Сусіди слов'ян

Територія Полісся і сучасної Бєла-русі була заселена народами балт-ської мовної групи, причому південь її ближчий до пралитовських, північ — до пралатиських діалектів. Як свідчать археологічні дані, просування слов'ян на балтські території було і мирним, і немирним. Проте на

 

 

північ від Прип'яті місцеве населення здебільшого не було витіснене — воно жило впереміж зі слов'янами і поступово було ними асимільоване.

Південними, степовими сусідами слов'ян були спочатку іраномовні народи, спадкоємці скіфів та сарматів.

Сармати — споріднений із скіфами народ; ще Геродот писав, що мова у них та ж скіфська, тільки «зіпсована». Скіфською мовою «сарматське плем'я» називалось ас, звідки аси, яси, осетини. В осетинських казках самоназва осетин — аллон: скіфське аріана (арійський) трансформувалось у сарматське аліана, аллан, звідки ще й назва алани. Предки осетин кочували не тільки в північно-кавказьких степах, а й у Причорномор'ї. Якась частина їх проживала постійно на родючих землях лісостепу і становила, зокрема, частину населення Черняхів-ської культури.

Кочовики-«аси» взаємодіяли з іншими кочовими народами Причорномор'я — переважно з тюркомовними потомками гуннів, що не пішли за своїми войовничими предками в Європу. Один із цих кочових народів — булгари. Частина їх залишилася на Волзі та в південних степах, частина пізніше пішла на Балкани і очолила там групу слов'янських племен, в якій згодом повністю розчинилась, залишивши їй тільки ім'я.

У VI ст., коли йшло слов'янське розселення на сході та північному сході Європи і на Балканах, на Азійському континенті утворилась держава войовничих тюркських кочовиків — Тюркський каганат династії Ашіни. Кагани вели руйнівні війни з Візантією, завойовували Кавказ, потім зникали з поля зору своїх противників, щоб розібратися у власних суперечностях. Внаслідок усобиць каганат розвалився, на його руїнах виникла зокрема Велика Болгарія із столицею в Фанагорії, в гирлі Кубані. Звідти хан Аспарух і відкочував на Балкани. Одночасно інший тюркський етнос, хазари, заснував свій каганат із династією Ашіни. Тривалий час Дон відділяв Хазарію від тюркських кочів'їв у північно-кавказьких степах. Археологічна культура, залишена на сході України населенням каганату, називається Салтово-Маяцькою за назвою місць, де на початку століття велись розкопки, — Салтовського могильника та Маяцького городища в басейнах Дону та Сіверського Донця.

В Салтово-Маяцькій культурі виділяються різні типи поселень, що більш-менш виразно відповідають різним етносам. В поселеннях на верхів'ях Дону, Осколу та Донця, зосереджених навколо великих го-родищ-фортець на високих прибережних мисах, жили алани. В степовій зоні Подоння городищ небагато, є чимало решток кочових стойбищ, у нижній течії Дону досить землеробських та виноградарських поселень. Тут знаходились великі хазарські міста — Саркел, Семика-ракорське городище, білокам'яна фортеця на нинішній території Цимлянського моря. Окремі варіанти хазарських поселень — у При-азов'ї та в Криму.

В період розквіту Хазарського каганату слов'яни підтримували з його населенням активні торговельні стосунки, про що свідчать численні знахідки речей Салтово-Маяцької культури в слов'янських поселеннях.

В степовій частині нинішньої української території організованої військово-державної сили на той

 

 

час не було. Тут знаходилися кочів'я окремих племен — потомків гуннів, тут селились і слов'яни на землях старої аграрної культури, розорених кочовиками. Проте з появою в IX ст. тюркських кочовиків, що прийшли з Казахстану і Середньої Азії, територія «поля» цілком контролюється ними.

УIX—X ст. на величезній території Киргизії та Казахстану існувала держава кимаків. Серед племен чи етносів, що входили до цього об'єднання, були кипчаки (інша назва — кума-ни; це слово пов'язане із значенням «блідий», «жовтий», звідки, можливо, як калька «половий» і слов'янська назва цього етносу — половці).

УIX сг. кипчаки-половці розгромили біля Аральського моря потюрче-иих потомків давніх іранців-маса-гетів — канґарів, або беджене (слов'янська назва — печеніги). Кан-гари-печеніги частково відкочували в Північне Причорномор'я. Ті, які залишились у Приараллі, підкорились кипчакам і перейшли на один з діалектів кипчакської групи; їх нащадки називаються сьогодні каракалпаками. Не виключено, що етнічною ознакою печенігів-беджене були чорні ковпаки («кара-колпак»), можливо, осілі на слов'янських землях «чорні клобуки» якраз і були нащадками печенігів.

