кінці XVI ст., в епоху, яка в історії України пов'язана з іменем Константина-Василя князя Остро­зького, для верхівки суспільства не було сумніву в тому, що якась угода з західною церквою неминуча. Це нипливало вже з тих культурних орієнтацій, що їх приймало нове ук­раїнське шкільництво. Освіта, яку одержував молодий шляхтич чи міщанин, повинна була відкривати йому якісь можливості в суспільстві Речі Посполитої. Тому латинська мо­ва і західна організація школи з'яв­ляються в різних українських нав­чальних закладах — від проте­стантських до православних.

Від католицької культури Україиу-Русь відділяли відмінності в церков­них обрядах та догматиці (спосіб хреститися, служби і свята, сакраль­ний одяг ієреїв, мова служби, догма­ти, насамперед догмат про похо­дження Святого Духа від Отця чи, як у католиків, також від Сина, католи­цький догмат про чистилище і т. д.). Громом з ясного неба для простих віруючих було впровадження папою Гриі'орісм XIII нового календаря з 1.VIII. 1582 р. Це було пов'язане з пе­ренесенням дат календарних цер­ковних свят і викликало шалений опір у православних. Для напівязич-ницького світосприймання зміна традиційних днів свят, в яких злили­ся християнська сакралізація часу з давнім язичницьким осмисленням часового круговороту, вносила хаос в звичні ритми і була майже перемо­гою сил темряви.

Проте самі по собі ритуали не ста­новили непереборної перешкоди для удії. В католицькому середовищі, щоправда, дискутувалось питання, чи є «схизматики» християнами і чи не

 

треба їм після прийняття унії наново хреститися. Перемогла, проте, по.чт. кована точка зору, згідно з якою др_г. матичні й обрядові розбіжності не на­стільки великі, щоб вважати право-славних іновірцями. Варто згадати що така ж проблема виникла і після об'єднання української та російської церков: для частини ортодоксальних церковників (вже після реформ Нц-кона!) українці були нехристями, бо обряди, включаючи хрещення, відріз­нялися від російських (українців на­зивали обливанцями тому, що дитину під час хрещення не обов'язково було опускати в купіль, досить облити її водою).

Справа навіть не в тому, наскільки
великі обрядово-догматичні відмін­
ності між церквами. В Україні обря­
довому боку віри не надавалося тако­
го значення, як в Росії. До XVI ст. в Ук­
раїні хрестилися так само, як і в Росії,
двома перстами, але виправлення
книг і ритуалів пройшли майже без­
болісно, натомість у Росії це була над­
звичайно драматична історія. Став­
лення до кожної букви обрядового
тексту яскраво виражене в словах од­
ного з московських захисників віри:
«Нам всем, православным христиа­
нам, подобает умирати за един аз, его
же окаянный враг выбросил из Сим­
вола там, йде же глаголется о СыНб
Божий Иисусе Христе: «Ро­
не сотворен на»; велика зело сила в
сем аз сокровенна»'. Сказати, що пе­
ресічний український православний
віруючий ютовий був умирати за ко-
.,кио. ГЦа ' ірода

антіохійського патріарха Макарія че-
рез Україну в Росію в часи ХмельниЧ-
чиии його сип Павло АлеппськНИ
зазначав у своїх записах неймовірну'
здатність росіян стояти годинами
служо одженість на ритуаль-

ному боці релігії (до речі, Макарій „перше відслужив у Москві службу, _иід мас якої хрестилися троєперстям). В Україні ставлення до обряду відоб­ражало більш загальну культурно-політичну проблему — ставлення до перспектив національного розвитку. Ініціатори унії взяли курс на західноєвропейську загальну орієн­тацію, пожертвувавши культурними реформами для зміцнення організа­ційних зв'язків із західною церквою; ібережено і старий юліанський календар, і церковнослов'янську мо­ву служби. Орієнтація на Захід ви­явилась досить консервативною орієнтацією на контрреформацію. Реформа і реорганізація церкви про­вадились надалі в тому ж напрямі, що й очищений, і перебудова церкви в католицькому світі. Польські власті підтримали уніатів і визнали тільки уніатську ієрархію.

Наступні чверть століття, коли
Константинопольська патріархія чіт­
ко не виражала свого ставлення до
унії, а братства і непокірні право­
славні ієреї не підкорялися митро­
политу, надзвичайно розповсюдила­
ся література, яку називають поле­
мічною. Полемісти не були диску-
гами в звичному для нас ро­
ві її: крім догматичної та полі­
тичної дискусії, література цього ро­
стила — чи не переважно —ви-
|Иа почуггів обурення і неприйнят­
тя противника, що набували іноді
яскраво: рної форми. Зви-

ня-іивективи мали спону­кальні, силові функції, що їх можна

ЙОрІвНЯТИ З ФУНКЦІЯМИ Словесної

матії. Прокльони, якими сторони

рипали одна одну, слід сприймати

^: як заклинання — анафеми

«Ай мали сенс не тільки слова, а

Серед полемічної літератури ви­діляються книги-послання Івана Ви-шенського (близько 1550 р. — піс­ля 1621 p.), захисника братської пра­вославної ідеології. В цих надзвичай­но яскравих і пристрасних творах найбільш повний вираз знаходить той образ мислення, який сьогодні має назву фундаментализму.