У X ст. н. е. кипчаки-половці відкочували в Причорноморські степи, розгромили печенігів і стали повними господарями «поля» аж до приходу монгольських завойовників.

У тюрків-кочовиків була своя система цінностей і оцінок, пов'язаних з поняттям багатства. Вона ґрунтовно відрізнялась від слов'янської землеробської.

Головне майно кочовика — худоба. Коні, верблюди, вівці і кози та корови (найменш престижний статок) забезпечували людей практично всім. З шерсті ткали сукно, валяли повсть, з хутра шили не лише кожухи, а й штани. У найгіршому разі кочовик міг зовсім обходитися без каші, харчуючись сушеним кисляком та сиром або в'яленим м'ясом. Щоправда, подеколи кочовики не сіяли проса або інших злаків. Трохи засівів коло зимових пасовиськ їм вистачало; лише за умов постійних військових сутичок кочовики по кілька років обходились без посівів, використовуючи обмін худоби на зерно і борошно або ж обмежуючись бідною м'ясо-молочною пайкою. Загалом можна припустити, що худоби завжди було багато і, як і всі скотарі, тюркські кочовики з європейської точки зору були «одержимі худобою».

Заможність і багатство у кочовиків виглядають не так, як в аграрних цивілізаціях. Багата людина мала табуни коней, багато овець, верблюдів, чимало корів; бідна — лише баранів та корів. Багатий їздив на красивому аргамаку, в сідлі, прикрашеному сріблом і золотом, карбованих і оздоблених стременах, з прикрашеним вишивками чепраком; бідний — на маленькому кошлатому конику, у сідлі з мідними бляшками, залізними стременами, з дерев'яною лукою сідла, лише пофарбованою або прикрашеною різьбленням, без шкіри. У багатого була шабля, бідний обмежувався двома-трьома луками, трьома колчанами стріл, сокирою, мотузкою і ножем на поясі. Багатий носив шовковий халат, влітку — бавовняні штани, м'які сап'янові чоботи — ічиги, взимку — пару вовчих або лисячих кожухів, лисячу або соболину

 

 

шапку-малахай; бідний обмежувався шкіряними штанами поверх натільної повстяної білизни, кожухами з собак або кіз, баранячою шапкою та ічига-ми попростіше. Багатий міг пити кумису досхочу із чашок у срібних оправах, бідний кумис куштував рідко. З простих дерев'яних чашок (які, звичайно, ніколи не мились — кочовики навіть не пили води, вони страждали від спраги, якщо не було в курдюку айрану, тобто розведеного водою кисляку). Щоправда, і багаті харчувались дуже скромно, — витривалість вважалась високою чеснотою. Тюрк-кочовик вдовольнявся вранці одною-двома чашами ріденької просяної каші, ввечері — чашею сорпи, м'ясної юшки, та шматком м'яса, а дуже часто — юшкою без м'яса, але з жиром. Пили багато молока, переважно кобилячого, але ніколи не пили молока сирим — воно завжди варилось, сквашувалось і зберігалося в бурдюках. Подібним був побут і скіфських кочовиків.

Якщо гранична стриманість в їжі оспівувалась поряд із здатністю з'їсти величезну кількість м'яса, якщо увесь скарб уміщався у кибитці та в'юках, то «ім'я» і «слава» знаходять символічний вираз в худобі (перекладачу давньотюркських рунічних написів доводиться для пояснення слова «багатий» розшифровувати його, додаючи «худобою»), в одязі і дорогих прикрасах, насамперед для коней.

Архаїчні культури не зберігали в матеріальних цінностях праці попередніх поколінь — досить було уміти зробити речі. Тому наслідком війн тут було просте безжальне винищення ворога. Тюркські війни мали на меті захоплення худоби і того майна, яке мало престижний характер.

Але військові конфлікти, такі часті в кочових суспільствах, не вичерпували стосунків із сусідами. Потреби в залізі, знаряддях праці, зерні, тканинах, золоті і сріблі перевищували і скромні виробничі можливості, і військові трофеї кочовиків, тому тюрки купували необхідне у сусідів в обмін на худобу і шкіри не рідше, ніж відвойовували силою. Стосунки аграрної слов'янської цивілізації з кочовою степовою — це і війна, і мирні контакти. Сутички між кочовиками нерідко приводили також до того, що потерпілі степовики шукали притулку у слов'ян, осідали на їхню землю і асимілювалися.