Характер діяльності Вишенського можна окреслити як пророцтво. Чер­нець, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Виш­ня, — невідомо, чи з міщан, чи з шлях­ти, найімовірніше самоук, — він оби­рає незвичний спосіб поведінки: жи­ве майже все життя в Греції в монас­тирі на горі Афон і шле послання-інвективи у далекі підкарпатські до­лини. На запрошення однодумців-братчиків взяти участь у практичній

Фрагмент настінного розпису в церкві св. Духа «с. Потелич. Прицвяхування до хреста

■ Вишенсьтй і.

Твори / Пр]>.:і ішшкіюї української мови Валерій Шевчук — К.. 1986.— CM, і)І. •■ Тям жо. — С 35. •■"Там же — С 81.

роботі Іван відповідає з погордою — знає Бог, коли йому спуститися в грішний світ. Послання для нього — політ його дум до людей, «мислене ви­довище», він іноді розписує маршрут своїм.листам. Разом з ними він немов­би здійснює містичний політ думки по далекій вітчизні. Іван тримається з людьми як пророк — посередник між Богом і.людьми, слово якого має спо­пелити антихристовє сім'я. На горі Афонській, близько неба, чернець Іван, «райська людина», безпосе­редньо спілкується з Богом, Але в своїх посланнях він описує діалог з дияволом! Це природно, бо свій голос пророк ототожнює з голосом Божим, якому він слугує лише знаряддям

Тому така сила криється в його на-пучуваннях-заклятгях, повних влад­ної зневаги до слуг Божих: «На тра­пезі без молитов (по-свинсі.ко* їсти не починайте, як оце нині ос-котілі їсте». «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем'я лихеє, си­нове беззаконнії! Залі 11 и или Господа і розгнівили святий Ізраїль, по­верніться назад!»' Це «назад» — не

випадковість, бо Вишенський вбачає порятунок у поверненні до «проста­ка», до ранньохристиянських |д^, алів: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Ок­тоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути цр₀. спім боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти б геенну?»" Герой Вишенського — простак, простий чоловік за соціаль­ним станом і невчеиий вірний, муд­рий своєю глутютою. Еразму Роттер-дамському з його «Похвалою глу-поті», де безглуздість-і лупота світу трагічЕЮ смішна, протистоїть захист ірраціональної глупоти-мудрості.

Соціальна природа симпатій Івана Вишенського — поза всяким сумні­вом. «Як же ви духовними, та не тільки духовними, але й вірними зва­тися можете, — звертається він до ієреїв-уніатів, — коли брата свого, з одної купелі хрещення — вірою і ніл однієї матері, — який народився ж таки, що й ви, благодаті, робите гіршим за себе, принижуєте і ставите його.за ніщо, хлопом на огуду пропи­ваючи, кожум'якою, сідельником, шевцем? Добре, хай буде хлоп, ко­жум'як, сідельник та швець, але зга­дайте, що він брат- ваш, рівний 3 вами в усьому»'".

Захист загальної рівності не ма! нічого спільного з гуманізмом У ^т()" му розумінні, яке характер» тодішня «латинська» культура. Іван Вишенський виходить із глибокої грішності брудного і мерзенного людського єства і джерело всіх вбачає в самовпевненості й горді¹¹" людини. Звідси і тон нещадних ви-

криттів-звинувачень, якими спов­нені його послання.

Писання Вишенського розходи­лись по Україні і мали вплив пере­важно серед нижчих, соціально упосліджених прошарків право­славної братської громадськості, він звертається до князя Ост-;:ого як до вождя православних сам князь займав іншу позицію. Власне, князь Коистантин-Василь був прихильником унії, тільки він бачив перспективу більш широ­ку; об'єднання з Римом усіх право­вих церков, включаючи Мос­ковську і Молдово-Валахську (ру­мунську). Як союзників у культур­ному русі він розглядав протес-гаитів-антитринітаріїв, Культурний діяч західницької орієнтації, з ши­рокими евкуменічними планами, князь Острозький був рішуче проти того способу об'єднання з рим­ською церквою, який, на його дум­ку, мав призвести до розколу Русі,

Після Брестського собору бороть­ба спалахнула з новою силою. Брат-ciiki розцінювали унію як зраду цер­ковної ієрархії й посилили свій кон­троль над діяльністю церкви, втруча­ючись у діяльність священиків і всю­ди вбачаючи підступи єзуїтів. Пра-квн'ими було вбито полоцького копа-уніата. київського війта, кількох ченців, а архімандрита Виду-<КОго монастиря вірні втопили у Дніпрі Активним учасником подій ищ.ке військо, яке рішуче 'дало православні братства. В чнтиупіатському русі дедалі сильні-^111ІП1" ставали консервативно-пра­вославна й фундаменталістська ген­ні.

Характерно, що в творах право­вих иисьменників-полемістів •\имо вирази симпатії до ладу

імперії Османів та турецьких спо­собів встановлення соціальної спра­ведливості-

Описуючи систему покровитель­ства немусульманським церквам у Османській імперії, анонімний автор «Пересторога» (близько 1605 р.) пи­ше: «Так то так Бог предивним чудом

 

 

■ Пересторога // Українська дЬ

XVII с;